Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
17 березня, 2011   ▪   Ірина Колодійчик   ▪   Версія для друку

Цинамоновий Дрогобич

Тут можна уповні оцінити середньовічну та сецесійну архітектуру, уникнувши натовпів і надмірного гамору
Матеріал друкованого видання
№ 10 (175)
від 11 березня, 2011
Цинамоновий Дрогобич
PHL
Потрапивши до цього невеликого міста на Львівщині взимку, у місяці, які в цьому регіоні через кліматичні примхи останнього десятиліття тішать сонячною та ясною погодою, випадає чудова нагода помилуватися безлистими алеями сецесійної забудови центру чи вслухатись у тривожний крик воронячих зграй, що, наче викликані з готичної казки, кочують поміж деревами в парках.
 
Сіль середньовіччя
 
Найпоширеніша легенда розповідає, що майже 900 років тому княже поселення Бич спалили половецькі нападники. Неподалік згарища мешканці заснували Другий Бич – Дрогобич. Початок місту поклали підземні джерела соляної ропи, з якої десять століть тому стали виварювати сіль. У листі Папи Боніфація ІХ (1392) до перемиського єпископа Еріха місто згадується як один із центрів солеваріння Європи. У період Київської Русі через Дрогобич проходив так званий Великий Соляний Шлях, а дрогобицьку сіль постачали в європейські держави. У Дрогобичі діє найстаріше в Європі підприємство з виробництва солі (див. Тиждень, № 10, 2009). Стара солеварня сусідить із двома дерев’яними церквами: церквою Воздвиження Чесного Хреста з готично-шпичастими банями (ХVI століття) та церквою Святого Юра з округлими банями (XV–XVII століття).
 
Варто відвідати й майстерню відомого художника-іконописця, реставратора, викладача Львівської академії мистецтв Льва Скопа. Цей сивочолий художник вичерпно й доступно, як ніхто інший, розповість про українську дерев’яну архітектуру й галицьку ікону епохи середньовіччя, бо майже 25 років опікується реставрацією тутешніх образів.
 
Культові споруди
 
Дрогобич забудований за зразком багатьох європейських середньовічних міст: ратуша, міська адміністрація – в центрі, з чотирьох сторін світу – будинки ремісників і торгівців, а по кутках – храми різних конфесій. Таке розташування сакральних споруд уособлювало рівні­­сть усіх національно-релігій­них громад міста. Всередині Дрогобицької ратуші, що височіє над містом, є давній годинник із циферблатами на чотири сторони світу, що відбиває кожну годину.  
 
В одному з кутків міститься костел Святого Бартоломея. На його стінах – численні пам’ятки, за якими можна простежити історію Дрогобича. Мармурове оздоблення дверей із двома мечами – нагадування про полеглих мешканців міста, які брали участь у Грюнвальдській битві. Найбільший релікт у костелі – пам’ятник Катерині Рамултовій, дружині власника місцевих солеварень, встановлений 1572 року. Зображення костелу Бартоломея з дзвіницею та пам’ятника Юрію Дрогобичу, одному з найвідоміших уродженців міста, середньовічному  науковцю, ректорові Академії в італійському місті Болонья, можна побачити на сучасних поштівках.
 
У протилежному закутку площі – мурована церква Святої Трійці, збудована 1690 року як римсько-католицький костел. Українська громада міста 1808 року купила в австрійського уряду храм із приміщеннями під греко-католицьку парафію і школу. За радянських часів будівлю віддали в підпорядкування Руської православної церкви, а зі здобуттям Україною незалежності й переходом до УГКЦ храм перетворено на парафіяльний кафедральний собор Самбірсько-Дрогобицької єпархії. 
 
За кілометр-два від церкви Святої Трійці в бік Трускавця розміщений старий цвинтар. Дослідники стверджують, що дата його заснування – 3 трав­­ня 1790-го. Перше, що впадає у вічі, – капличка польського подружжя Карла і Кароліни Нахліків. Поховано тут і багато інших заможних та освічених поляків. Також тут розташована спільна могила вояків ОУН – УПА та окремі – інших борців за українську державність. 
 
Кольору кориці
 
Прикметник «цинамоновий» із польської означає той, що з цинамону, тобто з кориці. Ауру Дрогобича як міста цинамонового кольору створюють будинки з темно-коричневими фасадами. На вулиці Лесі Українки є кілька будівель брунатного забарвлення, споруджених на початку ХХ століття, які нині належать до корпусів Дрогобицького педагогічного університету. А також старі міжвоєнні вілли. Деякі оббиті до половини деревом, що з часом набуло темно-коричневого відтінку. У кінці вулиці – дрогобицька хоральна синагога, збудована у стилі віденської сецесії. Ця монументальна споруда зяяла вибитими вікнами, проте в останні роки за сприяння меценатів з усього світу повернула собі дах і час від часу слугує майданчиком для сучасних мистецьких виставок і проектів. 
 
У величній будівлі з коричнево-червоної цегли на початку вулиці Стрийської, зведеній за австро-угорських часів, колись містилися повітовий суд, в’язниця та податкова інспекція. Після вересня 1939-го приміщення зайняв НКВС, перетворивши підвал будинку на тюрму і катівню для тисяч людей, тіла яких закопували на подвір’ї. Впродовж 1989–1990 років тут тривали розкопки під орудою товариства «Меморіал». Знай­дено останки близько п’ятисот осіб, яких перепоховали на дрогобицькому Полі Скорботи. Тоді Площа Ринок, всіяна розкопаними кістьми вбитих, лякала доказами нелюдських злочинів радянської влади. Тепер у будівлі час від часу теж можна побачити людей у мантіях, проте це не судді, а студенти фізико-математичного факультету Дрогобицького педагогічного університету, який нині тут міститься. 
 
Мистецькі тіні 
 
На початку 2001-го в одному зі старих дрогобицьких будинків знайшли фрески відомого художника та письменника-модерніста єврейського походження Бруно Шульца. Він є автором оповідань «Цинамонові крамниці», написаних про своє дитинство, стосунки в сім’ї, яка в міжвоєнні роки мешкала у центрі Дрогобича. На жаль, більшість фресок незаконно вивезли з України, нині вони в Єрусалимі. Проте це не позбавило місто бруношульцівського модерністського ореолу. Чимало ентузіастів творчості Шульца, переважно з Польщі та Ізраїлю, чи просто адепти містичних історій приїжджають сюди, щоб побачити на власні очі місцевість з літературних творів кумира. Діє Музей-кімната Бруно Шульца в головному корпусі Дрогобицького університету, де він у міжвоєнний час працював учителем рисунка.
 
З Дрогобичем, безумовно, також пов’язане ім’я Івана Франка, який широко використовував топоніміку міста у своїх творах, зокрема в «Boa constrictor» та «Перехресних стежках». Любителі літературного туризму можуть з’їздити й до мальовничого села Нагуєвичі за 10 км від Дрогобича – у музей та батьківську садибу Івана Франка.  
 
Прогулюючись Дрогобичем у м’якому надвечірньому світлі ліхтарів, у тиші, нескладно відшукати Палац мистецтв – не лише щоб відвідати виставку, яка там експонується, а й щоб насолодитися красою темно-зелених тонів цього будинку з білими архітектурними елементами, званого в інші часи Віллою Б’янки. На вечерю варто завітати до однієї з місцевих кав’ярень і, звісно, не забути скуштувати відомий місцевий продукт – дрогобицьку ковбасу.
 
 
Варто побачити
Церква Св. Юра – дерев’яний храм, перенесений 1647 року в Дрогобич із села Надіїв (Івано-Франківська обл.) разом із дзвіницею. Як каже легенда, його купили дрогобичани за коштовну тоді сіль. У церкві зберігся іконостас XVIІ століття з традиційними українськими іконами й дерев’яними настінними розписами.
 
Вілла Б’янки, нині Дрогобицький палац мистецтв, – яскравий приклад архітектурного стилю віденської сецесії на вулиці Тараса Шевченка, по сусідству з кількома іншими будівлями цього стилю.
Дзвіниця і костел Св. Бартоломея – ймовірно, побудовані в XV столітті на місці оборонного замку. Зводився на фундаменті воєводських палат, що розміщувалися всередині замку, спорудженого в часи середньовічної слави Дрогобича. Частиною цієї фортифікації була давньоруська оборонна вежа XIII–XV століть, яку пізніше перетворили на дзвіницю костелу. 
 
Хоральна синагога – збудована в стилі віденської сецесії, нині перебуває в процесі реконструкції.
 
Як доїхати, де жити
Зі Львова до Дрогобича можна дістатися маршруткою. У центрі міста є готель «Тустань» (вул. Шевченка, 1) із недорогими одно- і двомісними номерами (від 150 грн за добу), на околиці – готель «Лимон» (вул. Козловського, 1) із рестораном, стоянкою, сауною, басейном, тренажерним залом, вартість номерів – 100–400 грн за добу.
 
Дещо про мешканців
До Другої світової війни Дрогобич, як і решту міст Галичини, населяли поляки, українці та євреї, а також менш численні угорці та німці. За останні 50 років людність міста стала одноріднішою, тут мешкають здебільшого українці. Діє також кілька об’єднань польських товариств, є невелика єврейська громада. 
 
РАТУША. Ця будівля – одна з найвищих у Галичині
 
ЮРІЙ ДРОГОБИЧ (КОТЕРМАК). Монумент ученому часів середньовіччя, який взяв ім’я міста
 
ПРОВІНЦІЯ ЄВРОПИ. Поєднання віденської сецесії з українською роздовбаністю

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • У вівторок, 21 лютого, світові та українські ЗМІ поширили гучну новину: Вищий земельний суд Відня дозволив екстрадицію українського олігарха Дмитра Фірташа до США. Однак, як виявилося, це рішення ще навіть не початок кінця цієї гучної справи.
    22 лютого, Ольга Ворожбит
  • Приглядаючись до нового американського лідера, французи з острахом впізнають своє можливе близьке майбутнє.
    22 лютого, Алла Лазарева
  • Напередодні чергової річниці розстрілу активістів Майдану та втечі Януковича, що послідувала услід за цим, в Україні за традицією знову пожвавилися розмови про нову революцію. При цьому одні заговорили про це зі страхом, а інші з надією.
    22 лютого, Денис Казанський
  • Літературна спільнота дізналася від «модернізованого» журі Національної премії ім’я лауреату 2017 року
    21 лютого, Олена Кухар
  • Другий рік поспіль роковини розстрілів Небесної сотні перетворюються на неабиякий привід для піару із обов’язковими закликами знову вийти на Майдан, аби звалити «злочинну владу».
    21 лютого, Станіслав Козлюк
  • Міста, як і люди, зазнають тиску стереотипів, тільки от, на відміну від нас, вбирають їх і перетравлюють, не страждаючи. Ми ж вибудовуємо досконалі за структурою й виглядом очікування, щоби потім із розгону вгатитися в них – наче в ідеально чисті скляні двері, яких не видно. Іноді місто, яке обіцяє – чудова принадна проекція, ге? – продуктивну працю, вдалу відпустку чи романтичну подорож, стає місцем найбільшого болю. В'язницею. Містом пам'яті про власне безсилля.
    20 лютого, Юлія Кропив’янська
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено