Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 грудня, 2013   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Одна Україна. Чого чекати від Сходу?

Нові розмови про потенційний розкол країни: провокація, містифікація, невігластво? Чого чекати від Сходу? Чого чекати Сходу?
Матеріал друкованого видання
№ 51 (319)
від 20 грудня, 2013
Одна Україна. Чого чекати від Сходу?

У Києві цими днями знову десант іноземних журналістів, дипломатів, міжнародних спостерігачів. Багато хто вперше в Україні, вони рвуться спілкуватися, й кожному доводиться пояснювати з нуля. «Це знову протистояння проєвропейського Заходу та проросійського Сходу?» Ні, не знову. І взагалі не те. Припиніть спрощувати! Забудьте вашого Гантінґтона! Протистояння не на мапі, а в головах. Здається, вірять.

національна ідея рухалася зі Сходу на Захід, а не навпаки

Міф, точніше забобон, про мало не половину країни як зону небезпеки, від якої в минулому всі біди, а в майбутньому потенційний розкол і втрата державності, з’явився відносно недавно, на хвилі стрімкого десанту донецької команди в столицю. Доти, в добу царювання «дніпропетровських», уявлення про ментальний поділ на «справжніх» і «несправжніх» українців, безумовно, існувало, але не ставало фактором політичних маніпуляцій. Сам Леонід Кучма, «найдніпропетровськіший» із дніпропетровських, такі рухи уривав залізною рукою: вивчивши українську, він публічно поводився як президент усієї держави. Перший прояв політичного сепаратизму як такого – сумнозвісний захід у Сєверодонецьку, який проголосив можливість створення «Південно-Східної Автономної Республіки», це сталося після початку Майдану 2004 року. Ініціатора символічного путчу Бориса Колеснікова, одного з чільних регіоналів, згодом піддали карному переслідуванню (втім, нетривалому) за підозрою в захопленні чужого майна, а слід було б за державну зраду: адже інсургенти апелювали безпосередньо до президента Росії Владіміра Путіна...

Читайте також: За інший Донбас

Межу між «тією» і «не тією» Україною кабінетні дослідники проводять по-різному: інколи за ознакою домінування української чи російської мови, інколи за результатами голосування за ту чи ту партію (тобто ПР та будь-яку іншу), інколи її взагалі зсувають на захід, до кордону УРСР 1939 року – усе це свідчить лише про штучність конструкту. Схід (або Південний Схід), безумовно, має свої регіональні відмінності, як і в будь-якій європейській країні – байдуже, унітарній чи федеративній, – але їх не описати в такий спосіб.

По-перше, слід зрозуміти, наскільки той Схід однорідний. Якщо шукати ментальні корені й заглибитися в історію, можемо виокремити території, де містилися форпости української козацької республіки, ареали вільного фермерського землеробства, й регіони, де на межі XIX–XX століть під імперським дахом проростали індустріальні центри з усіма дитинячими жахами капіталізму, але без його духу вільного підприємництва, ризику, конкуренції. Хоча й там не все так просто: варто від’їхати кільканадцять кілометрів від промзони вглиб Донеччини чи Луганщини – і ви побачите (й почуєте) звичайнісіньких українських селян, які мало відрізняються від своїх родичів із решти Слобожанщини.

У дужках зазначимо: коли кажуть, ніби гасло соборної України прийшло «звідкись із Галичини», доведеться нагадати, що модерний «український проект» як політичний концепт укотре народився в середині XIX століття в середовищі інтелектуалів Харківського університету й уже потім був підхоплений на решті етнічних земель. Себто національна ідея рухалася зі Сходу на Захід, а не навпаки!
Спільний знаменник ментальності умовного Сходу підбив СРСР, якому способом Голодомору, індустріалізації, керованих зовнішніх міграцій та подальших операцій зі зміни свідомості вдалося виховати специфічний тип «радянської людини». Імперія в її новій іпостасі з усією силою пропагандистської машини й водночас репресивного апарату створювала пролетаря за російським зразком: тотально залежного в своєму фізіологічному й культурному існуванні від держави, позбавленого уявлення про ініціативу, приватну власність та індивідуальний сценарій життя, агресивно настроєного проти будь-якої свободи. Пропущена (причому не раз) модернізація лише законсервувала неофеодальні стосунки у віджилому, найменш презентабельному вигляді.

Читайте також: На Схід від Майдану

Російськомовність у цьому контексті була не ознакою зміни національної ідентичності, а радше свідченням своєрідної «мінус-ідентичності» без будь-якого культурно-етнічного коріння (звідси, до речі, примхливі регіональні патріотизми – симулякри належності до спільноти). Не дивно, що процедура «переливання крові» найуспішніше проходила в індустріальних центрах, де повсякденне життя обертається навколо «рідного заводу» чи «рідної шахти». Сюди слід додати особливий статус таких центрів, як Донецьк, Дніпропетровськ та Харків, що з огляду на структуру промисловості фактично підпорядковувалися безпосередньо Москві, спілкуючись із метрополією через голову республіканської влади (не забуваймо про Одесу – інтернаціональний порт і водночас традиційний форпост імперської ідеології в «Новоросії»; що ж до Криму, то це зовсім окремий сюжет, якого не варто торкатися побіжно). Ну, і хай там як, варто згадати особливості місцевого укладу та побуту, які невпинно породжували середовище криміналізованого люмпена з розвиненими неформальними стосунками та своїми уявленнями про етику й культуру.

Цікаво відновити в пам’яті дослідження еволюції мовної поведінки (див. Тиждень, № 47/2011), яка виступає надійним маркером не лише культурної, а й соціальної ідентичності: якщо перепис 1959 року зафіксував на Луганщині 87,6% україномовного населення, то станом на 2001 рік його частка знизилася до 50,4%. Справа Лєніна жила й перемагала.

Водночас не забуваймо про відносно високий рівень освіти (хай специфічної, однак освіти, особливо коли мова про інженерні дисципліни) й технологічної культури в індустріальних регіонах, наявність мережі культурно-освітніх закладів, а відтак не менш постійне генерування свідомої, відповідальної еліти, уособленням якої можуть бути Василь Стус та Іван Дзюба.

Тож якщо погодитися з тим, що Схід – резерват радянської ментальності, варто зрозуміти, наскільки вона корелює з мисленням сучасної Росії зразка 2013 року, чи справді її носії тяжіють до об’єднання зі своїми «духовними братами». Передусім слід констатувати, що впродовж останніх двох десятиліть Російська Федерація значною мірою звільнилася від ідеологічних декорацій доби комунізму, які дещо маскували її шовіністичний стрижень. Вона стала відвертішою (аж до цинізму) у відстоюванні своїх інтересів імперії як такої. Зміст постійних послань до закордонних потенційних вірних «Русского міра» не залишає сумнівів, що їх чекають під імперською короною саме як «молодших братів». Пропаганда провладних московських каналів (а інших не залишилося), яка безперешкодно поширюється в Україні, здатна викликати образу й роздратування навіть у найбайдужіших до політики громадян України, за винятком окремих ностальгуючих маргіналів. Стрижень нинішньої російської ідентифікації – не мова й не культура, а переконаність у належності до агресивної надособистісної та безособистісної суперсили; це відчуття українцям не притаманне. Не варто забувати тенденції Росії останніх років: міжетнічні конфлікти, розквіт етнічної злочиності, зростання примітивних націоналістичних настроїв і ворожості проти всіх прибульців (зокрема, власне, й громадян російської держави). Плюс реалії, добре знайомі українцям із власного досвіду, але помножені на масштаб та безкарність: корупція, свавілля бюрократів, силовиків, керованість судів, податковий тиск на малий і середній бізнес, інституційна та побутова незахищеність. Єдиною позитивною відмінністю в очах несвідомого українського обивателя може бути відносно вищий рівень зарплат і пенсій, досяжний завдяки перерозподілу нафтогазової ренти за принципом крихт із панського столу. Що ж стосується українських політичних та бізнесових еліт, то вони, здається, остаточно збагнули всі небезпеки «злиття й поглинання» на державному рівні: конкуренція за власність із надпотужним російським бізнесом, статус безправних васалів, утрата будь-якого впливу на прийняття рішень аж до подальшого усунення, ненадійність будь-яких гарантій із боку майбутнього сюзерена.

Таким чином, нині ніхто з українців, ані нагорі, ані внизу, за фактом не зацікавлений у входженні до складу східного сусіда, хіба що окремі представники п’ятої колони, але їхня мала чисельність не дає змоги детально проаналізувати: хто з них є прямими агентами впливу на грошовому утриманні, хто – послідовними й переконаними прибічниками імперії, а хто – затурканими жертвами радянського виховання. Ці останні навряд чи усвідомлюють, що предмета їхніх марень уже не існує, вони прагнуть воз’єднатися не з реальною державою, а з ефемерним уявленням про країну своєї молодості, яка давно перебуває в міфологічному «мертвому часі». Операція «Back in the USSR» технічно неможлива. Що ж до симпатиків входження до Митного союзу на правах суб’єкта, то вони так само погано уявляють конкретні наслідки такої операції, це радше емоційна реакція, переляк, бажання нічого не міняти, «аби не було гірше», вони жертви пропаганди й свого міфологічного світогляду. Головне, що ця слухняна маса позбавлена суб’єктності й через особливу ментальність вельми залежна від лідерів «громадської думки» (в даному випадку словосполучення варто взяти в лапки). Але не слід забувати про вразливість саме цієї категорії щодо недружньої пропаганди з боку іноземних (де-юре й де-факто) медіа, які наразі домінують у інформаційному просторі України. Хоча що стосується, зокрема, Донбасу, то там спостерігається підвищена довіра саме до місцевих ЗМІ, які відповідно перебувають під контролем тамтешніх еліт і поводитимуться згідно із вказівками.

Нарешті слід констатувати зміни в настроях українського Сходу, які відбулися за останні три роки. По-перше, помітним є депресивне розчарування: обіцяного «покращення вже сьогодні» не сталося, й символічної компенсації у вигляді відпрацьованої кнопки місцевого патріотизму (мовляв, нас грабує не чужий, а свій) явно недостатньо. По-друге, виросло нове покоління освічених «східняків», які вже не задовольняються регіональною нішею, поле їхньої реалізації, так чи так, уся Україна, тож доводиться розширювати обрії, знаходити спільну мову із представниками інших регіонів, узагалі якось адаптуватися. Той-таки Донецьк останнім часом асоціюється не лише з позолоченими пам’ятниками, а й із дивовижними арт-проектами та оперними виставами, які зробили б честь будь-якій культурній столиці. По-третє, з погляду монолітного світосприймання своєї «соціальної бази» п. Янукович зробив необережний крок: стрімкий, несподіваний, хай навіть декоративний розворот до Європи остаточно збив із пантелику ідеологічну орієнтацію вірного електорату.

Іншими словами, розкол нашої держави у такому вигляді, як уявляють іноземні спостерігачі, не те, щоб неможливий; скажімо акуратніше: він малоймовірний. Серед усіх наявних у країні сил у даному сценарії можуть бути зацікавлені лише дві групи: а) прямі агенти московського впливу; б) деякі представники (не всі) «Сім’ї», яким уже нічого втрачати. Чи достатньо цього для реінкарнації шантажу зразка 2004 року, значною мірою залежить від тривалості й послідовності Євромайдану.

У ставленні Заходу й Центру до Сходу за останні роки накопичилося чимало помилок і гріхів. Мова ненависті, демонізація «донів» (так само, як і демонізація «бандер», з іншого боку) була не надто продуктивною для налагодження загальнонаціонального діалогу й практичного «зшивання» країни. Відсутність справжньої українізації краю після 1991-го, а особливо після 2004 року (тобто залучення населення до спільної ідентичності в межах єдиної політичної нації), не кажучи про дерадянізацію, залишила в недоторканості більшість фобій з обох боків. Попри те, поведінка населення в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі доводить, що логіка подій та індивідуальні зусилля частково компенсували брак політичної волі: численних посланців півден­но-східних областей на центральному Майдані, наявність місцевих Євромайданів, відчутні настрої співчуття й підтримки Києву важко було уявити дев’ять років тому.

На часі – необхідність чітких і зрозумілих Сходу меседжів «уже сьогодні», пропозиція зрозумілих сценаріїв розвитку, чесна розмова про проблеми неминучої модернізації з урахуванням «невивчених уроків». Це, власне, головна тенденція останніх тижнів: уже наявна постійна апеляція Євромайдану до Сходу стосовно єдності в боротьбі у складі єдиної України проти спільного супротивника – узурпатора, феодала, представника мертвого минулого.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено