Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 вересня, 2013   ▪   Богдан Буткевич ,   Денис Казанський   ▪   Київ – Донецьк – Горлівка – Дружківка – Краматорськ – Макіївка – Луганськ   ▪   Версія для друку

Клондайк для опозиції. На Донбасі зростають протестні настрої

На Донбасі зростає кількість акцій протесту. Утім, через недовіру місцевих мешканців до політики та бездіяльність опозиційних сил вони мають виключно прагматичний локальний характер
Матеріал друкованого видання
№ 36 (304)
від 5 вересня, 2013
Клондайк для опозиції. На Донбасі зростають протестні настрої

Останні два роки Донбасом поширюються великі й малі акції протесту, до того ж активніші та дієвіші, ніж у більшості регіонів України. Донбасівці, всупереч усім стереотипам про місцевий конформізм, однорідність і традиційне відстоювання «своїх», не обмежуються безплідним мітингуванням біля державних установ, а вдаються й до радикальніших методів. Тільки впродовж нинішнього року вони штурмували міськ­ради, вривалися на заводи, перекривали дороги, билися, страйкували, захоплювали адміністрації шахт тощо. У низці випадків представники влади навіть пасували перед гнівом натовпу. Однак усі ці протести об’єднує одне: більшість із них виникають лише тоді, коли справа стосується здоров’я або гаманця, а їхні причини мають виключно місцевий характер. Як, власне, і результати. Тоді як кричущі факти порушення громадянських прав чи корупції не викликають жодної реакції. Тиждень спробував розібратися, чому Донбас протестує вибірково й поки що локально.

ХРОНІКА НЕПОКОРИ

Згідно з поширеною в Україні думкою, важко знайти покірливіших громадян, аніж мешканці шахтарських територій, які готові за копійки працювати в копанках і при цьому не здатні на протест. «Люди в нас справді апатичні, – каже інженер Микола Заварза, член ініціативної групи з Дружківки, яка бореться проти підвищення тарифів у місті. – Навіть газети не читають. Однак влада просто перейшла межу, і це вже неможливо терпіти, тому місцевий люд починає бунтувати».

мешканці Донбасу не хочуть бачити на мітингах політичну символіку

Справді, щонайменше остан­­ні кілька років спростовують усталені кліше про інерційність мешканців Донбасу. Культ Януковича, характерний для Східної України у 2004–2009 роках, коли тутешнє населення вміло нацьковували на центральну владу, став потроху розвінчуватися, тільки-но він став президентом і перетворився зі створеного політтехнологами «міцного господарника» на далекого від народу «царя». Випробувавши на собі обіцяне «покращення», донбасівці аж ніяк не зраділи.

А подекуди відкрито виступили проти влади, яку самі ж вибирали. Першим резонансним мітингом став екологічний протест у Маріуполі, який відбувся торік напередодні парламентських виборів. Тоді на міську площу вийшло від 5 тис. до 10 тис. людей із вимогою покласти край отруйним викидам, які мало не щодня накривали місто унаслідок діяльності місцевої аглофабрики «Азовсталь». Після акції протесту Рінат Ахметов прийняв рішення призупинити її роботу.

На початку 2013-го країна спостерігала за членами шахтарської профспілки зі Свердловська Луганської області, які захопили адміністрацію шахти «Червоний партизан», що входить до компанії «ДТЕК» Ріната Ахметова, та висунули низку вимог олігархові й місцевому губернатору Володимирові Пристюку. Здебільшого гірники виступали проти скасування соціальних гарантій і скорочень на шахтах. Пробувши в кабінеті близько доби, бунтівники погодилися звільнити його після того, як керівництво зголосилося на переговори.

Навесні заявила про себе вже Донеччина, якою прокотилася серія протестів проти видобутку сланцевого газу. І хоча вони були наслідком браку знань у мітингувальників, а також підбурювання певних сил, вони також продемонстрували зростання недовіри до влади поміж місцевого населення. Особливо гучними акціями відзначився Краматорськ – місто з традиційно високим рівнем опозиційних настроїв. «Люди дуже розчарувалися в Януковичі, – стверджує Володимир Ржавський, депутат тамтешньої міськради від «Батьківщини», який переміг за мажоритаркою у своєму окрузі провладного конкурента. – Але в них немає жодної альтернативи».

Влітку Донбас розбурхували інші резонансні події. Після врадіївських виступів у Донецьку відбулася акція протесту проти міліцейського свавілля. Вона цікава здебільшого тому, що організували її в соціальних мережах місцеві блогери без участі політиків та чиновників. Паралельно в Лисичанську натовп городян кілька разів захоплював міськраду, вимагаючи скликати позачергову сесію через напружену ситуацію в місті, що склалася внаслідок закриття більшої частини великих підприємств.

Не минуло й місяця, як промисловий регіон сколихнув черговий вияв народного гніву, цього разу в Дружківці на Донеччині. Мешканці промислового міста, яке традиційно вважається вотчиною регіоналів та комуністів, активно протестували проти різкого підвищення комунальних тарифів, перекрили одну з центральних міських вулиць і лякали тим, що почнуть відкликання депутатів міськ­­ради. Усі недолугі намагання місцевої влади шляхом погроз порушити кримінальну справу проти активістів і звільнити з роботи їхніх родичів лише посилили мотивацію людей на подальшу боротьбу. Зрештою керівництву довелося поступитися та скасувати нові ціни. Щоправда, спонукала його це зробити не так народна стихія, як злагоджені дії ініціативної групи громадян, що не тільки закликала людей вийти на вулицю, а й запропонувала чіткий і юридично грамотний план дій. «Ми готові йти до кінця, – каже Василина Джура, активістка ініціативної групи, яка почала виступати проти підвищення комунальних платежів у Дружківці, а тепер уже порушує питання відставки тутешнього мера-регіо­на­­ла. – Нікого не боїмося і хочемо, щоб люди нарешті зрозуміли, що вони самі мають контролювати владу».

Останній приклад – нещодавній штурм мешканцями Макіївки металургійного заводу, власником якого є ВАТ «Енергокапітал», що пов’язують з регіоналом Андрієм Орловим. Викиди підприємства призводили до погіршення самопочуття людей. Зневірені містяни готові були рознести виробництво, билися з охороною заводу й таки домоглися переговорів з адміністрацією. А кілька днів тому їхні вимоги зупинити виробництво підтримали навіть депутати міськради, які не стали продовжувати договір оренди землі для підприємства. «Що це таке, вдома неможливо вікна відчинити, – каже робітник Олексій із Макіївки, яка має репутацію цитаделі Партії регіонів. – Ми вірили Януковичу, а він виявився звичайним брехуном. Більше за нього ні я, ні моя родина ніколи не голосуватимемо».

БУНТІВНА ГЕОГРАФІЯ

Окрім лояльності до влади не менш усталеним стереотипом про Донбас є його монолітність, мовляв, усі люди там однакові й думають відповідно. Якщо порівняти цей регіон, приміром, із Закарпаттям, то він справді видається досить однорідним. Але насправді в його надрах все ж можна виокремити певні електоральні «підзони», що по­в’язані насамперед з економічними та етнічними чинниками.

На опозиційні настрої безпосередньо впливає позиція керівництва містоутворюючого підприємства в конкретному місті та наявності хоч якоїсь політичної конкуренції йому з боку супротивного клану, якщо він, звісно, є. Трохи менш важливим фактором є переважання українців або росіян. З огляду на всі ці чинники традиційно опозиційними на Донбасі вважаються південно-західні райони (Красно­­армійськ, Добропілля), де про­­­живає до 90% етнічних українців. Там ще в 1990-ті роки сильні позиції були в націонал-демо­кра­­тичних сил. Достатньо опозиційним є й Краматорськ – через велику кількість технічної інтелігенції, яка й досі залишається в місті з радянських часів, а також наявність конкуруючих угруповань двох депутатів від ПР: Георгія Скударя та екс-очільника Донеччини Анатолія Близнюка, що забезпечує бодай якийсь політичний плюралізм.

Нині люди незадоволені владою, але відкрито протестувати готові тільки за, брутально кажучи, «ковбасу»

Стабільно протестним є голосування в Маріуполі, бо, по-перше, це портове місто з відповідним волелюбним світосприйняттям, по-друге, довголітнім лідером суспільної думки тут був колишній власник ММК імені Ілліча Володимир Бойко, який понад десятиліття спонсорував Соціалістичну партію. До того ж навколо Маріуполя, особливо на території Тельманівського райо­­ну, компактно проживає грецька меншина, переселена сюди ще за часів Єкатєріни II з Криму, зі своєю вельми своєрідною ментальністю, яка тяжіє до вільного підприємництва. «Я пройшов Афган і бандитські 1990-ті, – пригадує Олександр, етнічний грек з одного із сіл Тельманівського району, який нині таксує в Донецьку. – Такого «бєспрєдєла», як тепер, не пригадую. «Сім’я» «віджимає» вже навіть дрібний бізнес у людей. От нещодавно мого друга цілий рік травили податковою та міліцією, щоб він таки згодився за третину ціни продати свою компанію з доставки агровантажів».
Найбільш депресивно відсталим, а відтак і апатичним щодо захисту своїх прав (через повний розпад соціально-економічної інфраструктури тут майже не залишилося пасіонарного населення) є шахтарський регіон. Це Шахтарськ, Торез, Сніжне на Донеччині, Красний Луч, Антрацит, Ровеньки, Свердловськ на Луганщині. Аграрний пояс Донбасу, який і ментально, і географічно ближчий до Слобожанщини, – Красний Лиман та Слов’янськ у Донецькій області та всі північні райони в Луганській – теж не належить до категорії «бунтівних» і легко контролюється владою через адміністративний ресурс.

Загалом Донеччина нині видається більш опозиційно налаштованою до влади, ніж Луганщина, де економічне становище хоч і важче, але нікому запропонувати незадоволеним альтернативу Партії регіонів через цілковиту законсервованість ситуації. Тут не відбулося жодної ротації еліт від початку 1990-х, при владі залишилися не бізнесмени, хай і з неоднозначним минулим, як на Донеччині, а радянські партійні адміністратори, які звикли розбазарювати вчорашнє державне майно та нецільовим чином розподіляти фінансові потоки. Місцеве населення вкрай зламане злиднями й цілковито зневірене.

ПОЗА ПОЛІТИКОЮ ТА БЕЗ ПЕРСПЕКТИВИ

Попри високий градус соціального напруження в Донецькій області, щойно мова заходить про політику, в голові більшості навіть громадських активістів, не кажучи вже про звичайних людей, спрацьовує запобіжник: не можна. «Ми взагалі поза політикою, – каже Андрій Носарев, донецький активіст руху «Дорожній конт­роль», що бореться проти сваволі ДАІ на дорогах. – Хочемо змінити всю систему МВС – це наша головна мета». Щоправда, на запитання Тижня, як це зробити, якщо рух свідомо сепарується від будь-якого політичного підґрунтя, тобто не має жодного реального інструменту для системної зміни ситуації, активіст відповісти не зміг.   

Мешканці Донбасу не хочуть бачити на мітингах політичну символіку, за дуже поодинокими винятками, як, наприклад, у Макіївці, де мітингувальникам допоміг місцевий осередок УДАРу, який нещодавно також відзначився акцією посеред Донецька з розгортанням «музею невиконаних обіцянок Януковича» просто біля будівлі облдержадміністрації. А також усіляко намагаються відхреститися від допомоги опозиційних партій і наполягають на аполітичності протесту. При цьому вміння організувати мітинги своїми силами, як правило, у протестувальників бракує. «Люди ще не відійшли від тупикового стереотипу, що будь-яке слово проти влади – це вже політика, – каже активіст Павло Островський. – Однак більшість не розуміє, що для успіху в боротьбі з владою навіть за суто практичні питання без політики не обійтися».

«Донбасівці починають віри­­ти у власні сили як громадян, – пояснює громадський діяч і письменник Станіслав Федорчук із Донецька. – Однак водночас традиційна недовіра до політики прирікає всі найкращі ініціативи на поразку, бо без неї щонайбільше можна за звичкою побурчати на кухні».

Саме тому майже всі протести на Донбасі спалахують, коли справа стосується здоров’я або гаманця. Погіршення екологічної ситуації, підвищення комунальних тарифів, зростан­­ня цін, безробіття змусять вийти населення на вулицю куди швидше, ніж факти корупції, наступ на права та свободи. «Нині люди незадоволені владою та Віктором Януковичем, але відкрито протестувати готові тільки за, брутально кажучи, «ковбасу». Власне, це нагадує мотивацію більшості мешканців Донбасу в їх голосуванні за незалежність України в 1991 ро­­ці, коли вони реально думали, що відокремлення від СРСР дасть їм змогу «маслом рейки мазати». Коли цього не сталося, значна частина жителів регіону почала ностальгувати за гарантованою ковбасою та щонайбільше за неї й готова мітингувати», – каже луганський громадський активіст і публіцист Костянтин Скоркін.

Саме тому народна стихія піднімається ситуативно й незабаром згасає, не маючи чіткого алгоритму дій. Хоча кількість протестного електорату на Донбасі цілком достатня для того, щоб збирати багатолюдні акції з радикальними гаслами, проте рівень правової та політичної грамотності людей тут украй низький.

Одна з причин такого становища полягає й у системній роботі місцевої влади з руйнування опозиційної діяльності в регіоні. «Бути опозиціонером на Донбасі дуже важко, – розповідає заступник голови обласного осередку УДАРу Олексій Мітасов. – Більшість бізнесменів, із якими ми спілкуємося, у приватних бесідах кажуть, що із задоволенням нас підтримають, «якщо все почнеться», але відкрито й першими – ніколи. Фактично ми тільки зараз вибудовуємо нову структуру, яка буде здатна конкурувати з біло-синіми. Наш регіон є дуже важливим, адже навіть 20% голосів тут дорівнюватимуть двом областям Західної України. Не розуміти це – значить заздалегідь віддавати перемогу ПР».

Наразі на Донбасі немає авторитетної організації, здатної очолити й скерувати в конструктивне русло протестний потенціал його мешканців. Опозиційні сили у своєму ставленні до цього ключового хоча б з погляду кількості виборців регіону ставляться дуже пасивно. «Ще з початку 2000-х до 2012 ро­­ку місцева так звана опозиція просто нічого не робила, – стверджує голова Горлівського осередку «Батьківщини» Денис Токар. – Люди заробляли на тому, що, з одного боку, отримували гроші з центрального штабу, а з іншого – спокійно домовлялися з регіонами. Що можна казати, якщо колишній очільник партійного осередку в Горлівці – екс-голова місцевої міліції? Зараз намагаємося хоч якось виправити ситуацію».

«Чомусь наші опозиціонери завжди вважали, що Донбас – це пропаще місце, – стверджує Станіслав Федорчук. – Мовляв, достатньо приїхати сюди у вишиванці – і кілька своїх гарантованих відсотків отримаєш, а про більше можна й не мріяти. Опозиція ніколи не проводила тут жодної системної роботи, просто здавала свій бренд в оренду місцевим бізнесменам, які зароб­ляли на ньому як уміли. До того ж найчастіше таким, яким навіть не знаходилося місця в ПР через заплямовану особисту репутацію. Саме тому люди тут просто зневірилися, що може бути якась альтернатива Партії регіонів, ігнорують вибори і вважають, що будь-який політичний підтекст здатен вбити будь-яке добре починання. Тож опозиції є про що подумати».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено