Гора радянських книжок в одному з розбомблених будинків Донбасу. Це бібліотека колишнього дитячого інтернату.

Хотіли нових облич у політиці — пропонуємо вам зовсім молоде, яке, можливо, скоро вирішуватиме складні питання розвитку країни! Пафосно?

Вони часто чують від батьків: «Ви хто такі? Ми вас не замовляли!». Однак потім дякують, коли довідуються, що лікарняних клоунів ніхто не запрошує, вони самі приходять туди, де для успішного одужання не вистачає сміху й радості. Ганна Бершадська-Чмельова з Миколаєва зізнається: перетворення бібліотекарки на клоуна їй самій допомогло по-іншому подивитися на світ

Сучасне Приазов’я несе на собі відбитки українсько-російської війни та давньої Еллади. Якщо перше в Маріуполі відчувається за кількістю зруйнованих будівель та військових на вулицях, то друге — за характерними назвами, прізвищами, обличчями.

Ті, хто має активну громадянську позицію, рідко обмежуються однією сферою. Бо так влаштована їхня свідомість — ніколи не проходити повз. Коли почалася війна, Яна Лебєдєва з чоловіком Михайлом, звичайно, боялися.

На війні Володимир Великожон був артилеристом-топогеодезистом у 30-й ОМБр. Після демобілізації робота з військовою технікою продовжилися, тільки в стократ меншому масштабі: ветеран друкує її на 3D-принтері.

Спекотного літнього ранку 2014 року Олена Шевчук фактично тікала з Донецька, у якому вже було неможливо перебувати. Назустріч їй трасою рухалася величезна колона бойовиків, які цього дня покинули Слов’янськ. У рідному Торецьку (тоді Дзержинську) ще панували озброєні терористи. Було страшно, бо відчувалося: насувається величезна біда...

Сергій Гончаров із Миколаєва — один із майже десятка моїх друзів у Facebook, які мають однакове прізвище зі мною, але не є родичами. Тим більше, було дуже приємно довідатися, що в нас стільки спільного, скільки інколи не буває між рідними. Окрім дієвого патріотизму, перебування в зоні бойових дій, нас об’єднала... любов до тварин. Так, я дізналася про особливу місію воїна ЗСУ, який вивозить і прилаштовує в нові родини котів із війни.

У цієї дівчини ясні карі очі, зелені дреди та холодний потиск руки. На шиї кулон зі скандинавським символом «валькірія». Це Людмила Білека, або ж Руна — парамедик та інструкторка з домедичної допомоги.

Військові із сучасними протезами беруть участь у світових змаганнях; бійці на візках показують неймовірні результати фізичної підготовки; захисники України зі складними травмами підкорюють гори.

Надвечір під дверима актового залу в Таврійському національному університеті на Печерську збирається галасливий натовп.

Помаранчевий магазинчик і яскрава усмішка Наталії з віконечка вітрини. Поряд сквер, пошкоджена будівля пошти й траурний вінок біля стіни. У сумнозвісному районі Східний у Маріуполі на майданчиках бавляться діти, їздять маршрутки, люди йдуть у своїх справах. Від трагічних подій 2015 року практично не залишилося ознак.

Коли бачиш його вперше, навіть подумки не можеш назвати «ветераном». Бо ветерани твого дитинства — це сиві діди в кашкетах, які раз на рік одягали свої пропахлі нафталіном піджаки й дзвеніли орденами біля пам’ятника. А він молодий, навіть юний. Кремезний, із великими сильними руками, але з дитячим обличчям. Йому 23, півтора року з яких провів на війні.

У старовинному будинку на вулиці Торговій у Бахмуті оселився гротеск. І спостерігає він за людськими клопотами з вікон майстерні Олени Клочко, яка повернулася до рідного міста, відчувши, як дитячі нічні кошмари втілюються в сьогоденні...

Під час другого поранення його тіло прийняло більш як 25 осколків, деякі й досі там. Лікарі в Дніпрі виймали їх цілу ніч. Спочатку з голови, потім із ноги. Далі пересадка шкіри, краніопластика й довга реабілітація. Попри все, він цілком серйозно стверджує, що після поранення перебуває в кращому стані, ніж до того, і, схоже, не лукавить.

Як показати молоді, що наука — це далеко не завжди прісно й архаїчно? Дуже просто бути не нудним, а креативним, молодим і харизматичним викладачем

Весна цього року не прийшла — прибігла, поспіхом розтоплюючи снігові кучугури, під якими, як таємні розвідники в засідках, вже чекали первоцвіти.

Вона снайпер. Незважаючи на це, зовсім не приховує свого обличчя. «Мені втрачати вже нічого», — сміється дівчина. Але ще на початку війни все було інакше. Спершу вона ще боялася…

Українське військо помітно молодшає: традиційно хтось у цьому вбачає перемогу, хтось волає про зраду.

Опанасович тримає в руках автомат (офіційно зареєстрований, до речі), який дав йому один доброволець-дембель. Вони стоять на полігоні.

Донеччанин Максим Потапчук у ніч на 14 березня 2014 року лежав із розбитою головою в міській лікарні № 17, куди потрапив після кривавої бійні, на яку перетворився мирний мітинг у центрі міста. А в його будинку, що родина недавно придбала, уже шукали «укропа» та «зрадника Донбасу».

«Український мілітарний портал працює доволі давно. Але, попри тривалий час існування, у нас не було чіткої цілі.

Вона, сміючись, каже, що спізнюється, але вже біжить. Я вимикаю телефон й із сумом дивлюся на тротуар, яким вона повинна «бігти».

Під час Революції гідності він відкрив курси самозахисту для журналістів та активістів. Коли почалася війна, поїхав до Криму й допомагав там заблокованим українським військовим, став одним із засновників волонтерської організації «Народний тил», а в серпні 2014 року й сам пішов добровольцем на фронт.

Ранок понеділка на Новому базарі в Одесі. Між торговими рядами, забитими овочами, молоком, олією та іншими необхідними в кожному господарстві речами, ходять покупці.