Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 квітня, 2013   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Нестерпна легковажність буття. Чому в Україні знижується рівень соціокультурної поведінки

Одна з найбільших соціальних проблем будь-якої постколоніальної держави, зокрема України, в тому, що гроші або економічні показники зростання здатні змінити лише суспільно-споживацький статус індивіда, але аж ніяк не його мислення.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (281)
від 28 березня, 2013
Нестерпна легковажність буття. Чому в Україні знижується рівень соціокультурної поведінки

Враховуючи тяжкий досвід життя в тоталітарній системі й не менш гнітюче 20-річне існування в умовах олігархічно-люмпенської моделі економіки  без будь-якої культурної політики, зате під постійним агресивним впливом іноземної псевдокультурної продукції, Україна опинилася в ситуації плебеїзації, себто падіння рівня культури через знецінювання суспільством самого себе. Наслідком цього є загальний брак відповідальності.

Алкогольна амбівалентність

Щоп’ятниці біля ларків на Ленінградській площі в Києві дуже людно – «тяпніцца», народ «культурно» відпочиває з «півасіком». У цей час там регулярно зупиняється чорний мерседес, із якого виходить гарно вдягнений чоловік середніх років із чималим черевцем. Його вже чекають «однопляшечники» – типові пацанчики «з району», яким не вдалося вибитися в люди. А далі вони п’ють дешеве пиво за аркою в подвір’ї, «щоб менти не запасли». Поруч дві-три зграйки підлітків із тим самим пивом та цигарками, які все це звідкись дістають, попри позірну заборону продажу алкоголю неповнолітнім. Через дорогу міститься класична «розливайка» – невеличкий, але дуже людний павільйончик, де можна випити дешевої горілки.

Алкоголь є одним із голов­них негативних чинників, що впливають на опошлення українського суспільства. «Україна має один із найвищих у світі рівнів вживання спиртного, – каже історик Олексій Зимовець. – Це наслідки централізованої політики зі споювання населення, яка проводилася і за часів Російської імперії, і особливо в СРСР. За часи ж незалежності алкоголь, на жаль, залишився єдиною втіхою для більшості прошарків населення. Могутнє лобі робить усе, щоб ціни на нього й надалі були низькими, щоб він залишався максимально доступним». За статистикою, Україна посідає одне з провідних місць в Європі за рівнем пивного алкоголізму серед підлітків. За даними Держстату, в країні постійно зростає продаж алкоголю. Темпи зростання продажу горілки експерти оцінюють у 10–15%, а поміж основних причин алкоголізації називають зниження рівня життя.

Читайте також: Соціолог Євген Головаха: «В Україні вгорі всієї суспільної ієрархії опиняються найжадібніші, найаморальніші й найпідліші люди»

«Рівень культури залежить від матеріальних статків у сенсі наявності часу та можливостей для власної еволюції. Тому, щойно українці перестають думати лише про виживання, у них з’являється шанс для соціокультурного розвитку», – вважає соціопсихолог Андрій Струтинський. За словами експерта, економічний колапс 1990-х призвів до колапсу соціокультурного, адже люди ще активніше, ніж у радянські часи, були вимушені дбати виключно про виживання. Майже те саме спостерігалося у 2000-х: після деякого піднесення спер­­шу матеріального, а потім духовного початку, після фінансової кризи 2008-го й особливо приходу до влади нинішньої команди стався черговий відкат назад.

На соціокультурну стагнацію суспільства і далі впливає такий мисленнєвий феномен, як ментальна амбівалентність, тобто поєднання в голові індивідуума одночасно двох, здавалося б, непоєднуваних за жодних обставин речей. Наприклад, любові до класичної музики та «блатняку», що можна вважати типовою спадщиною совка. Це призводить до того, що українці і далі живуть в полоні культурних міфів і не можуть зізнатися собі у своїх потребах, займаючи пасивну соціокультурну позицію: що дають, те й їмо.

Соціолог Раїса Шульга пише про два рівні культурних потреб та уподобань українців: «Перший – статусно-відреф­лек­­тований, тобто той, над яким тяжіють культурні зразки, суспільні очікування, багатовікові уявлення. Він фактично декларативний. А другий – прак­тично-споживацький, тобто реальний репертуар споживаної культурної продукції». Так, під час опитувань більшість наших громадян скаржаться, що їм бракує справжнього мистецтва, що вони хочуть ширше долучатися до різних культурних подій, які сприяють духовному зростанню. Однак та сама більшість насправді, згідно з тими-таки опитуваннями Інституту соціології НАНУ, відповідаючи на детальні запитання про свої культурні запити, віддає перевагу так званим низьким жанрам: бульварним романам, кримінальним серіалам, російській поп-музиці тощо. Це ще один наслідок «совкового коду» – більшість українців намагаються бути як усі, тож залюбки споживають те, що пропонує сучасна маскультура, яка через комерційну і пропагандистську складові зведена до примітиву.  

Ерзац-культура  

Повна людей маршрутка поволі їде в годину пік до центру Києва. Біля вікна сидить кремезний парубок, від якого зранку тхне пивом, і на все авто слухає «музончік» із телефона. Поруч стоїть немолода жінка з паличкою. Хлопець прекрасно її бачить, але не реагує, сидить і далі. Нарешті чоловік, який стоїть поруч, не витримує і плескає бугая по плечу: «Може, ви поступитеся місцем?». На що отримує у відповідь чималу порцію матюків. Понад те, молодий хам підскакує і починає штовхати удвічі старшу за нього людину. Тільки втручання решти пасажирів заважає йому розпочати бійку. Матюкаючись і бризкаючи слиною, хлопець нарешті виходить із маршрутки.

«Загальний рівень культу­ри в Україні суттєво знизився, – пояснює Андрій Струтинський. – Причина як у відсутності адекватної культурної політики держави, так і в цілковитій розбалансованості суспільних механізмів в Україні. У нашій країні немає чітких правил гри, які забезпечили б людині можливість зростання та збагачення. Відповідно бракує культурних кодів, які супроводжували б ті правила. Натомість їхнє місце посідають ідеали та цінності агресивного накопичення статків, зов­нішньої принади тощо, тоб­­то суто матеріально-зовнішні атрибути ерзац-куль­тури. Укра­­їнці наразі нагадують підлітків у пубертатному віці, яких кидає в різні боки, бо вони намагаються все спробувати. А свої невдачі підліток, як відомо, перекладає на чиїсь пле­­­­чі. Плюс для нього головне – зовнішній ефект, бо розбиратися в тонкощах внутрішнього світу не вистачає ні часу, ні розуму. Чимала проблема – осві­­та, де, на жаль, зараз головним мірилом є не кваліфікація чи реальні знання, а наявність диплома».

Читайте також: Антін Мухарський: В Україні критична маса населення є біомасою

Окрім неефективної освіти негативним фактором вульгаризації є й телебачення, яке, щоправда, в багатьох країнах відіграє роль дебілізатора. Як зазначають американські дослідники, нинішнє ТБ багато в чому вже перестало виконувати функцію ЗМІ, перетворившись на ретранслятор розважалівки. Україна, на жаль, йде в авангарді цього процесу. Ситуація ускладнюється ще й тим, що транслюють нам продукти переважно не­українського походження,  здебільшого російські.

«Ми прекрасно розуміємо, що показуємо людям туфту і цим забиваємо їм мозок, – розповів Тижню один із відомих телеведучих, який попросив його не називати. – Але головна мета ТБ – заробляти гроші на рекламі, а рекламу дають туди, де багато глядачів. Як казав Лесь Подерв’я­­нський, люди люблять лайно й уродів, саме цим принципом наші телеканали й керуються. Не так важливо, що показувати, – головне, щоб у людини виникла сильна емоція, щоб він підсів на продукт і з нього не злазив. Власне, думати про культуру, стежити за стандартами все ж має держава – не в плані цензури, а в сенсі створення певних правил гри та позитивного тла». 

Не дивно, що найбільші українські телеканали належать олігархам, яким вигідна подальша люмпенізація суспільства, ос­кі­льки в такому разі постійно поповнюється армія дешевої робочої сили. Натомість вони зацікавлені в тому, щоб не розвивався середній клас – головний конкурент олігархії. Високий рівень плебеїзації можна визначити за низьким рівнем розвитку місцевого середнього класу та малого підприємництва. Наприклад, у країнах ЄС малі та середні підприємства формують 30–50% ВВП, тоді як в Україні цей показник становить лише 7%.

Ще одним важливим моментом, який зумовлює плебеїзацію України, є низька самооцінка багатьох українців – і самих себе, і своєї країни, і власних здібностей та перспектив. Той сумнозвісний комплекс меншовартості, корені якого криються в насадженому патерналізмі, тобто сподіванні на сильну руку, яка все вирішить за тебе (див. «Рівень патерналізму»), і в планомірному винищенні радянсь­кою владою всіх активних та вільно мислячих членів суспільства. Головним наслідком такого знецінювання є брак соціальної відповідальності в більшості людей, понад те, байдужість. Адже, за підрахунками Інституту соціології НАНУ, 80% населення України не є членами не те що політичних партій, а навіть громадських організацій.

Відповідальність як альтернатива

Однак не варто опускати руки, краще шукати дієві альтернативи стагнаційним процесам. Позитивні очікування експертів щодо соціокультурного розвитку наших співвітчизників пов’язані з розвитком та поширенням інтернету. За різними оцінками, від 35% до 45% працездатних українців постійно користуються мережею, і ця цифра зростає. Звичайно, переважна частина згаданої аудиторії сконцентрована у великих містах, але навіть у селах та невеликих містечках є постійній приріст. Інтернет, попри свою неоднозначність, все ж дає людям необмежений доступ до будь-яких культурних кодів. А головне – розширює кругозір.

«Зрозуміло, що зараз більшість користувачів сидять виключно в соціальних мережах або граються в онлайн-ігри, – розповідає фахівець з інтернет-технологій Петро Опанасенко. – Так само очевидно, що некультурність та вульгарність зовнішнього середовища відображаються і в мережі. Однак найбільший позитивний фактор інтернету – це можливість вибору. Людина вчиться відповідальності за свою соціальну поведінку, бо постійно сама обирає потрібний продукт та інформацію. Важливим є й те, що кожна дія, зроблена в мережі, залишається там назавжди – це ще один чинник формування відповідальності за власні вчинки».

Переломити ситуацію може насамперед молодь, яка не настільки уражена совковою спадщиною.   «Надії покладаю на молодь, – зауважує Наталія Чепелєва, доктор психологічних наук, професор, академік Інституту психології НАН України, – більш відповідальну та активну. Майже всі позитивні тенденції, які спостерігалися на початку – в середині 2000-х, насамперед стосувалися саме її. Це не означає, що проблеми українського суспільства на неї не поширюються. Але молодь завдяки мобільності та активності менш схильна недооцінювати себе та жалітися на життя, нічого не роблячи для його поліпшення».  Хоча є ризик, що сучасна молодь може заразитися не менш небезпечною хворобою – постсовком, який поступово вкорінюється в багатьох сферах життя (хабарництво як запорука фінансового благополуччя і вирішення будь-яких проблем, пристосуванство, патерналізм, байдужість, споживацтво, жлобство тощо).

Щоб подолати знецінювальну стагнацію, в якій опинилися українці, потрібні спільні зусилля соціуму й держави. Першому слід усвідомити відповідальність за себе. Друга ж нарешті має працювати на умовах суспільного договору, тобто проведення адекватної культурної політики, що повинна ґрунтуватися на соціальній відповідальності та необхідності національних орієнтирів.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено