Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 грудня, 2013   ▪   Олександр Михельсон   ▪   Версія для друку

Революція досвідченої молоді

Революції влаштовує молодь. Це аксіома, тобто річ, яка наче й не потребує доведення. Але чи так воно у випадку з Євромайданом, котрий переріс у маніфестацію «Геть Януковича!»?
Матеріал друкованого видання
№ 50 (318)
від 12 грудня, 2013
Революція досвідченої молоді

Відповідь: і так, і ні. Тиждень недарма зацікавився феноменом сучасного покоління, тобто тих, хто виріс уже за незалежності. Таке покоління в нас (поки що) тільки одне. Ми також дослідили тих творців історії вільної України, котрі мали шанси справді змінити наш спільний шлях, але з різних причин так і не досягли своєї мети. Це представники Народного руху, котрі були молодими тоді, коли молодим був сам цей Рух, але ним уже керували літні люди, що лише повернулися із в’язниць. Це представники Революції на граніті, влаштованої студентами київських вишів у 1990 році, події, що мала важливе значення для розпаду СРСР. Це народні депутати ледве за 30, котрі ще з минулого скликання парламенту вжилися в політичну діяльність і навряд чи здатні реалізувати себе поза цією діяльністю. І, нарешті, це «покоління блогерів» – ті, хто мало цікавився політикою, доки, за класичним висловом, політика не зацікавилася ними.

На вулицях нині не «екстремісти», як переконує влада. На вулицях – люди, котрі так чи так відбулися в житті; люди, котрим є, що втрачати

«Політичне покоління» не завжди має відношення до віку. Але воно має відношення до світогляду й практики. Навіть журналісти Тижня з подивом дізналися, що середній вік учасників Євромайдану – добряче за 30. І що при цьому, всупереч провладній пропаганді, там не «вуйки із западенщини». За даними соціологічного дослідження, проведеного Фондом імені Ілька Кучеріва та Київським міжнародним інститутом соціології, понад дві третини майданівців мають вищу освіту. Понад половина з них – кияни. Більш ніж третина розмовляє в побуті російською.

Це наштовхує на роздуми. На вулицях нині не «екстремісти», як переконує влада. На вулицях – люди, котрі так чи так відбулися в житті; люди, котрим є, що втрачати. І все-таки вони там стоять. Можливо, одне з пояснень цьому фактові – що чимало з них були «вчорашніми студентами» під час Помарачевої революції дев’ять років тому. І теж, не виключено, стояли на Майдані. На жаль, соціологи не поцікавилися цим аспектом. Але, як читач побачить далі, є всі підстави вважати, що Майдан-2013, до певної міри, – плід тих, хто побував на ньому й у грудні 2004-го. От тільки тоді ці люди були просто масовкою. А зараз вони організатори, натхненники, логісти, спонсори, врешті-решт. Вони пройшли той досвід і розчарування й винесли свій урок. Чи складуть вони іспит? Усе має показати час.

Читайте також :Територія Майдану – вся Україна

Щоправда, час уже показав головне: що він змінився. У 2004 році тільки-но з’явилася соціальна мережа Facebook, а сьогоднішній Майдан уже називають «революцією соцмереж». Обмін інформацією став значно швидшим, але значно швидшим став і обмін дезінформацією. Українці дедалі краще чують одне одного, але не факт, що дедалі краще одне одного розуміють. Беззаперечним є тільки те, що влада втратила монополію на Слово, і це явище є невідворотним, розуміє це вона чи ні.

Утім, ідеться не лише про агітацію та пропаганду. Буквально під час здачі числа в друк автор цих рядків бачив, як зміцнювали барикади Майдану після невдалої спроби його зачистки в ніч на 11 грудня. Одні люди зварювали огорожі з металевих прутів, а другі – клали барикади з мішків зі снігом. І ті, й ті кепкували одні з одних: мовляв, не тим займаєтесь! А потім познайомились, подумали, об’єднали зусилля. Результатом стала височенна барикада. Якою буде її доля в той час, коли ви, читачу, триматимете в руках цей примірник, ми передбачити не можемо. Та річ в іншому: люди на Майдані діяли незалежно одне від одного, але єдналися, коли розуміли, що мають таку необхідність. Є в цьому щось від соціальних мереж.

Світ змінюється, стає дедалі тіснішим і дедалі більш взаємозалежним. Українські революції, що надають ритму й тяглості модерній історії, стають подіями та спогадами з життя зарубіжних політиків, журналістів, філософів, громадських активістів. Революцію на граніті майже не помітила світова преса. Помаранчева – майже дала змогу країні віднайти своє легітимне місце в європейській геополітиці. Нинішній народний протест стає також тестом на правдиву європейську солідарність. Вона виявляється за горизонтальними суспільними зв’яз­ками, але поки що не дуже показує себе у світі вищих політичних конструкцій.

Читайте також: Протести в Україні. Народження нації?

Вищі ешелони західного політичного класу в 2010-му підтримали Януковича, все роблять, аби зайве не подратувати Росію, а частина з них відверто торгує Україною. Але не все так просто! Покоління блогерів має не лише український, але й планетарний вимір. Західні політики значно більше залежать нині від своєї домашньої громадської думки, де їм треба серйозно боротися за імідж. Ми бачимо, як Україна стає елементом тиску на західні владні еліти з боку конкурентних експертів та політиків. Народжується нова солідарність епохи інформаційної доби, яка ще не сказала свого останнього слова.

Чому Україна не стала більш-менш притомною східноєвропейською державою ще на початку 1990-х років, як це вдалося тій-таки Польщі? І чи спроможне нове покоління на те, чого не зуміли попередні? Нижче ви знайдете думки представників «політичних» поколінь та соціологічний аналіз питання. І, можливо, зумієте сформулювати власну відповідь.

Тарас Стецьків

Один із керівників «Товариства Лева» (1987–1988), один із лідерів Народного руху, народний депутат України кількох скликань, «польовий командир» Майдану-2004. 49 років

Я прийшов у політику так само, як і багато моїх однолітків: тоді раптом стало дозволено займатися політикою поза КПРС, і виявом цього в нас на Львівщині було «Товариство Лева». Були, звісно, й інші організації. Усі ми просто вривалися в політику й попервах не озиралися ні на кого. Спочатку йшлося лише про культуру, але пізніше стало зрозуміло, що можлива й політична незалежність.

Саме повернулися із заслання Горинь, Чорновіл, Калинець – так звані шістдесятники, люди, які заради України відсиділи реальні строки. То були для нас абсолютні авторитети, але саме моральні авторитети. Я хотів би на цьому наголосити. Ми мали до них величезну повагу, але не мали відносин «командир – підлеглий». Навіть часто з них, як кажуть на Галичині, «пащекували». Але вони визнавали нас. Коли утворився Народний рух, до керівних органів увійшли авторитети, але увійшли й ми, молодь.

Усе стало мінятися, коли Народний рух перетворився на політичну партію. Це закономірність. Мета Руху як громадської структури полягала у двох речах: а) здобути незалежність України; б) заборонити Комуністичну партію. Коли цілі були досягнуті, потреба в такому народному русі, без лапок, зникла. І він, природно, став перетворюватися на партію. І навіть у 1998 році взяв майже 10% голосів. Але вже в 1992-му, коли Чорновіл почав цю трансформацію, були думки, що, може, краще було б піти шляхом тих самих прибалтів, котрі свої народні фронти розпустили й створили на їх базі по кілька партій.

У нас вийшло не так, і для того були об’єктивні підстави. У постсоціалістичних країнах Східної Європи та Балтії незалежність стала надметою. Цього не було в нас. Мусимо визнати: засадничо Рух мав популярність у Західній Україні, у Києві й точково в Центральній Україні. І все. Тому під час здобуття незалежності йшлося про обмін. Комуністи вголос погодилися з незалежністю, а націонал-демократи мовчки погодилися, що комуністи лишаються при владі. Саме тому ми й маємо Майдан за Майданом.

Але я абсолютно вірю, що нинішнє, нове покоління цю справу завершить. Вони чимось схожі на нас, але водночас і несхожі. Вони значно принциповіші, бо точно знають, чого хочуть. Вони занурені в європейський світ, розуміють, що таке Європа. Гадаю, саме таких людей не вистачало моєму поколінню.

Олесь Доній

Один із лідерів Революції на граніті 1990 року, що стала передвісником незалежності. Народний депутат України, позафракційний. 44 роки

Ще в середніх класах школи я відчув себе українцем, а в старших уже чітко визначив, що мета життя – це боротьба за незалежну Україну. Тому спрямував себе в Університет імені Тараса Шевченка, сподіваючись вивчити українську мову та знайти залишки недобитого студентського підпілля. Та на першому курсі побачив: ні підпілля немає, ні навіть української мови викладання.

Щоб знайти однодумців, знадобилося кілька років. У 1988-му вже зорганізувалися перші структури. На щастя, на мене був написаний донос. Його автор тепер відомий історик, полковник СБУ Дмитро Вєдєнєєв, заступник директора Інституту національної пам’яті. Він написав, як я розвалюю СРСР і що я український буржуазний націоналіст. Це мало зворотний ефект. Три роки шукав однодумців, а тут до мене самі потяглися люди з різних факультетів… Ну а далі вже відома історія: ми почали проводити акції, зокрема студентську Революцію на граніті.

Нашому поколінню вдалося взяти участь у виборюванні незалежності. Наступне – ми дали тренд для молоді: приклад успішної молодіжної акції. Хоча взято більше зовнішню методу – намети. Але набагато важливіші психологічні чинники. Це ідейність, здатність домовлятися між собою, жертовність, готовність до боротьби, тобто речі глибинніші.

Коли дивлюся на сьогоднішні акції, зокрема на нинішню, іноді виникає здивування. Називають «студентський майдан», а там у керівництві жодного студента. Серед тих членів координаційної ради були люди 30–40 років. Ми, коли нам було 19–20, усе придумували самостійно і робили все самостійно. Оце певна відмінність між поколіннями.

Ніхто керувати нами не міг. І ми ні в кого не питали, як зараз питаються в депутата, що робити. Нині кажуть, що немає лідера, а перед нами така проблема не стояла. Коли починали боротьбу, жодного політв’язня не знали, ніхто не знав, хто такий В’ячеслав Чорновіл! Таке враження, що в наш час молодь дорослішала трошки раніше.

Леся Оробець

Донька народного депутата Юрія Оробця, трагічно загиблого в автокатастрофі 2006-го. Народна депутатка від «Батьківщини». 31 рік

Нині люди приводять дітей на Євромайдан, а мене так само в сім років батько привів на мітинг. Це був кінець 1980-х – початок 1990-х. Відтоді для мене політика має значення. Я почала пильніше дивитися на те, що відбувається в телевізорі, намагалася зрозуміти, чому і як це відбувається. Так у моє життя прийшла політика.

А остаточно вона там закріпилася, коли мені було дванадцять і мого батька обрали депутатом. Перед тим пройшли мінімум три тури виборів, і щоразу їх оголошували недійсними… Словом, я була далеко неповнолітньою, коли політика прийшла в моє життя.

Я впевнена, нашому поколінню вдалося головне – переконати: те, що про нас розповідали 23 роки, що ми якесь «пасивне покоління», неправда. Сподіваюся, після цього не знайдеться жодної партії, яка не звертатиме уваги на молодь і на її проблеми. Раніше було прийнято агітувати пенсіонерів, мовляв, саме вони переважно ходять голосувати. Але та революція була зроблена молоддю: моїм і молодшим поколінням.

Що стосується такого поняття, як покоління Facebook, то, коли ми починали, це було лайливе слово. А зараз немає такого засідання фракції, на якому тричі чи п’ять разів не згадають про Facebook. Обговорюють, хто що написав і якого дідька таке написав… Насправді уже в нинішньому парламенті немає такого депутата, який би себе поважав і не був у соцмережах.
Покоління Facebook – це покоління, здатне до активних дій. Перший Майдан 21 листопада зібрав Facebook.  Я дуже сподіваюся, що їм усе вдасться. У нас немає іншого варіанта.

Роман Шрайк

Засновник сайта «Дурдом», популярний блогер, безпартійний, один з ідеологів Євромайдану. 39 років

До 2004 року я цікавився політикою на рівні прочитання новин. Але час Помаранчевої революції вивів мене не лише на Майдан, а й на форум інтернет-видання «Українська правда». Саме там у мене народилася й ідея зробити сайт «Дурдом», де збирався б народний креатив.

Нове покоління мережеве, воно не визнає системи взаємодії «ты начальник – я дурак». Воно віддає перевагу співпраці, готове підтримувати ідеї, а не «мудаків, але своїх мудаків», вірить, що проблеми можна вирішувати, об’єднавши зусилля, а не очікуючи наказу згори.

Звісно, якісні відмінності між молодшими й старшими будуть завжди. Молодь краще засвоює нову інформацію, тоді як старші виїжджають на раніше напрацьованих рефлексах. Гадаю, в Україні це помітно за ставленням до незалежності (для молоді то аксіома) та до напрямку інтеграції (молодь більше тягне до Європи), нарешті, до напівсовкового стану нинішньої України (молоді хочуть змін тут і зараз, старші готові терпіти).

Головна заслуга тих, хто виявляв протестну активність у СРСР, – здобуття Україною незалежності. Нехай вони були краплями, що точили той камінь, який розвалився через внутрішню спустошеність, але їхню діяльність варто вважати героїчною. А от нове покоління політиків має добитися того, щоб Україна завоювала демократію. Не отримала як бонус, а саме завоювала. Тоді демократія цінуватиметься й дістане краще «щеплення від дурнів».

І я бачу це нове покоління. Його добре видно в мережі. Його можна за щось сварити, за щось вихваляти. Але воно є й хоче впливати на ситуацію. Думаю, найкращий шлях для таких структур – участь у київських виборах. Але то справа майбутнього. Поки що нам треба боротися за те, щоб у нашій країні взагалі були вибори.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Бельгія, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Канада, Британія та США. Таким був перший склад НАТО на момент його заснування у квітні 1949 року. На початку Альянс мав виконувати кілька функцій.
    26 травня, Анна Корбут
  • «Квадратне — котити, а кругле — нести». Відомий із радянських часів армійський жарт про сутність завдань, які часто ставлять перед солдатами в збройних силах, досі не втратив актуальності. Особливо добре це видно за межами зони АТО, де рано чи пізно на певний період опиняється кожен підрозділ… Адже українська армія, оновлена чудовими бойовими кадрами знизу, за своєю суттю так і лишилася радянською «завдяки» вихованому в цій системі керівництву, психологію якого змінити не так уже й просто.
    26 травня, Валерія Бурлакова
  • Інвестори бояться виходу Британії з ЄС, але вважають, що вона таки залишиться
    26 травня, The Economist
  • Як змінився образ Порошенка в очах Заходу за роки його політичної кар’єри
    26 травня, Віталій Рибак
  • Системні збої Каннського фестивалю
    26 травня, Катерина Барабаш
  • Про революцію в кабінетах, деокупацію та новий політичний клас Тиждень розмовляв з Андрієм Левусом, народним депутатом («Народний фронт»), головою підкомітету з державної безпеки Комітету з питань національної безпеки і ­оборони.
    26 травня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено