Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 лютого, 2013   ▪   Сергій Литвиненко   ▪   Версія для друку

Діти XXVI з’їзду. Українські ЗМІ залишаються органами пропаганди і агітації

Ментальні засади, система залежностей, фінансові механізми, технології, традиція – усе це радше споріднює українську пресу не з її аналогами у світі, а з її генетичним попередником: органами партійно-радянської агітації та пропаганди
Матеріал друкованого видання
№ 7 (275)
від 14 лютого, 2013
Діти XXVI з’їзду. Українські ЗМІ залишаються органами пропаганди і агітації

Під кінець минулого року в столиці з’явилися численні білборди із загадковою рекламою газети, якої… фактично в продажі не було (вона й досі виходить у якомусь дивному тіньовому режимі). У цьому спостерігалося щось символічне: масове розкручування ЗМІ, яких не існує, на тлі тотального непомічання ЗМІ, що таки існують, так, ніби їх немає. Подвійний фантом – досконалий художній образ стану української преси…

З газетою-привидом насправді ніякої загадки: медіа-холдинг перебуває на стадії створення. У нього входитимуть щоденний (невдовзі) таблоїд із недільним додатком, ділова щоденна газета, сайт, телеканал, можливо, щось іще, до речі, все принципово російськомовне. Джерела всередині цього згодом потужного організму впевнено пов’язують його фінансування з постаттю першого віце-прем’єра Сергія Арбузова. У чому немає нічого ані дивного, ані несподіваного для нашої географії: майбутній (рано чи пізно, хоча швидше рано) голова уряду, наш Вітте – Столипін в одному флаконі, захисник інтересів «Сім’ї», за свого просування на вершину вважає за потрібне завести власний рупор, як це робилося до нього не раз. Навіщо і що собі думає про це господар, фантазувати навряд чи варто, але об’єктивно то не пусте питання: символічний атрибут могутності, предмет пихи, як зоопарк або кріпосний театр, чи потенційний інструмент інформаційного впливу?

В будь-якому разі не бізнес, не джерело прибутку, тим більше не служіння суспільству, тобто не преса в тому вигляді, у якому вона існує багато століть на захід від ментального кордону батьківщини газети «Правда».

Лікарю, вилікуйся сам!

Нещодавно в мережі довелося прочитати одне спостереження-запитання: чому кар’єра журналіста в Україні така коротка? Можна нарахувати буквально одиниці з тих «зірок», які визначали обличчя преси й телебачення 10–15 років тому, але досі залишаються діючими бійцями. Решта подалася в політику, посунула в менеджмент, хтось зневірився й пішов у внутрішню еміграцію – таке враження, що це якесь шкідливе виробництво. В інших країнах такого не буває: ім’я, репутація, коло постійних споживачів і вболівальників напрацьовуються роками й не втрачаються, хіба що внаслідок скандалу, а репортер, колумніст, ведучий аналітичної програми – представники професій-довгожителів (до речі, те, що там підвищена смертність серед журналістів через стреси чи зловживання, – це теж міф). Більш-менш імовірне пояснення в результаті обговорення з’явилося таке: якісний журналіст в Україні, причому що якісніший, то більше, постійно піддається потужному внутрішньому тиску, коли переконується, що практичні наслідки його публікацій дорівнюють нулю, зловживання не припиняються, злочинці не караються, проблеми не роз­в’я­зу­­ю­ться, їх усвідомлення не настає, а суспільство ще й звинувачує – заказуха! Навіть зовні найцинічніший представник цього цеху глибоко всередині має вірити в якісь константи – то умова фахової спроможності. Якщо константи піддаються загрозі, творча особистість вигоряє.

Окрім усіх вад соціально-політичного устрою, які Україна не спромоглася подолати за два десятиліття самостійного розвитку, причини низької дієвості преси як майданчика обговорення поточних проблем варто шукати в ній самій. Так, відсутність довіри, соціального капіталу, а також уперте перебування в колі архаїчної міфології – у цьому разі байдуже, якої саме: патріотичної чи радянської – питома риса нинішнього соціуму. Так, держава не забезпечує ефективних комунікацій і зворотного зв’язку, бо опікується зовсім іншими завданнями з обслуговування правлячого класу. Але ЗМІ теж не готові виконувати свої функції внаслідок, зокрема, важкої спадковості.

Українські медіа не працюють на засадах ані бізнесової конкуренції, ані конкуренції новин чи ідей. Частково це пояснюється економічною (точніше позаекономічною) моделлю, коли монополісти тотально контролюють ринок, а радше пародію на ринок, і повністю випалюють навколо себе середовище, яке мало б бути змагальним (див. Тиждень, № 36/2012, «Хто створив маніпулятивну систему ЗМІ»). Для цього вони часто-густо користуються зовнішніми ресурсами (які походять у кращому разі з інших бізнесів власника, а подекуди, не виключено, з-за кордону) й в інтересах постачальника цих ресурсів розповсюджують відповідні тексти. У такому разі за всієї позірної схожості, ті носії вже не є засобами масової інформації, вони стають інструментами пропаганди.

Через викривлене уявлення про функції ЗМІ ми фактично маємо медійний недоринок, де основним заробітком для багатьох журналістів і власників медіа є «джинса», насамперед політична

Пропаганда і син її піар

Розірвати це зачакловане коло заважає традиція ставитися до преси як до органу просування необхідних владі чи власникові думок і оцінок. Здавалося б, більша частина нині активного журналістського корпусу може себе вважати в професійному сенсі не дітьми, а онуками тих співробітників радянських газет і журналів, радіо й телебачення, яких цілком офіційно називали «солдатами партії». Забута, але красномовна дрібничка: вся без винятку преса в СРСР була організаційно підпорядкована, залежно від рівня, «відділові агітації та пропаганди» відповідного партійного органу – від районного комітету до ЦК КПРС, звітувала перед ним і виконувала його вказівки. Весь колективний досвід партійної преси – це безжальне знущання зі здорового глузду, гідності й власне істини, канонізоване у формальних настановах і неформальних ноу-хау. Досить порівняти навчальні програми журфаків сьогодні й чверть століття тому, щоб переконатися в їхній ментальній спадковості: цехові традиції, можливо, невловні, проте на диво життєздатні. Те саме стосується й замовників музики: за вишуканими костюмами нинішніх еліт усе ще нерідко вгадуються мундири колишніх партійно-комсомольських керівників. Для них ЗМІ – інструмент впливу й не більше.

Пропаганда – ось ключове слово для визначення завдань підконтрольних олігархам, владі, опозиціонерам (їх менше) телеканалів, радіостанцій, газет, журналів, інтернет-ресурсів (а інших майже, майже немає!). Пропаганда й нічого крім пропаганди – ну, може, м’яка її форма, що дістала делікатну назву «піар». Окремі виконавці можуть удавати волелюбний саботаж, вправлятися в майстерності чи творчих пошуках, імітувати стилістику й підходи справжніх мас-медіа, дотримувати балансу думок, подекуди дурити власників, розміщуючи джинсу, але насамкінець змушені виконувати стратегічні завдання, за які отримують гроші. Окремі справді незалежні ЗМІ перебувають у меншості й, на жаль, не вони визначають правила гри.

По інший бік барикади, себто в середовищі споживачів, спостерігається радше пасивний скепсис. Рівень довіри до преси загалом у населення неухильно падає, що фіксують відповідні соціологічні вимірювання. Частина аудиторії, яка не схильна до аналізу через свої звички та виховання, пасивно ковтає таблоїдний продукт. Ті, кому властиво критично переробляти інформацію, сприймають виступи ЗМІ виключно крізь призму питання «кому вигідно?», «хто замовив?». Це стосується не лише правлячого істеблішменту, а й діячів опозиції, інтелектуалів, представників ліберальних професій, студентів – щоби переконатися в цьому, досить зазирнути на будь-який інтернет-форум, де обговорюються свіжі публікації. Політики, власники газет, журналісти зі своїм прагматичним підходом до «свободи слова» змусили й суспільство по-совковому розуміти функцію ЗМІ: для багатьох українців вони є також або пропагандою («джинсою»), або таблоїдом у чистому вигляді.

У нашому журналі ми мали змогу переконуватися в цьому не раз. Тиждень завжди намагався бути четвертою владою, тож ніколи не боявся називати речі своїми іменами. Упродовж п’яти років свого існування ми постійно публікували критичні матеріали стосовно окремих феноменів і персоналій поточної суспільної ситуації: Ющенка і Тимошенко ще в період їх перебування при владі, представників режиму Януковича, теперішніх лідерів опозиції, олігархів, громадських діячів, які претендують бути «лідерами думок». Припустімо, можна обговорювати рівень (або відсутність) смаку в кожній окремій статті, можна сперечатися щодо достатньої аргументації, балансу думок, але загалом об’єкти критики й ті, хто їм співчуває, жодного разу навіть не опустилися до розгляду суті діагнозу. А раптом щось-таки негаразд у Данському королівстві? Ні, такий варіант не припускається, щоразу це лише злісний наїзд ворогів.

В умовах недоринку чимало кишенькових медіа доклали зусиль і ресурсів до сотворіння кумирів, які в результаті відіграли чи і надалі відіграють в українській політиці деструктивну роль: «найморальніший політик» Олександр Мороз, «підприємець-євроінтегратор» Петро Порошенко, «український патріот» (бо збирає глечики?) і «великий реформатор» (бо, будучи головою Нацбанку, ввів гривню?) Віктор Ющенко... Тиждень не раз намагався розвінчати такі міфи, аби українська більшість не зробила чергової помилки, поставивши на подібних персонажів. Зокрема, напередодні президентських виборів-2010 один із номерів журналу мав обкладинку з карикатурним портретом Ющенка і слоганом «Вбивця віри!». Тоді частина ющенкофілів, котрих, як виявилося, було чимало і серед наших читачів, звинуватили Тиждень у спів­праці з Партією регіонів, частина – з Тимошенко, а найзатятіші навіть закликали не купувати видання, оскільки воно антиукраїнське. Утім, зовсім скоро історія все розставила на свої місця.

Щось схоже відбувається і зараз. Прикро, але так звані опозиційні еліти, як і нинішні представники влади (у них це невиліковне), також не розуміють справжніх функцій преси, фактично вважаючи, що медіа цікаві їм лише як дошка для платних оголошень чи безкоштовного піару в незалежних виданнях. Під час парламентської кампанії і після неї, не припиняючи критикувати теперішній режим, Тиждень у багатьох публікаціях вказував на помилки лідерів опозиції: Арсенія Яценюка (№ 12, 17–18, 24, 45/2012, № 5/2013), Віталія Кличка (12, 17–18, 45/2012), Олександра Турчинова та Андрія Кожемякіна (№ 12, 22, 45/2012), Олега Тягнибока (№ 12, 45, 51/2012) та інших, сподіваючись, що конструктивна критика спонукає їх до адекватних висновків, а відтак і рішень, які підуть на користь українській більшості. Однак реакція в таборах цих політиків була у стилі: статтю про Яценюка замовив Кличко, про Кличка – Яценюк, а про Тягнибока – Яценюк чи Кличко. Свого часу Яценюк на прохання нашого журналіста дати інтерв’ю (Тиждень тривалий час безуспішно намагається це зробити) відповів категоричною відмовою, бо, мовляв, «ви (Тиждень. – Ред.) працюєте на Партію регіонів». Тобто в розумінні Арсенія Петровича, якщо хтось дозволив собі вказати йому на його недоліки як одного з лідерів «Батьківщини», отже, він продався владі. І так думає більшість опозиційних політиків. «Ви нас (опозицію. – Ред.) не надихаєте», – якось сказала нашій кореспондентці під час січневої сесії ПАРЄ в Страсбурзі народний депутат від «Батьківщини» Леся Оробець, маючи на увазі, що Тиждень критикує опозицію. Виходить, якби в кожному номері писали «Яценюк – батько «Батьківщини», то в очах цієї політичної сили мали б вигляд конструктивних, тобто таким чином надихали б на подвиги. А відтак треба було б замовчати той факт, що, наприклад, пані Оробець разом зі своїм соратником по партії Сергієм Соболєвим чомусь не проголосували під час останнього засідання ПАРЄ за визнання політичними в’язнями азербайджанських діячів, при тому що позитивне рішення з цього питання мало б підвищити перспективи надання статусу політичного в’язня Юлії Тимошенко та Юрієві Луценку вже під час наступної, квітневої сесії ПАРЄ (див. Тиждень, № 5/2013).

Показовою з погляду викривленого розуміння суспільством функцій ЗМІ є реакція на одну зі статей в останньому числі Тижня, у якій ми порушили питання, чому діяльність політика-опозиціонера Анатолія Гриценка зводиться до «деструктиву в будь-якому конструктиві». Він і його прихильники, які багато в чому нагадують ющенкофілів п’ятирічної давності, поставили нам вирок: заказуха!. А сам Анатолій Степанович на своїй сторінці у Facebook зауважив, що це не що інше, як «потужна кампанія з його дискредитації». Перед ким і, головне, для чого? Адже парламентська кампанія вже закінчилася, а президентська ще не розпочалася... Чи, може, Анатолій Степанович так добре знає журналістську кухню, так би мовити, зсередини, що не може повірити, що критичні статті бувають не лише замовними...

ЗМІ, як четверта влада, мають спонукати політиків та чиновників до вирішення суспільних проблем, порушувати теми, які є ключовими для держави, а вже експертне середовище (громадські організації, законодавча й виконавча влада) повинне приймати необхідні для цього рішення. Але проблема полягає в тому, що так само по-совковому розуміє функцію ЗМІ і значна частина громадянського суспільства. Зокрема, статтю Тижня про деградацію системи недержавних громадських організацій (№ 13/2012), самі НГО також сприйняли як «заказуху». Знову ж таки, чия? Кому може бути вигідно їх «мочити», як висловився один із героїв тієї публікації, якщо жодна з них сьогодні не в змозі вплинути на прийняття важливих для суспільства та країни рішень (чи, навпаки, запобігти цьому, якщо це шкодить її національним інтересам). Натомість жодна з розкритикованих тоді нами за бездіяльність НГО так і не визнала, що нинішні громадські організації не змогли стати основою повноцінного громадянського суспільства, яке в 1990-х було ключовим фактором для якісного оновлення посткомуністичних країн – нинішніх членів ЄС. Натомість як контраргумент на користь своєї бурхливої діяльності Інститут світової політики, Міжнародний центр перспективних досліджень та ін. навели кількість (!) організованих ними заходів. Даруйте, питання ж не в кількості, а в якості. Назвіть бодай одну дискусію, розслідування, дослідження чи ініціативу відомих українських НГО, що спонукали б владу чи законодавців до конкретних рішень. Закон про заборону паління у громадських місцях, який активно просувала одна з НГО, як позитивний приклад наводити не варто, оскільки в українських умовах він породив і ще один корупційний податок для малого та середнього бізнесу – власників кафе й ресторанів. Водночас громадські організації, які прагнуть називатися впливовими, дотепер чомусь просто перед носом у себе не помічали справжніх викликів, які вже давно постали перед країною: монополізації економіки олігархічними групами, посилення російського впливу, штучного витіснення з ринку ЗМІ, зокрема великими медіа-холдингами, незалежних і україномовних видань, засилля на інформаційному та книжковому ринках російськомовної продукції тощо.

Якщо саме суспільство не сприймає ЗМІ як четверту владу, то чому це мають робити урядовці? Як наслідок – за останні три роки, якщо не більше, не було жодної адекватної реакції влади на журналістські розслідування очевидних корупційних оборудок, яка закінчилася б принаймні прокурорською перевіркою чи звільненням чиновника, що є звичною практикою в цивілізованих країнах. Суспільство (читач чи глядач) уже й не вимагає цього, а якщо на це немає запиту, то для чого власникам медіа розкошелюватися на розвиток найвитратніших напрямів журналістики: розслідування, репортерів чи аналітиків, набагато дешевше тиражувати з інтернету готові новини, розбавляючи їх картинками. Відтак доводиться констатувати: українська журналістика невпинно деградує, а з нею і весь медійний недоринок.

Гавкання як місія

Є крилатий вислів: «журналіст – ланцюговий пес демократії», автор його невідомий, але метафора досить-таки точно відображає іманентні характеристики та функції явища. Преса має бити на сполох, галасувати, псувати настрій і порушувати неприємні питання, інакше вона лише вдає із себе те, чим не є. Вона подекуди навіть має право, хай би як ризиковано це звучало, бути неадекватною, це її внутрішні ризики, за які їй самій і розплачуватись, але вона мусить гавкати.

То що ж робити свідомому цієї своєї місії журналістові, який щоразу переконується в недостатній, якщо не нульовій ефективності зусиль? По-перше, хоч це звучить вельми нудно, підвищувати якість, піднімати вимоги до себе, працювати над рівнем поінформованості й аналізу. Що більший запас міцності кожної окремої публікації, що безперечніші й ексклюзивніші використані факти, що кваліфікованіші долучені експерти, що глибші висновки, то важче відмахнутися від статті чи репортажу. Так чи так, вони стають фактом колективної свідомості.

По-друге, слід вірити, що суспільство потребує об’єктивної інформації та переконливих оцінок. Навіть в умовах недосконалої демократії, а краще сказати: надто в умовах недосконалої демократії – медіа виконують свої лікувальні функції. Вони повідомляють розумним, соціально активним та відповідальним людям про наявність неспотвореної системи координат, допомагають їм сформувати своє власне ставлення до поточної дійсності, зрештою, певним чином структурують розпорошені сили громадянського суспільства.

Подекуди, sorry за снобізм, «похід у народ», безпосередній контакт із представниками своєї аудиторії переконує в немарності зусиль краще, ніж цифри продажів чи статистика кліків. Найвищий комплімент, який може почути журналіст: «Ви допомогли мені висловити мої думки».

Втома – це капітуляція, відмова від шансу змінити країну й життя власних дітей, а отже, зрада. Частка ідеалізму, як було сказано, входить до набору кваліфікаційних вимог працівника медій. Ніхто нас не змушував обирати цю професію, точніше, цей спосіб життя. Інакше навіщо? Є значно комфортніші, привабливіші й прибутковіші сфери активності. Має ж бути якась розумна причина, чому я не там, а тут?

Гаразд, годі рефлексій, до роботи!


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено