Подорожі

  ▪   Катерина Новікова

Болгарія. Троянда на узбережжі

Що знають сучасні українці про Болгарію
Матеріал друкованого видання
№ 28 (556)
від 12 липня

Квітуча слов’янська країна в східній частині Балканського півострова славиться гарними й чистими пляжами лагідного морського узбережжя. Але якою її сприймають саме українці? Послухайте, як ми розмовляємо: найчастіше до слова Болгарія додають прик­метник «сонячна». Так, сонячна Болгарія! Найбільш знані українцям міста — столиця Софія, Пловдів і Варна. Популярні курорти з недорогим сервісом — це Золоті Піски біля Варни, Обзор і Бяла, натомість для вишуканішого відпочинку обирають такі місцевості, як Несебир, Светий Влас, Еленіте та Сонячний Берег.
Утім, Болгарія так міцно асоціюється в українців із морем, що вони забувають про гори, які займають переважну частину країни. Найбільше гірське пасмо Стара Планина простягається від західного кордону аж до моря, а найвища вершина Ботєв сягає 2376 м над рівнем моря. Іншим пасмом є Родопи, частина великого Тракійсько-македонського гірського масиву Балканського півострова.Болгарія — це також середземноморська кухня з турецьким акцентом, у якій українцям найбільше смакує шопський салат зі свіжих помідорів, солодкого перцю, огірків і цибулі з бринзою сирени, запашна паста лютениця з баклажанів, а також різні конфітюри, зокрема з троянд. І, звичайно, годі й уявити болгарську кухню без солодкого перцю, який в українській мові міцно закріпився саме з прикметником «болгарський».


Цей сонячний і родючий край здавна славиться виноградом. Є навіть такий сорт — «Болгарський». Його часто можна бачити на наших базарах: великі ягоди, переважно овальні, по боках проступає золотий відтінок. Гроно саме такого винограду зазвичай малюють на упаковках виноградного соку.
Ну а де виноград — там і виноробство. Болгарія відома, принаймні серед українців, такими сортами, як «Кадарка» та «Медвежа кров». А ще наші співвітчизники згадують надзвичайно ароматні троянди. Ця квітка справді є одним із символів країни, її вирощують із давнини в так званій Долині троянд на південь від Балканських гір. Болгарську трояндову олію та косметику дуже цінують у світі.

 

 

Читайте також: Чим живе українська Антарктида


Наші люди не сьогодні познайомилися з Болгарією. У радянські часи багато перекладали письменників цієї країни, друкували в щомісячниках — московському «Иностранная литература» та київському «Всесвіт». Це було безпечно з огляду на цензуру. Річ у тім, що автори з інших соціалістичних держав могли виявитися міною сповільненої дії. Приміром, поки радянський часопис підготує переклад певного твору й проб’є крізь цензуру, вони надрукують у себе на батьківщині щось «неправильне» або взагалі підуть до опозиції. Їх забороняють у СРСР, а щой­но надрукований номер журналу вилучають. Натомість болгари, так здавалося, жили собі тихо, не відходячи від «правильної» лінії компартії, отже, їх можна спокійно перекладати. Проте й болгарські митці подеколи дарували сюрпризи. Наприклад, відомий прозаїк і драматург Георгі Марков, який 1969 року втік до Англії.


У Радянському Союзі Болгарія вважалася найсовковішою з усього соціалістичного блоку, навіть неофіційною 16-ю республікою СРСР. Подейкували, ніби комуністичний лідер Болгарії Тодор Живков просив Москву прийняти його країну до складу СРСР, але Брєжнєв відмовив через брак спільних кордонів.

Хтось з українців вважає, що Болгарія віддає перевагу Росії. Інші кажуть, що вона не сприймається українським керівництвом як важлива держава через короткозорість і кон’юнктурність вітчизняної зовнішньої політики


У ті часи радянській людині було складно виїхати в туристичну подорож до іншої країни. Але, якщо на питання, чи був за кордоном, лунала відповідь «Так, у Болгарії!», це сприймали з іронією. Жартували: «Курица не птица, Болгария не заграница». До речі, перші джинси, які легально продавали в радянських магазинах, були виробництва саме цієї сонячної країни. Нині українці зрілого віку, коли нагадуєш їм про марку тих штанів «Ріла», зазвичай вдаються до ностальгійних спогадів.


Щоправда, тогочасні сноби лише крутили носом від болгарських джинсів: вони воліли американські.


Сьогодні болгарська культура не надто популярна серед наших співвітчизників. Один приклад: в українській Вікіпедії сторінка «Болгарська література» складається лише з п’яти рядків, тоді як російська версія пропонує докладну статтю.


А наприкінці 1970-х бестселером була повість «Бар’єр» Павела Вежинова. Любителі літератури ставали в чергу за детективами Богоміла Райнова, слухали естрадного співака Бісера Кірова й платівки фірми «Балкантон». Зокрема, у Києві болгарські книжки та словники продавали у відповідному відділі магазину «Дружба» на Хрещатику. Видавництво «Дніпро» друкувало переклади болгарських авторів — шкода, що їх тепер складно побачити на книжкових полицях.

 

Читайте також: Варто наважитися


Про кінематограф Болгарії українці знають набагато менше, ніж про болгарське вино. Згадують хіба що радянсько-болгарську п’ятисерійну стрічку «Шлях до Софії», зняту на Київській кіностудії імені Довженка. А також про спільний із болгарами трисерійний телефільм «Карастоянови», який створили на тій самій студії. Обидві стрічки зняв відомий український кінорежисер Микола Мащенко.


З історичних персонажів українці знають солунських братів Кирила та Мефодія, які опрацювали кирилицю та започаткували письменництво слов’янської культури. Без їхнього винаходу, зокрема, навряд чи була б написана ця стаття.


Після хрещення киян у нас з’явилася церковнослов’янська мова, яка, по суті, була староболгарською. Справді, Болгарія — країна з дуже давньою історією, яку можна вважати багато в чому колискою східнослов’янської культури та книжкової мови.
Пам’ятаємо також, що в часи визвольних змагань 1917–1920 років Болгарія як одна з Центральних держав визнала УНР та Українську Державу й встановила дипломатичні зв’язки.


Із недавніх болгарських «зірок» перше місце посідає славетна провидиця Ванга. У молодіжному сленгу навіть виникло спеціальне дієслово — вангувати. Тобто робити прогноз із великою долею ймовірності. Його дуже полюбляють у Facebook.


Натомість у сучасному Києві майже не відчувається болгарська присутність. Хіба що в затишному Поліцейському садку стоїть пам’ятник капітанові Петку Воєводі — національному героєві Болгарії. Він певний час мешкав у Києві. Утім, останніми днями на Михайлівській площі за підтримки посольства Болгарії встановили мармурового янгола в пам’ять про високошанованих у слов’янській і християнській традиції діячів.

 

Читайте також: Нагірний Карабах: шрами, які залишила війна


На жаль, в Україні нема культурного центру Болгарії, і це ускладнює ознайомлення з літературою, мистецтвом і кінематографом нашого морського сусіда. Щоправда, у Києві щороку відбуваються Дні Європи: посольство Болгарії бере в них активну участь. За його підтримки, наприклад, був зроблений інтерактивний проект «Україна — Болгарія. Культурний діалог». Разом із дипломатами його підготували «Київське товариство болгарської культури «Родолюбіє 1989», Всеукраїнська громадська організація «Товариство дружби Україна — Болгарія», Центр болгарської мови, літератури, історії та культури КНУ імені Тараса Шевченка й інші.


А чи замислюємося ми над тим, що саме Україна є батьківщиною для найбільшої у світі болгарської діаспори? Адже болгарські громади живуть на Одещині, Херсонщині, Бердянщині та Мелітопольщині. Вони оселилися в бессарабських степах ще в XVIII–XIX століттях, тікаючи від турків. Переселенню болгар на південноукраїнські землі також сприяла влада Російської імперії. Неформальним центром для них стало місто Болград. Загін болгар входив навіть до складу Бузького козацького війська й був розселений на Херсонщині. А з Криму болгар депортували в 1944-му разом із кримськими татарами, греками, німцями й вірменами.


Отже, українці й болгари не чужі одне одному. Тоді чому ж обмаль тісніших контактів між нашими країнами? Чіткої відповіді немає. Хтось з українців вважає, що Болгарія віддає перевагу Росії. Інші кажуть, що вона не сприймається українським керівництвом як важлива держава через короткозорість і кон’юнктурність вітчизняної зовнішньої політики. Пересічний українець радше сприймає її тільки як недорогий курорт, але все одно менш популярний, ніж Туреччина чи навіть Чорногорія. Загалом до Болгарії ставляться як до «другорядної» країни, багатьох навіть дивує, що вона є членом ЄС і НАТО.


Однак чи завжди ми шукатимемо причини деінде, а не почнемо налагоджувати добросусідські контакти та культурний обмін? Виявляється, у нас є багато спільного. Тарас Шевченко відіграв визначну роль у розвитку болгарської літератури в період національно-визвольного руху цієї країни проти Османського панування в ХІХ столітті. Із Болгарією нас єднає також постать Михайла Драгоманова, який був професором Софійського університету й свого часу сприяв налагодженню українсько-болгарських культурних зв’язків.


Ще одним позитивним чинником є те, що наші країни, межуючи лише в Чорному морі, не мають територіальних суперечок. Про них як двох сестер і потребу більше дізнаватись одна про одну розповідає книжка бібліотеки газети «День» за редакцією Лариси Івшиної «Сестра моя, Софія...», що вийшла в Києві 2016-го. Погодьмося, усе-таки варто ближче знати країну, столиця якої означає мудрість.