Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 травня, 2011   ▪   Інна Завгородня   ▪   Версія для друку

Французький Донбас

Північнофранцузьке місто Лілль – це гарна нагода порівняти справжню Францію з уявною. Тією, образ якої країна старанно створює своїми культурним експортом
Французький Донбас

Мене запросила у гості до Лілля подруга Фанні, яка два роки пропрацювала в Києві. А дістатися з Києва до Лілля, виявляється, доволі легко – вилетівши вранці літаком до Кьольна і втрапивши на два потяги з пересадкою у Брюсселі, в обід я вже була у Ліллі –сиджу на терасі разом із Фанні та котом Козаком, українським мігрантом, який весело стрибає біля поламаних велосипедів.

Скуштувати Францію

Саме з цього і розпочалося моє знайомство з цією країною – з куштування. По-перше, звісно, сир у поєднанні із запашним французьким хлібом. Реблошон, шевр, сант-альґюр, морб’є або конте – записані кирилицею ці назви виглядають дивно, але як смакують! До сиру вам обов’язково запропонують сосісон сек, тобто сухий.

Друзі, не припускайтеся моїх помилок, якщо хочете, щоб ваші взаємини з французькими приятелями не зіпсувалися. Боронь вас Боже назвати фуа-ґра паштетом, а сосісон – ковбасою, навіть копченою. Ні, змиріться і переконайте себе, що сосісон – це виключно сосісон, та й годі. Французький хліб – це витвір мистецтва, і він неабияк відрізняється від того, що ми вважаємо хлібом. Тут він має грубу шкоринку і смакує інакше. Французький багет лише формою нагадує те, що можна під такою самою назвою придбати у київському супермаркеті. Але головна відмінність у легкості, з якою французи беруть багет, ледь обмотуючи його папером, і приносять додому, де насолоджуються ним, відламуючи шматочки.

Лілль знаходиться біля Бельгії, тому п’ють тут переважно пиво, а не вино. Найбільше я вподобала запашне пиво Кармеліт, але Шуфф, Лефф, Гудаль, Труа мон, Шулет були теж нічого. Навіть не знаю, чи так уже й корисно не відмовлятися від усіх тих смакот, які тобі на таці підносить доля. Тому що навіть якщо це п’ять різновидів французького сиру, дві марки вина і одне пиво, то треба вміти все це вживати. Тож приятель Олів’є із Бордо, який приєднався до нас пізніше, присоромив лілльців за кулінарну екзекуцію, якій вони піддали мене. Олів’є був невблаганний: вони тут на цій Півночі, мовляв, не справжні французи, неправильно їдять сир, не знаються на вині – ну, і так далі.

Північ проти решти

Північ Франції має, м’яко кажучи, погану славу. Приблизно, як наш Донбас. Це також край шахтарів і вугільних видобутків, щоправда, колишніх. От тільки їхня зупинка не зробила місцевість депресивною, навіть навпаки. «Наша Північ – це, як ваш Донбас, – каже Фанні. – За єдиним винятком: у нас тут немає олігархів, самі шахтарі». Дії творів Еміля Золя відбувалися саме тут. Я будь-що хотіла побачити, як він виглядає, цей Донбас Франції, і не лише в найбільшому місті регіону, але й там, за межами міста, де на обрії виростають терикони, а за кукурудзяними полями височіють церкви і лежать села. Але що насправді можна розгледіти з такої відстані? Погляд збоку дає змогу порівнювати. Дороги у Ліллі вибоїнами подекуди дуже нагадують українські. Але прямуємо до Ла Маншу – траса новісінька. Ще недавно була найгіршою – нині найкраща. Звісно, тутешні села дуже різні, часом також доволі депресивні. Але загалом розгледіти французьку депресію не так легко, для погляду зі Сходу вона не здається такою глибокою, радше виглядає якось успішно.

«У 1990-х у житті нашого регіону розпочалися зміни, які ввели його в депресію», – розповідає Фанні. Спершу сприймаю ці слова скептично. Дивно чути це від француженки, якій що-що, а про депресію 1990-х мав би повідати саме ти. Тим часом вона розповідає, що багато місцевих підприємств, передусім текстильних фірм, згорнули виробництво і перевели його де-інде – давати роботу дешевшій робочій силі. Наприклад, відома фабрика з пошиття фірмових джинсів колись базувалася на Півночі Франції. Зараз, глянувши на етикетку її продукції, побачиш: Шрі-Ланка. Тож зрозуміло, що багато хто втратив роботу. Виробництва, не кажучи вже про людей, переведені також до Парижа. Справді, це зовсім нелегко – залишатися локальним патріотом у Франції, коли Париж має таку потужну притягальність, пропонуючи натомість не найзручніші умови.

Звісно, слухати нарікання провінційних французів на Париж – це, як слухати дзюрчання ріки, яке не припинятиметься, поки вона тече. Такі вже реалії: Франція – централізована країна. Якщо із чимось і важко узгодити ці ремствування, то лише із власними уявленнями про Париж як місце, в яке неможливо не хотіти. Тим часом молоді викладачі французької воліють навчати мові у Східній Європі, аніж у проблемних школах паризьких окраїн, а їхні однолітки сидять по півроку без роботи, з надією знайти її таки у Ліллі або Бордо, де можна жити набагато комфортніше, ніж у Парижі.

Спільні спогади

Нічні перегляди лілльського телевізора дарують дитяче захоплення – там і досі крутять «Элен и ребята». Але уважне вдивляння в колишніх зірок, імена й історії яких одразу пригадуються, трохи розчаровує – серіал доволі простуватий, жарти вже не смішні, а обожнювана колись світловолоса Елен нині здається не такою вже й красунею. Нещодавно у Франції зняли продовження цього серіалу за участю тих самих акторів.

Не може не дивувати, як багато спільних юнацьких спогадів є, наприклад, у мене із моїми французькими однолітками. Ті ж таки фільми з Луї де Фюнесом знані напам’ять і зрозумілі без перекладу. Проте перегляд новин унаочнює доволі відмінну картину світу, у якій, приміром, значно вагоміше місце посідає Африка. Натрапляємо на репортаж про туристичну мандрівку до Узбекистану. Буржуазна богема, або просто «бо-бо», намагається подорожувати світом, збагачуючи не туристичні фірми, а звичайних мешканців. Це історія про тих французів, кому трохи соромно бути багатим і хто намагається жити свідомо і навіть подорожувати екологічно. Ще є такі, хто багатства не соромиться – їх називають «блінґ-блінґ» – із Саркозі та Бруні на чолі. Їм теж на місцевому телебаченні відведено достатньо часу. На тлі телевізійного виступу Ніколя наче під промову коміка відбуваються вечірки, учасники яких не втомлюються дискутувати з президентом-по-телевізору.

Лілль ізсередини

Проте невдовзі про нього забувають, адже на терасі вже підсмажилися ковбаски. У Франції панує культ терас, а з-поміж моїх знайомих є справжні фанати внутрішніх двориків, яким під силу перетворити їх на оазу затишку посеред великого міста. Уявіть собі – дво-, а то й чотириповерхові лілльські будинки мають внутрішні двори – не один загальний двір, як біля наших будинків, а розділені між власниками і обгороджені. Тож, якщо вам пощастить винайняти квартиру або частину будинку на першому поверсі, як бонус отримаєте внутрішній дворик – для вечірніх посиденьок, барбeкю, сонячних ванн та відпочинку із друзями. А значить – зможете засадити його плющем, який обів’є стіни вашої оселі, посадити дерево або кущ малини, матимете місце для стоянки велосипедів, а наявну рослинність і стіни зможете обвішати різноманітними ліхтариками й оздобленнями, посадивши на землю керамічну жабу, курочку або гнома. Для зашитого в асфальт і каміння Ліллі, на вулицях якого рідко виринає клаптик травиці, тераси – справжній порятунок.

Будинки у місті промовисто свідчать про наявність чи брак у їхніх мешканців грошей – незгірш за різнокаліберні балкони київських хрущовок. Часто можна побачити відреставрованою лише одну частину споруди, тоді як інша почорніло дивитися на вулицю. Біля вокзалів Лілля чатують спеціальні загони поліцейських з автоматами в руках. Прогулюватися під прицілом зброї незвично та неприємно, хоча французи до таких антитерористичних заходів вже звикли.

Мистецтво для дітей

Один зі старих вокзалів міста перетворили на музей сучасного мистецтва. Виставка, яка відбувалася там, здалася таким собі контемпорарі артом для дітей: цілі класи прийшли на екскурсію до колишнього вокзалу. І попри те, що не всі твори сучасного мистецтва були для дитячих очей, малі лілльці із захватом роздивлялися люмінесцентні експонати, спостерігали перформанси, бігали перед камерами і самі долучалися до створення арту.

Навколо площі Уаземм, від якої відходить вулиця Ґамбетта, розкинувся доволі змішаний район, у якому переважають мігранти і студенти. Тут частіше п’ють не каву із круасанами, а м’ятний чай із пахлавою. Саме тут якнайприродніше смакує кус-кус. На таких вулицях частіше лунає французький сленг, як то: «касос» – соціальний маргінал, «плюк» – рагуль, «ґоґоль» – дурник. На дорогу випливає зашита в чорну бурку жінка під руку із по-сучасному одягненим чоловіком. Справжнім феєрверком національностей є ринок, який приземляється на площу Уаземм двічі на тиждень. Овочі, спеції, східні ласощі, дешевий одяг, діти й огрядні жінки із продуктовими пакетами. Купую в крамничці чудові марокканські тарілки як сувенір із Франції.

Увечері, коли шатра ринку порожніють, площа Уаземм залюднюється веселими кампаніями, які відпочивають у численних вуличних кафешках. Неформали із собаками – обов’язковими атрибутами французької неформальності, неземні француженки у непоєднуваному одязі, незмінний галас і багато пива. Іноді тут можна почути концерт французьких циганів, які виступають на пересувній сцені, переспівуючи французький шансон. Біля кебабні на розі – площадка для гри в петанк, кулі для якої можна взяти у кафе. Якщо наважитеся спробувати, до вас залюбки долучиться якийсь із місцевих профі. Навіть не намагайтеся його переграти – французи вправляються у цій грі все життя.

У багатоповерховій книгарні у центрі Лілля купую листівку – більшого з моїми знаннями французької дозволити собі не можу. На шматі картону із самоіронічним написом «Різноманітні відтінки сірого» на тлі сивого неба стоять бурі терикони, а з темно-сірих труб почорнілих заводів валить сизий дим – найяскравіший спогад про французький Донбас.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено