Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 грудня, 2013   ▪   Ірина Троскот   ▪   Версія для друку

Політики і суспільство: між любов’ю та ненавистю

Тарас Прохасько про (без)відповідальність у політиці та її дитинне сприйняття українцями
Матеріал друкованого видання
№ 49 (317)
від 5 грудня, 2013
Політики і суспільство: між любов’ю та ненавистю

Ми, українці, чи ми, Україна, наразі проходимо за дуже короткий час дуже великий шлях розвитку. Є багато речей, яких досі не було і які тепер у нас мають відбуватися. Вся історія переповнена такими речами: було зроблено щось, після того зроб­лено ще щось інше і так далі. Натомість у нас усе стиснено до якоїсь такої абсолютної пружини, й відповідно ми всього набуваємо тепер у досвіді. Зокрема, немає такої речі, як звичайна прагматична оцінка політики й політиків. Ми сприймаємо останніх як тих, хто повинен щось сказати тоді, коли маємо щось робити. Ось навіть нині – невідомо, що робити, бо має хтось щось сказати. Нібито повинні бути якісь лідери, хтось, хто взяв би на себе відповідальність, а її натомість не аж так багато. Тому виходить, що ми просто потребуємо якогось захисту, потребуємо того, щоб хтось із політиків, яким нібито делегуємо свої права, сказав, як та що тепер і далі робити. Ми можемо з тим погоджуватися чи не погоджуватися, але слухняно виконуємо ті речі, які нам диктують. Бо нам не відомо, що робити.

Ми все ще перебуваємо в такій ситуації, коли потрібно, щоб хтось сказав: робіть те чи те, бо всі механізми щоденної спокійної праці ще не створені. І то не дивно, бо насправді 20 років, чи 35, чи навіть 100 років такого досвіду недостатньо, щоб виробити це, і ми перебуваємо в такому дитинному стані у відносинах із політикою й політиками, тобто сподіваємося, що вони нас люблять так само, як ми їх, і чекаємо тієї любові, тієї опіки, й усі наші шоки та стреси полягають у тому, що, виявляється, вони не хочуть нас так любити, як любимо їх ми. Вони підходять раціонально, і, що також дуже важливо, виявляється, наразі ніхто з українських політиків не готовий думати про так звану Україну. І це створює певний дисонанс, бо є багато людей, які хотіли б мислити стратегічно, які хотіли б, щоб усе було добре з Україною. Натомість більшість політиків думають тактикою, а не стратегією, думають про якийсь наступний хід, який міг би там їх провести до чогось, щоб вони впливали на щось. І це очікування того, що вони можуть щось зробити, і реальність така, що не хочуть насправді робити того, чого від них очікують, є якимись дуже протверезними.

Читайте також: Олег Покальчук: Весь український народ нині перебуває в процесі перетворення на політичну націю

Усе це дуже схоже на історію дитинства. Коли від когось хочеш любові, коли комусь подаєш натяки на те, що саме від тебе потрібна любов, а потім її не отримуєш і так далі. Тобто наразі всі наші відносини з політикою побудовані на якихось дуже-дуже таких емоційних і страшенно глибинних речах. Протверезними наслідками стають передовсім протест, такий собі підлітковий бунт проти політиків, і уявлення, що вони взагалі нічого не можуть зробити. Усе це побудовано на якихось дуже важливих речах, що потребують контакту і розуміння, а його чомусь не виникає. І навіть дивлячись тепер на сучасних політиків, на те, як вони говорять, зрозуміло, що контакту з ними побудувати не можна, бо вони говорять недобре, вони говорять фальшиво, і відповідно ставлення людей до політиків є таким самим фальшивим. Це так собі уявляють, що є така сила, яка мала б щось там захистити, щось там зробити, але насправді порозуміння немає, і в тому є дуже велика особливість і дуже велика травма – відсутність порозуміння.

Усе інше перетворюється на якусь партизанку, бо, скажімо, ввечері 30 листопада я готовий був брати відповідальність на себе, але водночас розумів: у ситуації, що склалася, потрібен якийсь лідер, котрий повинен сказати про якийсь план, про те, що саме робити мені сьогодні. Я своє життя вмію побудувати і без того всього, але хотів би кудись долучитися. Скажімо, я є добровольцем якогось війська, і мені хотілося б, щоб був певний штаб, щоб було певне місце, у якому записують добровольців і в якому сказали б, що робити далі, бо іншого шляху немає. Я не можу зараз піти і почати громити якісь районні чи обласні організації, не можу вийти зі своїм якимось терористичним планом. Я готовий дослухатися до того, щоб мені сказали, що робити, а цього якраз немає.

Читайте також: Бріджит Дуфор: «Євромайдан — це спроба самих українців розхитати режим і змусити його спуститися зі свого п’єдесталу

Я розумію, що моя активність повинна влитися в якесь велике русло, у великий потік, а хто мав би сформувати цей великий потік – у цьому найбільше питання. Щоб хтось виважено сказав, що має бути так, так і так. І тут уже не йдеться по любов чи довіру, бо я дуже добре уявляю, хто є хто і хто що може. Я дорослий чоловік, і я бачу політиків – також дорослих чоловіків, практично моїх однолітків, дуже добре розумію, що в них діється в голові, можу собі це уявити: весь той ляк і переляк, коли до них звертаються, щоб вони щось сказали. Але назвався грибом, то лізь у кошик. Бо поодинокі акції і дії без загального плану можуть бути сенсаційними чи дуже успішними тільки в певному локальному місці, але все ж таки тут і тепер необхідна організація великої кількості людей. І потрібно, щоб хтось висунув якийсь чіткий алгоритм: робимо так, потім так, а потім так. Я готовий пристати до того, коли хтось викаже такі речі для загалу. Готовий зробити їх без якоїсь критичної оцінки, що це не те чи не так, готовий не аналізувати і не критикувати те чи інше рішення, якщо воно тільки буде пов’язане з якимись масовими кроками.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Кількість українських бранців на території Росії та окупованого Криму зростає, однак досі не налагоджено механізму переговорів про їх визволення
    28 березня, Станіслав Козлюк
  • Картина білої американської художниці, яка зображує загиблого чорношкірого підлітка, спровокувала бурхливу суперечку щодо того, чи має хтось право говорити про чужий травматичний досвід, а також вкотре спростувала філософську тезу, згідно з якою «автор помер».
    28 березня, Олена Кухар
  • Як комп’ютерні віруси зменшують боєздатність і чиє засоби убезпечитись від них
    28 березня, Юрій Лапаєв
  • Моє свідоме життя почалося на проспекті Миру, у панельній дев’ятиповерхівці під номером 54, де з балкона на шостому поверсі було видно чи не всеньке місто, бо тоді ще свічки новобудов не затуляли ані острівця на Південному Бузі, ані дальніх околиць Ракового, де жила моя бабуся та які можна було розгледіти в дитячий бінокль.
    28 березня, Юрій Даценко
  • Франція досить боязко ставиться до надання безвізового режиму для України через проблеми власної внутрішньої політики.
    27 березня, Алла Лазарева
  • Перший заступник міністра закордонних справ України Вадим Пристайко розповів Тижню про нещодавні переговори, що відбулися в Парижі в рамках “нормандського формату”, на які несподівано не приїхали представники РФ.
    27 березня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено