Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
18 квітня, 2013   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Київ – Ужгород – Мукачеве – Берегове – Яноші – Іршава – Довге – Хуст – Київ   ▪   Версія для друку

Лояльні прагматики. Чим Закарпаття схоже на Донбас

Особливості Закарпаття – відчуття історично-ментальної окремішності, неприйняття немісцевих політиків та винятковий утилітаризм – визначають електоральну картину, не типову для сусідніх регіонів
Матеріал друкованого видання
№ 15 (283)
від 11 квітня, 2013
Лояльні прагматики. Чим Закарпаття схоже на Донбас

Результати всіх виборів на Закарпатті від 1991 року показують, що цей регіон голосує абсолютно не типово для західних областей України. Так, на останніх парламентських виборах перемогу тут святкувала Партія регіонів із 30,87% голосів, а провладні кандидати перемог­­ли в трьох із шести мажоритарних округів. Місцеві електоральні вподобання кардинально відрізняються від політичних симпатій сусідів – Львівщини чи Івано-Франківщини. Ця відмінність пояснюється низкою чинників, що визначають соціально-електо­­ра­льну картину краю.

ЕЛЕКТОРАЛЬНІ ЗОНИ

«Закарпаття в політичному сенсі нагадує маленьку модель України, – каже політолог і суспільствознавець Віктор Пащенко. – Тут є також, звісно, в умовному ментально-електоральному вимі­­рі, свій Схід (Тячівщина), Захід (Рахівщина, Міжгір’я), Центр (Му­­­­­качівщина, Іршавщина), Київ (Ужгород) та Крим (Берегівщи­­на)». Враховуючи місцеву специфіку, торік на виборах до ВР влада навмисно поділила території ОВК таким чином, щоб вони максимально не збігалися зі сталими електоральними полями. Це створило ефект підтримки ПР у всьому краї.

Рахівщина та Міжгір’я – регіон одностайно проукраїнський (що доводять усі голосування), міститься в межах Гуцульщини й заселений переважно етнічними українцями. На парламентських виборах за списками тут перемог­­ла об’єднана опозиція, а на мажоритарному рівні кандидат від влади програв людині Балоги Василю Петьовці.

Розвинене на Закарпатті відчуття регіонального патріотизму нагадує аналогічний феномен на Донбасі

Так званий червоний пояс Закарпаття (це передусім Тячівський та Хустський, а також частково Великоберезнянський, Перечинський, Воловецький райони) демонструє більш проросійські погляди. «Це території, найдужче понівечені радянсь­кою владою, – пояснює Віктор Пащенко. – Штучно насаджувана велика промисловість із розпадом СРСР розвалилася, а люди виявилися без роботи і значною мірою люмпенізовані. Тобто тут помітне невдоволення нинішньою владою, з одного боку, а з другого – ностальгія за радянськими часами. Недарма ці регіони давали завжди чималий відсоток за комуністів». Прикметно, що й на останніх виборах найбільше голосів КПУ здобула саме в 71-му окрузі з центром у Хусті. Тутешні заробітчани їздять переважно до Росії, а не до Європи, що також має вплив на їхнє мислення та електоральні вподобання.

«Закарпатський Крим» – це угорська Берегівщина із вкрап­леннями ромських осередків. Тут традиційно голосують за владу, яка вміє улещувати угорців і одночасно лякати «українським фашизмом».

Обласний центр, місцева «сто­­­лиця», достатньо серйозно відрізняється навіть від Ужгородського району своєрідною міською культурою та відносною волелюбністю. Але перемогу тут святкував представник ПР Василь Ковач, який скористався з боротьби опозиціонерів та своєї репутації господарника.

Найбільш неоднозначна елек­­торальна частина Закарпаття – умовний «центр», що складається з Іршавського, Мукачівського, Свалявського, Ужгородського (за винятком угорських сіл) та Виноградівського районів. Це так звані русинські терени, для яких найхарактерніші лояльність до влади й відданість місцевим лідерам. Саме тому тут перемагають переважно ті партії, чиї регіональні, навіть районні ватажки мають найбільший вплив. До того ж на парламентських виборах-2012 на цих територіях у повну потужність працював апарат адміністративного тиску: зок­рема, в Іршавському районі, де, за словами місцевих мешканців, голова ОДА всіма засобами намагався забезпечити потрібний владі результат.

Попри відмінності чотирьох електоральних зон, закарпатці загалом схильні голосувати за свій місцевий інтерес. Розвинене відчуття регіонального патріотизму нагадує аналогічний феномен на Донбасі, ось тільки тут воно підіймається з донецького первіснообщинного рівня («свій – чужий») до економічно-соці­ального («свій – це вигідніше, бо свій до свого по своє»). Саме зі «своїзмом» пов’язана напрочуд довга (близько 15 років) популярність Віктора Балоги на Закарпатті. Її не могли б підтримувати жодні підкупи чи залякування, в яких його люблять звинувачувати опоненти. Видається, що ця людина є таким собі архетипом закарпатця – в міру хитрий підприємець, який ніколи до останнього ні з ким не свариться, вміє знайти точки перетину з будь-якою владою, і в душі все-таки тяжіє до Європи – якщо не в сенсі моральних установок, то стовідсотково в економічному та побутовому плані.

ОРГАНІЗОВАНІ НАЦМЕНШИНИ.Гігантський русинський прапор усередині Закарпатського угорського інституту імені Ракоці ІІ в Береговому

«Як у нас кажуть, хто виграв, за того й голосують», – іронізує художник Дюла Мошак, етнічний словак із села Довге Іршавського району. Кон’юнктурність у ставленні до влади, до того ж будь-якої, є однією з визначальних електоральних рис Закарпаття. Таку позицію столичні медіа й експерти зазвичай пояснюють уже усталеними тезами про «запроданство» чи «вроджену політичну пасивність», хоча її дже­­рела криються в набагато глибших площинах. «Закарпатцям не притаманні ані націоналістичні, ані прорадянські симпатії, – вважає Віктор Пащенко. – Тому в політичному житті тут явну перевагу мають центристські сили, а в лідерах найбільше цінується прагматизм. Звідси й така характеристика, як лояльність до вла­­ди, хоч і до певної межі». «Тутешні мешканці взагалі не схи­льні до радикалізму, – каже науковець і політолог Сергій Федака. – Це не Галичина. Важливий нюанс полягає ще й у тому, що іще з радянських часів у нас, як ніде в Україні, поширене кумівство.

І вла­­да майже завжди представлена місцевими. Саме через це Закарпаття уникло великих бізнесових війн, що точилися й точаться в інших регіонах. Тому навіть після приходу до влади Януковича ніяких особливих змін в області не відбулося: при владі під вивіскою «Партія регіонів» – тутешні, донецьких тут немає, отже, й боротьба не виходить на рівень відвертої конфронтації». Утім, навіть на тлі такого «шти­­лю» на Закарпатті виникають політичні баталії: останні три роки вони тривають між кланом Вік­тора Балоги та головою місцевого осередку ПР Олександром Ледидою. Останній набирає дедалі більше політичної ваги, попри те, що є вихідцем із клану того-таки Балоги. Подейкують, після дещо сенсаційних навіть для Закарпаття результатів торічніх виборів він суттєво виріс у очах президента Януковича.

АНТИРАДИКАЛЬНІ ЗЕМЛЕЛЮБИ

За словами місцевих еспертів, тутешня політична інертність зумовлена історичними особливостями регіону, котрий завжди був відрізаний від «великої» України як державними кордонами, так і географічно – Карпатами, що позначилося на ментальності населення. Закарпаттю притаманне відчуття ок­ремішності, найяскравішим свід­­ченням чого є той факт, що, попри сотні років агресивної політичної угорської колонізації, закарпатці так і не втратили сво­­єї національно-релігій­ної ідентичності. Вони здебільшого обирали мирні форми протесту й навчилися виживати в умовах великої імперії за допомогою, з одного боку, вичікування, спускання на гальмах незручних ініціатив із центру, закритості від навколишнього агресивного світу то­­що, а з другого – розумного прак­­тицизму, співпраці з колоніальною адміністрацією в усьому, що тільки не зачіпає особистих інтересів та внутрішньої гідності. Через тривалу історію співіснування з колонізаторами, носіями іншої мови та культури, закарпатці навчилися мовчати, терпіти, навіть прислужувати, водночас тримаючи дулю в кишені. Житель цього краю ніколи не піде на мітинг, зате вдома зробить усупереч тому, що вимагає влада (щоправда, коли її наміри б’ють по його інтересах). «Автохтони Закарпаття дуже практичні, аж до утилітаризму, тому голосують виключно з позиції вигоди, а не ідеології», – каже політолог Віктор Пащенко.

Успіх «чужаків» у політичній сфері краю можливий лише при всебічній підтримці місцевої еліти

Перебування в ізоляції від загальноукраїнських процесів сформувало тут окрему субментальність – «русинство», що суттєво відрізняє цю область від інших частин України. Звісно, в сенсі не політичного квазіруху, фінансованого російськими агентами впливу ще з позаминулого століття, а саме регіонального світосприймання. Географічна затисненість між горами та політична – між іншими народами привчила закарпатців шанувати свій клаптик землі, будинок та край як ніщо інше. Саме з цієї причини ставлення до землі тут межує з культом. Це, зокрема, виявляється в тому, що майже всі заробітчани, яких на Закарпатті чимало, повертаються назад. «У місті Іршаві із 10 тис. населення щонайменше тисяча на заробітках, – розповідає місцевий письменник Василь Кузан. – Роботи немає. Буває таке, що відгуля­­ли весілля, а вже наступного ранку новоспечений чоловік їде з дому. Але більшість повертається і вкладає зароблені кошти в будинок». «Іноді дивуєшся, – каже Олексій із села Великий Бичків на Рахівщині. –

В оті «верхні» села в горах навіть машиною не проїдеш… Але повертаються хлопці з Європи, вже маючи гроші, й кіньми туди цеглу завозять, щоб відбудувати свою хату».

«СЕГРЕГАЦІЯ». Закарпатські роми їздять у маршрутках ззаду, навіть якщо попереду є вільні місця, та й узагалі поводяться тихо

Традиції трудової міграції фор­­мувалися тут іще з кінця XVIII століття, коли місцевий люд вирушав на заробітки до Праги, Відня, інших куточків Західної Європи й навіть Америки. А від кінця 1950-х років чимало закарпатців, особливо з Іршавського й Тячівського районів, почали системно їздити на заробітки на північ Росії. Багаторічне заробітчанство не останньою чергою вплинуло на поблажливе ставлення до сусідньої країни з боку тутешнього населення. До того ж Закарпаття не зазнало російської окупації під час Першої світової війни, на відміну тієї-таки Галичини, і ввійшло до складу СРСР аж у 1945 році, тобто не відчуло ані жахів дикунської колективізації, ані Голодомору, ані масових репресій 1920–1930-х років.

ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ МАНДАТ

Непопулярність будь-яких радикальних гасел на Закарпатті також визначає чинник сталих національних меншин, котрі компактно проживають на його території. Це угорці в Берегівському та Ужгородському районах, роми в Берегівському та Виноградівському, словаки в Іршавському та Перечинському, румуни в Тячівському та Рахівському. Росіяни, які здебільшого сконцентровані в Ужгороді та Мукачевому, з’яви­лися тут не так давно – в 1960–1970-х роках, це були «молоді спеціалісти» та відставні війсь­кові, що типово для майже всіх областей України.

Усі конфлікти, які виникають на тлі такого етнічного різноманіття, мають у 99,9% випадків суто майновий характер. «Якось після кризи до нас у село переїхав із десяток циганських родин, – розповідає Олексій із Великого Бичкова. – Вони почали поводитися напрочуд нахабно, побили хлопця, намагатися забрати собі магазин. То після того вся громада зібралася, пішла й начистила їм пики, розбила будинки і змусила їх поїхати. Але водночас у нас мешкає купа своїх, місцевих осілих ромів, з якими маємо прекрасні стосунки».

«На Закарпатті є феномен так званого місцевого інтернаціоналізму, – каже Віктор Пащенко. – Він полягає в тому, що для автохтонів усе одно, якої ти національності, головне, щоб ти був закарпатець. Це фактично означає мати ще одну ідентичність на додаток до національності й віросповідання. Тому успіх «чужаків» у політичній сфері краю можливий лише при всебічній підтрим­­ці місцевої еліти. Як це, приміром, сталося з СДПУ(о) в 1998 ро­­­ці, коли вона здобула фантастичні успіхи саме за рахунок того, що заїжджих київських бізнесменів на певний час підтримали тутешні кола». Апробована ще з часів гегемонії есдеків технологія діє і досі, адже провладні сили усвідомлюють, що «правильна» робота з меншинами здатна забезпечити потрібні електора­льні результати. Тому, приміром, угор­­ська громада, яка мала б виступати за європейський шлях розвитку країни, натомість перманентно голосує за партії та кандидатів від влади. Насправді їм невигідне відкриття кордонів із ЄС, адже угорці, живучи вздо­­вж кордону, заробляють на малій прикордонній торгівлі бензином, соляркою та цигарками й не бажають утрачати монополію на цей вид діяльності. Чималу роль у підтримці влади відіграє і особистість політичного лідера угорців України Іштвана Гайдоша, нардепа від ПР та екс-мера м. Берего­­вого, регіональної столиці цього етносу. Як розповідають місцеві мешканці, в селах Берегівського району під час виборчої кампанії 2010 року агітатори за нинішнього президента розповідали, що він насправді… угорець, адже Янукович – це означає Янош Ковач.

Жарти жартами, але існуван­­ня так званого угорського мандата дало змогу Партії регіонів багато в чому виграти вибори й провести своїх мажоритарників щонайменше у двох виборчих округах. Узагалі угорці дуже організовані, багато в чому націоналістично настроєні, і це в перспективі може призвести до появи конфліктів саме на етнічному ґрунті. Якщо говорити про інші меншини, то ті ж таки роми забезпечували кілька разів перемогу одіозному екс-меру Уж­города Сергієві Ратушняку, який домовлявся про підтримку з їхніми «баронами». Інші національні спільноти часто також діють залежно від кон’юнктури. «Румуни достатньо пасивні на Закарпатті в політичному сенсі, – каже Василь Кузан. – У нас вони займаються прикордонним бізнесом, і все. Словаки також чітко не структуровані, особливо порівняно з угорцями». Отже, достатньо складна етнічно-соціа­льна па­­літра Закарпаття й визначає долю цього регіону, яка, на відміну від більшості областей України, достеменно залежить від вибору місцевих жителів.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
  • Наскільки убезпечений від російських впливів український медіа-простір
    23 вересня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено