Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 серпня, 2013   ▪   Ростислав Семків   ▪   Версія для друку

Культурна капітуляція. Як міцнішає російсько-українська літературна дружба

Двомовних книжкових проектів більшає. Не хочеться отак механічно пов’язувати цю тенденцію з торішнім ухваленням скандального мовного закону, але видається все прикрим: дружити літературою починають не дрібні-непомітні, а й без перебільшення першорядні письменники.
Матеріал друкованого видання
№ 30 (298)
від 25 липня, 2013
Культурна капітуляція. Як міцнішає російсько-українська літературна дружба

Спочатку Сергій Жадан вирішив «розширити читацькі аудиторії», видавши спільну книжку з Ладою Лузіною, а тепер і Юрій Винничук заявляє, що напише роман з Андрієм Курковим. На тлі появи першого тому «Шидеврів світової літератури» від Михайла Бриниха, котрий уперто тримається вже нав’язлого штучного суржику, та в контексті присудження письменницької стипендії відвертому українофобові Платонові Беседіну чітко помітно, що зміна починає бути символічною: українська автура та окремі інституції стали виправдовувати двомовність, а де-факто толерувати русифікацію.

Головне питання – чому саме зараз оці двомовні проекти? Чому не два чи три роки тому? Чи тоді не було нагоди літературно «дружити»? Невже саме відверте згортання перспектив української мови дає можливість творити в таких «союзних» форматах? І навряд чи вдасться виправдатися, заявляючи, що подібні «спільнодруки» є продовженням звичайної людської дружби: тут і зараз це видається культурною капітуляцією.

Вирватися з гетто

Великий страх полонить серця українських письменників – не залишитись обабіч світового літературного процесу, не зачинитись у своєму куточку, вийти поза межі вузьких національних рамок. Вони, видається, не вірять в аудиторію, яка читає українською, не вірять, що є вже достатньо російськомовних, котрі знають їх та читають саме як україномовних письменників. Звідки та думка, цей меншовартісний комплекс? Невже не можна було подолати за стільки років? Чому 20 млн повністю україномовних і ще 15 млн громадян, які читають українською, вважаються закритим гетто? Автори та видавці не вірять у ринок, що в кілька разів переважає, скажімо, норвезький чи данський. Замість того щоб розвивати власне, намагатися достукатися до дедалі більшої кількості співгромадян і заохотити їх читати українську книжку, ми сподіваємося, що нас порятують зорієнтовані на іншу культуру люди, яким до наших «писателів» загалом байдуже. Який сліпий романтизм!

Спроба вважати українськими авторами російськомовних, що мають до України не культурний, а лише територіальний стосунок, ґрунтується на цілком колоніальному уявленні, що української літератури як самостійного явища не існує

Нам узагалі варто говорити не про російськомовну та україномовну аудиторії в Україні, а про громадян, котрі тут поважають національну культуру, і тих, хто її сахається. Вже згаданий вище Платон Беседін пише «… и если бы националистически настроенные «патриоты» чуть охладили свои горячие чубатые головы, то наверняка бы вспомнили, что, например, по-русски их любимый светоч Тарас Шевченко написал боль­ше, чем на «ридной мове». І річ навіть не в суперечливості самого твердження: ми розуміємо, що за оцим «их светоч» та «на ридной мове» ховається доволі глибока зневага до всього українського, а також неприйняття сучасної національної держави Україна. Цікаво, який шедевр витворить цей автор за надану йому стипендію? Чи там будуть подібні непатріотичні ідеї? Хоча чому непатріотичні? Ніхто ж не казав, що він є патріотом країни, у якій проживає. Якщо, перебравшись із Криму до Києва, Беседін продов­жить рух до Москви, то все в цій історії стає закономірним. А написане за стипендію цілком може бути черговим розвінчуванням утисків російської культури на наших теренах або проповіддю про «грєх» захоп­лення культурою західною.

З огляду на свою позицію українофоби не читатимуть Вин­ничука та Жадана за визначенням, а ті, хто ставиться до національної культури з повагою, вже прочитали їх українською незалежно від власної дво- або одномовності на публіці та вдома. Тому двомовні проекти безглузді, якщо говоримо про придбання нових читачів.

«Це все жарти, – скажуть мені, – від цього нікому не буде шкоди». Я тим часом думаю, що буде реально смішно, коли українські автори у прагненні ще більше привабити російського читача почнуть не лише брати участь у двомовних проектах, а ще й писати двома мовами. Такий собі, знаєте, добрий тон культурного післязавтра – російськомовна повістина в доробку. Дивно, що письменники, котрі у своїх творах так довго позбавляли літературу невинності, почуваються такими ідеологічно невинними. Дивно і гірко теж.

Видається, що більші та менші інституції, найперше окремі видавництва, взялися переконувати нас, що українська література насправді двомовна – онде й книжки є водночас українською та російською… як підтвердження тези. Натомість ні історичний контекст, ні базові знання з естетики підстав для таких висновків не дають.

Двомовні літератури у світі – то велика умовність та рідкість. Так, у Канаді є англо- та франкомовні письменники. І багато критиків об’єдну­вати­муть і тих, і тих під вивіскою «сучасна канадська література». Утім, перших також, як правило, зараховують до британської літератури, а других – до французької. Мовний критерій і далі діє поряд із територіальним чи загальнокультурним. Звісно, Канаду суттєво рятує відсутність чогось на кшталт доктрини «французского мира» й пов’язаних із нею гуманітарних і не лише гуманітарних претензій.

Водночас, наприклад, колумбійська, бразильська, аргентинська літератури одномовні. Вони користуються мовами колишніх колонізаторів, як і здебільшого автори-ір­ланд­­ці. Тоді на перше місце виступає фактор причетності до національної культури: Маркес, Амаду, Борхес, а також численні англомовні ірландські автори не втрачають зв’язку з національною культурою, ставляться до неї з повагою та навіть пієтетом. Натомість якщо російськомовний письменник із Донецька Владімір Рафеєнко, отримавши «Русскую премию», в інтерв’ю «Российской газете» наголошує, що через мову зв’язаний із суто російською проблематикою, то про причетність до української культури й відповідно літератури йтися не може. І так повсюди: навряд чи ми знайдемо зараз іспаномовного автора в Каталонії, який усерйоз вважатиме, що належить до каталонського письменства. Те само і з Кафкою: його вивчають на курсах австрійської літератури (німецька мова), вважають єврейським автором (культурна належність), але аж ніяк не зараховують до чеської, бо до неї (попри життя в Празі) він не мав жодного стосунку.

Мова робить літературу. Національна мова є основою націо­нальної літератури

У розрізі сказаного можна рішуче не погодитися з літературним оглядачем журналу «ШО» Юрієм Володарським, який у своєму фейсбучному профілі рекламує російськомовні романи вже згаданого Владіміра Рафеєнка та Сєрґєя Соловйова як найкраще з цьогорічної української літератури. Очевидно, що ні мовно, ні культурно ці автори та їхні тексти до національної літератури не належать.

Естетичний критерій

Взагалі про естетику завше заважає говорити політика. Спроба вважати українськими авторами російськомовних письменників, що мають до України не культурний, а лише територіальний стосунок, ґрунтується на цілком колоніальному уявленні, що української літератури як самостійного явища не існує. Це, мовляв, лише філія російського письменства, власне, література «укрАинская» – окраїнна. Тим більше навіть україномовні автори заявляють, що не проти, аби їх зараховували в Москві до «своїх». (В інтерв’ю Сергія Жадана, яке він нещодавно дав «Московскому книжному журналу», на запитання, чи не бентежить, що його в Біло­ка­м’я­ній вважають «своїм», «российским автором», він спершу дивується, бо ж пише завжди українською, але потім відповідає, що це приємно.) Для колишнього імперського центру присвоювати собі імена та титули – звична річ. А ось наші письменники, котрі таке кажуть, схоже, добровільно погоджуються на статус приїжджого маргінала. Утім, так можна з Києва (Харкова, Львова) виїхати, а до Москви так і не добратися. Тим більше що естетика – річ рафінована, а тому безжальна.

Поза сумнівом, усі серйозні автори хочуть, щоб їхні твори вважали естетично сильними та досконалими. Лише так можна увійти в історію літератури й залишатися там майстром, а не ремісником. Тим часом естетика в останній – це мова. І літературна майстерність – то найперше майстерність мовна. Звідси й висновок: літературу українською оцінюють згідно з найкращими зразками в Києві (або у Львові, де є відповідні експертні спільноти), а якість російськомовного тексту – в Москві та Петербурзі. Якщо, наприклад, Світлана Пиркало напише завтра роман англійською, її передусім цікавитиме не реакція на його появу в Україні, а оцінка якості критиками в Лондоні (або Нью-Йорку чи Єлі). І, вочевидь, вона таким романом входитиме в англо-американську літературу, а не вважатиме його частиною української, навіть якщо на той час повернеться до Києва.

Між іншим, автори з імперських окраїн часто здобувають «визнання» у столицях колишніх метрополій не завдяки високому естетичному рівню їхніх текстів (їм, відірваним від автентичного мовного середовища, його складно здобути) – їх радше помічають з огляду на певний екзотизм, тобто далі діє суто політичний критерій. Треба ж, так би мовити, підбадьорити хлопців із провінції, наголосити на єдності культурного простору, в який вони просяться. Проблема лиш у тому, що такий «авторбайтер» зазвичай добре знає, з огляду на які фактори його приймають. Словом, це пастка: бути маргінальним там і непоміченим тут (загальним місцем в інтерв’ю більшості російськомовних авторів є нарікання на їх невизнання в Україні). Співчуваємо.

Мова робить літературу. Національна мова є основою націо­нальної літератури, хай там що казатиме. Межові компроміси (ранній Гоголь) трапляються, проте набагато більшу вагу має власномовне письменство. Натомість ми опинилися зараз у вельми ризикованому для української культури моменті, коли частина найсильніших її творців (і не лише в межах літератури) починають вдавати, що мовне питання несуттєве, протистояння немає, а русифікаційний закон ухвалили надто давно, щоб про нього тепер згадувати. Самогубний шлях для українського автора – шукати визнання в чужомовних експертів. І закономірний – для російськомовного. Утім, сподіватимемося, що ро­сійсь­ко-український роман таки не вдасться. Бо немає від того користі, а лише гіркота. Хай краще нам вдадуться чесні й паритетні контракти, а з фальшивою любовною риторикою варто нарешті покінчити.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чому і як між собою пов’язані питання існування й легалізації приватних музейних колекцій та міжнародна репутація України
    28 серпня, Ганна Трегуб
  • Присутність американських солдатів на чужій землі стає дедалі контроверсійнішою
    28 серпня, The Economist
  • Заповітне право на свободу пересування по ЄС не таке надійне, як здається
    28 серпня, The Economist
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено