Надвечір під дверима актового залу в Таврійському національному університеті на Печерську збирається галасливий натовп.

Помаранчевий магазинчик і яскрава усмішка Наталії з віконечка вітрини. Поряд сквер, пошкоджена будівля пошти й траурний вінок біля стіни. У сумнозвісному районі Східний у Маріуполі на майданчиках бавляться діти, їздять маршрутки, люди йдуть у своїх справах. Від трагічних подій 2015 року практично не залишилося ознак.

Коли бачиш його вперше, навіть подумки не можеш назвати «ветераном». Бо ветерани твого дитинства — це сиві діди в кашкетах, які раз на рік одягали свої пропахлі нафталіном піджаки й дзвеніли орденами біля пам’ятника. А він молодий, навіть юний. Кремезний, із великими сильними руками, але з дитячим обличчям. Йому 23, півтора року з яких провів на війні.

У старовинному будинку на вулиці Торговій у Бахмуті оселився гротеск. І спостерігає він за людськими клопотами з вікон майстерні Олени Клочко, яка повернулася до рідного міста, відчувши, як дитячі нічні кошмари втілюються в сьогоденні...

Під час другого поранення його тіло прийняло більш як 25 осколків, деякі й досі там. Лікарі в Дніпрі виймали їх цілу ніч. Спочатку з голови, потім із ноги. Далі пересадка шкіри, краніопластика й довга реабілітація. Попри все, він цілком серйозно стверджує, що після поранення перебуває в кращому стані, ніж до того, і, схоже, не лукавить.

Як показати молоді, що наука — це далеко не завжди прісно й архаїчно? Дуже просто бути не нудним, а креативним, молодим і харизматичним викладачем

Весна цього року не прийшла — прибігла, поспіхом розтоплюючи снігові кучугури, під якими, як таємні розвідники в засідках, вже чекали первоцвіти.

Вона снайпер. Незважаючи на це, зовсім не приховує свого обличчя. «Мені втрачати вже нічого», — сміється дівчина. Але ще на початку війни все було інакше. Спершу вона ще боялася…

Українське військо помітно молодшає: традиційно хтось у цьому вбачає перемогу, хтось волає про зраду.

Опанасович тримає в руках автомат (офіційно зареєстрований, до речі), який дав йому один доброволець-дембель. Вони стоять на полігоні.

Донеччанин Максим Потапчук у ніч на 14 березня 2014 року лежав із розбитою головою в міській лікарні № 17, куди потрапив після кривавої бійні, на яку перетворився мирний мітинг у центрі міста. А в його будинку, що родина недавно придбала, уже шукали «укропа» та «зрадника Донбасу».

«Український мілітарний портал працює доволі давно. Але, попри тривалий час існування, у нас не було чіткої цілі.

Вона, сміючись, каже, що спізнюється, але вже біжить. Я вимикаю телефон й із сумом дивлюся на тротуар, яким вона повинна «бігти».

Під час Революції гідності він відкрив курси самозахисту для журналістів та активістів. Коли почалася війна, поїхав до Криму й допомагав там заблокованим українським військовим, став одним із засновників волонтерської організації «Народний тил», а в серпні 2014 року й сам пішов добровольцем на фронт.

Ранок понеділка на Новому базарі в Одесі. Між торговими рядами, забитими овочами, молоком, олією та іншими необхідними в кожному господарстві речами, ходять покупці.

Михайло Лупейко (позивний просто Ангел) народився 38 років тому на Уралі, де на той момент проходив службу його батько.

У звичайній школі Бахмута педагог-організатор Андрій Кузнецов вчить дітей розповідати про навколишній світ за допомогою саморобних мультфільмів із картону та пластиліну. Нещодавно школярі зробили мультфільм-подяку воїнам АТО, завдяки яким у прифронтовому місті панує мир.

Майже дитяче обличчя, виразні сині очі, світлий чуб, що спадає на поголені скроні, червоно-чорні кеди не по сезону та потертий камуфляж. На пальцях обох рук татуювання — руни. «Це формула хоробрості», — серйозно пояснює хлопець.

Добротна будівля початку ХХ століття на розі Миру й Грецької з дерев’яною вивіскою «Izba-читальня». «Youth has no age», — читаємо напис на вхідних дверях і такий самий високо на стіні над баром усередині.

Мрія будь-якого фотографа або художника — показувати свої твори через експозиції. І що більше ідей, то більше бажання заявити про себе через полотно або об’єктив.

Чи не перед кожним ветераном війни на Донбасі після повернення з фронту постає новий виклик — входження в мирне життя. Для багатьох це складніше, ніж узяти до рук зброю й поїхати на передову. Хтось може місяці й роки провести в апатії, доки не наважиться на пошуки себе нового, а комусь вистачає мотивації не прожити марно жодного дня.