Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 липня, 2016   ▪   Богдан Логвиненко   ▪   Версія для друку

Малі форми

Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
Матеріал друкованого видання
№ 29 (453)
від 21 липня, 2016
Малі форми
Фото: Ната Коваль, Тарас Ковальчук, Дарія Сінельникова

Хата-майстерня

Це унікальне місце в Косівському районі Івано-Франківської області. Справжній сучасний хостел, створений зі старої гуцульської хати. Сюди можна приїжджати і жити, працювати, тут постійно відбуваються різноманітні навчальні заходи. Уся ця активність почалася з міста Рівного, звідки походить більшість засновників «Майстерні громадських ініціатив». Ця організація сім років влаштовувала неформальні освітні заходи, і два роки тому в її членів з’явилась ідея створити власний «будинок для семінарів». До ініціативи долучилися донеччанка, кримчанка, полька та білорус.

«Ми провели кілька експедицій Карпатами, бо хотіли знайти найправильніше місце, — розповідає Тарас Ковальчук, один із 20 засновників. — Цей будинок був напівзруйнований, просів після повені, у ньому ніхто не жив. Ми домовилися з власником про довготермінову безплатну оренду в обмін на те, що наведемо лад».

Вони зробили з Хати-майстерні справжню цукерочку, хоча зовні все має такий вигляд, як і століття тому. Втім, усередині тут є зручні душові з гарячою водою, проектор з екраном, WiFi, просторі кімнати із запахом свіжого дерева, комин. Окремо — кухня. Кілька зал для занять. На поверсі, що просів, планують облаштувати бар. Але найважливіше — це місце, де стоїть Хата-майстерня. З вікна видно тільки гори та вершечки пагорбів, сюди не прокладено жодної дороги — просто слід півгодини йти від села вгору.

Читайте також: Музей власними силами

Навколо живуть чудові люди, котрі ведуть своє господарство й допомагають підказками. Навколо садиб немає парканів: від сусідів ніхто не відгороджується. За молоддю, яка сюди несподівано вселилася, потяглися невеличкі групи туристів, і це дає гуцулам хоч якийсь заробіток. Приїжджі щодня купують у місцевих молоко, сметану, сир, м’ясо, поруч мешкає кілька бабусь, що плетуть шкарпетки та рукавички, і серед їхніх головних клієнтів нині ті, хто зупиняється в Хаті-майстерні. Так 20 молодих людей зробили для себе заміську резиденцію і дали селу друге дихання.

«Для нас дуже важлива комунікація із селом. Щось ми від нього беремо, але мусимо й давати. Організовуючи якісь події, завжди запрошуємо місцевих. Хочемо створити літній табір, на який запросимо тутешніх дітей. Ми тут начебто і сховані від цивілізації, одначе за кілька кілометрів живуть люди, які вважаються сусідами. Це наш спільний дім, наша точка збору. Кожен із нас має лишатися тут щонайменше на кілька тижнів у році для чергування».

Читайте також: Франклін ван дер Польс: «Без відвідувачів, які відчувають, рефлектують, досліджують і вчаться, музею не буде»

20 засновників скинулися приблизно по $2 тис., вклали в дім колосальну кількість фізичної та творчої праці, і вже за рік зі старої хижі створили неймовірне місце, сучасне й енергетичне, до якого кортить мерщій повернутися.

Має воно і свою цікаву історію, яку відкопав Тарас Грицюк, історик із Рівного, один із перших, у кого з’явилась ідея відновити хату. Її в 1930-х роках побудував Василь Палійчук на землі, що належала його дружині. Він був із бідної родини й не міг собі дозволити таку дорогу на той час ділянку під будівництво. Однак закохавсь у Єлену із заможного роду. Їхнього весілля могло б і не статись, але дівчина мала серйозну травму: бачила тільки на одне око. Тож батьки сумнівалися, чи віддадуть дочку за такого самого поважного чоловіка, як вони самі, й убогому Василеві пощастило одружитися із Єленою. Весілля мало абсурдний вигляд: молодий як бідняк ішов до церкви пішки, наречена їхала конем.

Читайте також: В Україні зареєстрували Музей Майдану

Василь був столяром і будівельником. Попри важку працю й бідування, його визнавали за інтелігента: він мав безліч зв’язків із місцевою богемою. У 1935-му на одному з найкращих клаптиків земель Єлениних батьків він заклав цей самий будинок. До речі, вже наступного року, 1936-го, Палійчук вів будівництво надважливого для Польщі проекту — обсерваторії на горі Піп Іван.

Василь був «блогером» того часу й цікаво про це писав у своєму щоденнику: «Єк я вийшов на Поп­іван, то обсерваторії там ни було. Стоєли два великих камені, а на тих каменях було накладено сучі і обкрито бризентом. Я зайшов у середину тої колиби, там світила нафтова лямпа… Коли я там робив, то ночував у тий колибі. То вже студінь була, зима впала. Ми клали ватру в колибі, але вітер з зимов гасив її. Я був тепло зибраний, прибив дошку на пидвалині, настелив моху тай там спав».

Цей самий Василь Палійчук, будівник обсерваторії, прожив до 1999 року, а в хаті його нащадки мешкали до 2008-го, коли повінь підмила ґрунт і вона осунулася. Василь був тісно пов’язаний з інтеліген­цією, і саме тут проводилося безліч художніх пленерів. Він приймав у себе вдома бойчукістів і шістдесятників. У хаті знаходили таємний прихисток партизани УПА та священики. Тут були подвійні стіни, за якими
ховали від комуністів продукти й книжки.

пов’язувати подорожі з літературою найпростіше, бо ця сфера в українській історії культури чи не найбільш досліджена

У той час, коли в українських містах руйнують історичні пам’ятки задля страшних багатоповерхівок, десь у карпатському селі Бабин, на горі, куди підніматися від найближчих обійсть добрих півгодини, де не курсує жоден транспорт, а в погану погоду важко навіть ходити пішки, 20 молодих людей відновили звичайну сільську хату з неймовірною історією. Вони зробили це не тільки для себе, не відгородилися парканом, бо ж його тут ніколи й не було. Хату відтворили не лише як нерухомість — у ній продовжили те, чим займався за життя її будівничий. Тарас і компанія повернули на мапу Бабина не стару облізлу хатину, а цілий життєдайний організм, що взаємодіє із селом, приймає гостей і туристів, даючи неймовірний приклад для наслідування.

Екотуризм

Мішелю за тиждень виповниться 33, він походить із міста Кіль на півночі Німеччини, між Гамбургом і данським кордоном. Його батьки — бізнесмени й мають власні підприємства, а брат нещодавно відкрив свою фабрику. Молодий чоловік пішов іншим шляхом, навчався у Фрайбурзі, де здобув освіту лісника-еколога, але не бачив сенсу залишатись у ФРН.

«Мені здалося, що в Україні я можу знайти еко­умови наших пращурів, бо в Німеччині їх уже немає. Люди повинні жити біля природи. Це те, що я хочу показати на власному прикладі».

В Україні Мішель зацікавився буйволами. Виявилося, що на початку ХХ століття тільки у трьох селах нинішнього Хустського району їх було кілька тисяч. У кожному дворі тримали буйволиць як корів. Але після колективізації ця традиція майже повністю була втрачена. Буйвол занадто чутлива свійська тварина і виробничим потребам колгоспів, на відміну від корови, кози чи вівці, не відповідає.

У Мішеля тепер дві зимові ферми (у селах Стеблівка й Чумалево Хустського району) та одна літня (на полонині біля села Кваси — Рахівського). Його господарство частково тримається на туристах і волонтерах.
Фермер постійно приймає в себе охочих потрудитися. Каже, що це також страшенно важка робота. Із ними часом важче, ніж із тваринами, поведінка яких буває більш передбачуваною. Волонтери приїжджають на занадто короткий термін, і тільки-но починають втягуватись у процес, як їм уже час повертатися. Йому досить часто допомагають іноземці: французи, німці, американці. Пробують на українській полонині жити як справжні пастухи, доїти буйволиць. Мішель їх навчає.

У всіх буйволів тут є імена. Бичка звати Ромко. Мішель примовляє до них закарпатською говіркою. Гостям розповідає про кожну самицю, знайомить із биком, одначе радить до нього не підходити. Раз по раз сюди навідуються туристські групи, приносять німцеві, що опікується українськими буйволами, дари. На полонині найдужче бракує кави та цукру.

Мішель є одним із перших, хто приймає в себе волонтерів і туристів у таких, трохи диких, умовах. Але екоферм стає дедалі більше, як і охочих виїхати з міста, котрі, не маючи бабці в селі, раді попрацювати на якійсь фермі. Зрештою, господарство Мішеля — це не лише робота, а й благородна мета — збереження карпатського буйвола.

Велосадиба

Аліса Смирна та її чоловік певний час займалися велоподорожами по Карпатах, а згодом зрозуміли, що можуть зробити і власне місце, щоб приймати гостей. У їхній власності був старий склад колишнього колгоспу села Дубриничі на Перечинщині (Закарпатська область). На першому поверсі вони зробили величезну залу для банкетів, традиційних весіль або скромних сніданків тих, хто зупиняється на другому. Там зручний хостел із величезною кімнатою. На вулиці є літній душ. Тепер це називається Велосадибою «Добра нуч», що походить від назви села, або «Bed&Bike».

Тут радо приймають після гір брудних і зморених туристів, мандрівників-бекпекерів, які звикли економити на проживанні та які часто не надто тішаться у традиційних готелях. Екологічна Велосадиба береже традиції Закарпаття й захоплює ними іноземців, які навіть святкують тут гірське весілля з відповідним карпатським свідоцтвом.

Читайте також: Не для галочки. Музеї як складова шкільної освіти

Аліса облаштувала тут невеличкий «Інсектенготель» — готель для комах. Поки що це лише коробка, але незабаром у ній оселиться кілька мурашиних сімей. А ще господарі підібрали якось поранену сову й виходжували, аж поки та повернулася у ліс. Після неї тут залишилася високо під дахом домівка, схожа на шпаківню.

«Ми довго робили ремонт цього приміщення, — каже Аліса. — Поставили на горищі металопластикові вікна. А потім я зрозуміла, що тут зникли кажани. Почала читати, як їх повернути. Боюся цих тварин, але не хотіла б порушувати екосистему. Довелося вибити вікна на горище й пустити їх туди жити знову».

Жінка розповідає, що сюди майже не приїжджають українці. Вона, відверто кажучи, навіть трішки побоюється вітчизняного туриста. Усередині Велосадиби все кількома мовами: англійську й німецьку знають добре. Тут можна взяти байк на прокат і проїхатися мальовничими краєвидами Закарпаття. Сусіди не дуже розуміють нове призначення старого колгоспу, але й не заважають створювати
унікальний туристичний об’єкт.

«Їздець»

Авторські екскурсії «Їздець» вигадали дві дівчини: Галина Танай та Ольга Гончар із Кривого Рогу. Це здебільшого літературні подорожі. Хоча екскурсоводи говорять не лише про письменство: тут й музика, й невідомі факти, й історія. Активних маршрутів зараз у них небагато: Київ, Львів, Івано-Франківськ — Бучач, Івано-Франківськ­ — Коломия та Ужгород. Останній організатори вважають «найглибшим», екскурсію там проводить відомий письменник Банді Шолтес. З осені з’являться нові: Харків, Запоріжжя, Краматорськ­ — Слов’янськ.

Дивіться також: Київські мурали. Мистецтво настінного живопису

У Галини й Ольги спершу виникла ідея літературного путівника. Два в одному: дороговказ та збірка короткої прози від українських письменників про цікаві міста й села. Потім серед гідів у «Їздця» з’явився відомий літератор Тарас Прохасько й дівчата майже повністю переключилися на тури, відійшли від роботи над путівником. Тепер хочуть повернутися, заново планувати його. Досвід диктує вже інші умови.

«Загальна концепція не змінилася, — розповідає Галина Танай. — Але нині я розумію, що там має бути більше текстів, інформації про кожен регіон, бо неможливо умістити, наприклад, Закарпаття чи Харківщину в одне оповідання одного письменника. Крім того, я вже трохи інакше бачу кінцевий продукт: це має бути подарункове, сувенірне видання з певними бонусами крім власне текстів та
ілюстрацій і мобільна програма».

Читайте також: У Києві з'явилася найбільша в світі візантійська фреска-мурал

Ольга Гончар стверджує, що пов’язувати подорожі з літературою найпростіше, бо ця сфера в українській історії культури чи не найбільш досліджена, до того ж найкраще збереглися саме будинки та квартири письменників.

Найскладніше, з чим стикаються організатори цих подорожей, — інфраструктура та примхи Укрзалізниці. Вони пересуваються громадським транспортом, щоб мандрівники могли самі повторити шлях.

«Квитки — це наш вічний головний біль, бо частина людей не готова планувати собі дводенну мандрівку за три тижні наперед, а потім стикається із ситуацією, коли їх просто немає. Про міжміські автобуси взагалі мовчу: то суцільне «культурологічне дослідження». Коли їдеш сам, не так важко. Але коли опікуєшся групою, то сприймаєш усе трохи інакше.

Дивіться також: Португальський стріт-арт художник намалював перший символічний мурал у Чорнобилі

Приміром, є прекрасні автобуси на Коломию, де мусиш улаштувати «розгон» усім включно з контролером, бо твої квитки всі ігнорують: хто перший сів, той і їде. Усі купують їх у водія, а ми в касі. З готелями й хостелами якось щастило, тут найяскравішим враженням був хостел у Вінниці, без комп’ютера. Адміністратори все записують у журнал, бо комп’ютер — тільки в директора. І, якщо раптом щось наплутали, коронна відмазка: в іншого адміністратора почерк нерозбірливий.

Працює «Їздець» і з видавцями. Наприклад, під час мандрівки до Львова було організовано зустріч із головною редакторкою «Видавництва Старого Лева» Мар’яною Савкою. Для видавців це можливість продати книжки й безпосередньо поспілкуватися з читачами. В Івано-Франківську є письменник і директор літературної агенції Discursus Василь Карп’юк, для нього такі подорожі теж хороша можливість показати результати своєї роботи й познайомитися з читацькою аудиторією. Дівчата планують узяти на озброєння формат туристичного супроводу культурних подій, наприклад розробити програму для «Запорізької книжкової толоки». Це об’єднання зусиль, від якого виграють усі: туристи, видавці, ініціатори й відвідувачі культурних заходів.

Організаторки кажуть: щоб популяризувати читання, людям потрібне щось більше, ніж реклама книжок. Усі прагнуть доторкнутися, помацати, долучитися до якогось процесу. Згодом «Їздець» планує зробити й освітні екскурсії для школярів, щоб літературні подорожі виходили за межі підручника.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Звіт розвідки про кампанію Путіна на допомогу Дональдові Трампу
    17 січня, The Economist
  • Про померлих годиться говорити добре або взагалі нічого. Певно, користуючись цим принципом, португальці останнім часом почали згадувати свого колишнього диктатора Антоніу Салазара лише в позитивному ключі. Про нього не забувають у книжках, журналах, навіть знімають фільми. Про часи диктатури говорять як про період стабільності, й тому деякі португальці на честь Салазара складають навіть тужливі пісні — фаду.
    16 січня, Ростислав Панічев
  • Якою є внутрішня й зовнішня роль нестоличних музейних закладів
    16 січня, Ганна Трегуб
  • Як марнотратна система субсидій вбиває шанс України на енергонезалежність
    16 січня, Олександр Крамар
  • Чи зможе колективний Захід пережити власні ілюзії та зміну світоустрою Росією
    15 січня, Едвард Лукас
  • Як склалася доля кримських спортсменів, що до 2014-го виступали за Україну
    15 січня, Іван Вербицький
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено