Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 лютого, 2013   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Привілеї відповідальності

Французький філософ Венсан Декомб про суспільну відповідальність інтелектуалів і те, чим вони відрізняються від інтелігенції
Матеріал друкованого видання
№ 4 (272)
від 24 січня, 2013
Привілеї відповідальності

У світі вже не перший рік ведуться активні дискусії стосовно суспільної ролі й практичних форм відповідальності інтелектуалів, які в той чи інший спосіб впливають на політичний, культурний суспільний клімат країни. Україна тут не є винятком й активно долучається до таких обговорень, однак і досі не знайдено хоч б мінімального консенсусу стосовно того, на що конкретно інтелектуали мають впливати і за які дії від них потрібно вимагати відповідальності.

Про французький погляд на суспільну роль і відповідальність тамтешніх інтелектуалів та ті проблеми, з якими вони стикаються, Тиждень спілкувався з видатним французьким філософом Венсаном Декомбом, який відвідав Україну в межах спільного проекту журналу «Український тиждень», книгарні «Є», Інституту Кенана в Україні та Інституту філософії НАН України.

У.Т.: Дискусія про соціальну відповідальність інтелектуалів має довгу історію і виникла не на порожньому місці. Якою є ця історія у випадку Франції?

– Випадок Франції мені видається особливим, якщо говорити про інтелектуалів. Слово «інтелектуал» у французькій мові спочатку було прикметником, який використовували на позначення людини будь-якої розумової праці, як-от письменники, науковці тощо, і лише згодом воно стало іменником, спеціальною назвою певного прошарку. У Франції доба інтелектуалів і відповідно їхньої соціальної відповідальності бере початок від судового процесу над капітаном французької армії Альфредом Дрейфусом (єврея, звинуваченого у шпіонажі на користь німецького генштабу, відбувався у 1894–1906 роках. – Ред.), коли багато людей зібралися разом, щоб підписати протест у формі петиції, наріжним каменем якої була дуже потужна й експресивна газетна стаття «Я звинувачую» письменника Еміля Золя. Це не означає, що до того часу не траплялося випадків публічних протестів або втручань у такі процеси з боку письменників або філософів, згадати б хоча б того самого Вольтера в контексті французької історії. Новим було те, що письменник написав статтю на підтримку певної сторони під час суду, аби висловити протест проти несправедливості, й до нього приєдналося чимало університетських викладачів, новелістів, літераторів та художників, щоб висловити спільну політичну позицію щодо згаданого судового процесу. До того ж не забуваймо, що таке волевиявлення було успішним. І саме це ввело в сучасний словник поняття «інтелектуал».

У Росії ХІХ століття була інтелігенція, проте це не одне й те саме, що французькі чи європейські інтелектуали. Інтелігенція – певною мірою поняття соціологічної класифікації. Річ у тім, що можна бути письменником чи викладачем університету і не мати відповідальності інтелектуала. Проте інколи ситуація вимагає, щоб і такі особи робили вибір, виносили рішення, що автоматично маркує їх як таких, що є відповідальними.

Бути письменником-інтелектуалом, мати привілеї жити з написання книжок та висловлюватися публічно – означає брати на себе відповідальність перед суспільством

Для мене особисто було важливо показати, яку природу має ця відповідальність, фактично чим вона є за своєю суттю для інтелектуала в сучасному контексті. Звичайно, якщо є такі випадки, як-от із тим самим Дрейфусом, і ви поінформовані, що вчинено несправедливість, порушено закон або просто прозвучало брехливе обвинувачення, потрібно щось із цим робити. Проте що саме ви вчините в такій ситуації? У випадку процесу над Дрейфусом, я повторюся, знані особи поставили свої імена, підписи під протесаною петицією з вимогою переглянути рішення суду, що не потребувало від них спеціальної інтелектуальної праці. Таким чином, вільні громадяни дістали певну вигоду від того, що в цьому конкретному випадку зробила шанована частина тодішнього французького суспільства. Інше питання, що то була виключна, критична ситуація у звичайний, мирний час.

Для опису першого покоління інтелектуалів, «дрейфусарів», які підтримали починання Еміля Золя, добре пасує текст «Погляд на інтелектуалів» Едварда Саїда. Золя, захищаючи неправдиво звинувачену і засуджену людину, зчинив величезний скандал. Так, він поставив перед сучасним йому суспільством низку незручних запитань, на які довелося відповідати. Проте скільки разів за життя людини може трапитися подія, схожа на процес над Дрейфусом? Максимум один, а то й жодного взагалі.

У.Т.: Згідно з однією із концепцій про роль інтелігенції в суспільстві люди інтелектуальних професій мають подвійну функцію: створення і збереження культурних цінностей та формування ідеології. Чи відповідає такий погляд духу нашого часу?

– Ми маємо усвідомити, що бути інтелектуалом не означає мати якісь особливі політичні погляди. Тут я знову хотів би повернутися до прикладу Дрейфуса. Вражає, що так багато людей стало на його бік і підтримало в тому, щоб він був реабілітований і визнаний невинним. Водночас так само багато стало на бік армії, тобто сторони обвинувачення в цьому судовому процесі. Інтелектуали були по обидва боки барикад, так би мовити. У світі є як праві, так і ліві інтелектуали, проте їхній статус не дає жодному з них специфічних, виняткових прав у політиці. Зазвичай вони озвучують свою позицію, а вже самі люди вирішують, підтримати їх чи ні. До того ж не можна говорити, що інтелектуали мають одну певну функцію і що ми знаємо, як вона поділяється на дві частини. Усе залежить від контексту, типу суспільства й часу, в який живе той чи інший інтелектуал. Може бути так, що він зберігає й артикулює традицію для своїх співвітчизників, підтримуючи консервативну сторону, або креативно створює щось нове. Не варто казати, що всюди і за всіх часів цінною є лише одна функція. Річ у тім, що суспільство не завжди потребує збереження своїх цінностей, особливо тоді, коли все начебто в порядку і ніхто їх не заперечує й не ставить під сумнів. Можливо, в таких умовах важливішими для суспільства є люди, які володіють знаннями і можуть нагадати йому про значущі традиції і про те, що потрібно їх хоч якось дотримуватися.

Питання про інтелектуалів як творців ідеології також дуже актуальне в сучасному контексті. Попри різношерстість, вони мають спільні риси: мобільність, активні міжнародні зв’язки і потребу подорожувати, що дуже важливо для розвитку контактів між різними державами та зовнішнім світом як таким. Ці інтеракції відбуваються в кількох напрямах. Зокрема, тут ідеться про ідеологію, або ж інтеграцію ідей із зовнішнього світу. Дуже рідко стається так, що тут і тепер ми маємо джерело походження певної ідеї, частіше її запозичують, інтерпретують, лишають на ній свій слід. Так, ідеї частіше запозичують, ніж оригінально створюють, проте згаданий механізм дає інтелектуалам можливість говорити про свою державу світові, тобто про те, що значить бути французом чи українцем. На цьому необхідно наголосити, оскільки в протилежному випадку певна країна ризикує бути представлена за кордоном лише бізнесменами та політиками. Останні, безперечно, відіграють вагому суспільну роль, проте не менш важливо для країни показати світові, що в неї є митці, письменники, інтелектуали, зрештою. Я був знайомий з Едвардом Ваді Саїдом, всесвітньо відомим орієнталістом, коли той працював у США. Це яскравий приклад інтелектуала, який відігравав роль агента міжкультурної інтеракції. Він був професором Колумбійського університету, вагомою величиною і до того ж спікером палестинського народу у світі. Йому доводилося грати подвійну роль: пояснювати палестинцям, чим є світ навколо них, і пояснювати світу, хто такі палестинці. У цьому частково полягали його функція як інтелектуала, реалізація його суспільної відповідальності.

Певна кількість інтелектуалів має більше інформації, зокрема цінних спогадів, ніж інші. Йдеться про істориків, і для них важливо нагадувати суспільству про ті речі, про які йому небажано було б забувати. Також цю пам’ять треба передавати представникам інших народів, що можливо в міжнародній інтелектуальній взаємодії. Я в такий спосіб інтерпретую ту двобічну функцію інтелектуала, про яку ви запитували. Вироблення, критика, промоція ідей.

У.Т.: Публічним інтелектуалам часто закидають, що вони стають дедалі публічнішими і все менше інтелектуалами. Чи насправді нині є така проблема? 

– Висловлювання чужих думок і суджень на противагу висловлюванню своїх не є проблемою, оскільки навіть найгеніальніші уми світу ніколи не озвучують лише власні ідеї. В останні 20 років серед інтелектуалів поширилася тенденція бути залежними від певної організації. Карл Маннгем, автор «Ідеології та утопії» та фахівець із питань інтелектуалів, у 1920-х означив останніх як «людей без прив’язок». У першій половині ХХ століття в Парижі, наприклад, було можливо нормально жити, займаючись написанням статей для газет, бути активно репрезентованим у соціальному житті без постійного місця роботи, як-от науковий співробітник, викладач або працівник якоїсь інституції. Сьогодні ситуація принципово інша, і цього достатньо для виживання. Очевидно, що жити як інтелектуал, без прив’язок доволі важко, проте це дає людині інтелектуальну свободу. Те саме стосується й буття під керівництвом якогось «мозкового центру», організації, в якій інтелектуал не піддається чиїйсь прискіпливій цензурі, проте сам її порядок денний змушує його чинити і висловлюватися певним чином. Є певна когорта, яка обирає працю в тому аналітичному центрі, який відповідає їхнім уявленням, а є ті, хто приречений на таке буття. Це не дає їм можливості заходити на нові території і порушувати нові питання.

Не хочу сказати, що всі дослідницькі організації є такими, як я описав. В історії французьких інтелектуалів ми у XVIII столітті мали щось таке, що британці називали «клубами». Йдеться про так звані sociétes de pensées, так би мовити, асоціації мислителів. До такого інтелектуального осередку можна було приєднатися, якщо певна особа погоджувалася з тими позиціями, які в ній висловлювалися, і була зацікавлена в темах, які там обговорювалися. Спільні думки та інтереси, клуб – це не те, що заважає вільній думці, тоді як «мозкові центри» є бюрократичними структурами з власними чіткими програмами. Їм потрібно створити певну кількість продукту, тобто друкованих сторінок. І саме там інтелектуали перетворюються на функціонерів, бюрократів. Той так званий інтелектуальний продукт, який вони продукують, є нічим іншим, як імплементацією в життя програми, яку вони не створювали. У цьому, власне, і полягає небезпека.

У.Т.: Президент Чехії Вацлав Гавел у «Відповідальності інтелектуала» наголошував на тому, що ми повинні навчитися розрізняти інтелігенцію та інтелектуалів. Від інтелігента, на його думку, практично не можна вимагати політичної, моральної, ідеологічної відповідальності. Інша справа – інтелектуал. У чому відмінності між інтелектуалами, інтелігентами і представниками так званого креативного класу?

– Інтелектуали, повторюю, – назва тієї категорії людей, потрібна нашій мові на позначення їхньої спеціалізації, яка полягає в роботі з ідеями. Ідея – це не просто абстрактна ідеалістична річ. Йдеться не лише про думки, а й про цінності та мотивацію, тобто принципи наших дій. Коли в когось є хороша ідея, отже, він окреслює певне коло проблем, але це не завжди передбачає, що та особа знає, яким чином їх вирішити. До того ж бути письменником-інтелектуалом, мати привілеї жити з написання книжок та висловлюватися публічно – означає брати на себе відповідальність перед суспільством. Також якщо він має здібність до того, чого не може більшість людей, то мусить це робити, бо це його обов’язок, який походить із привілеїв, які дало йому суспільство.

Інтелігенція – це геть-чисто російський концепт, який коріниться в соціальній структурі суспільства Російської імперії другої половини ХІХ століття, коли тих, хто мав знання й освіту, банально вмів читати, було менше, ніж неосвічених. Йшлося про аристократів, управлінців та осіб з освітою й здібностями, але без практичних перспектив щодо керування державою та реальних змін: революціонерів, терористів тощо.

Щодо «креативного класу», то я не впевнений, що він узагалі існує як такий. Так, є креативні люди, але вони не формують окремого класу. Питання, кого туди варто зараховувати? Будь-хто, хто створює нове – від музики до ІТ-технологій, належить саме сюди, тому «креативний клас» – категорія досить розлога. З нею маємо ті самі проблеми, що й з ідеєю соціаліста початку ХІХ століття Сен-Сімона, який вирізняв людей потрібних і паразитів.

У.Т.: Інколи бачимо, що інтелектуали, тобто ті, хто має ресурси, освіту, популярність і можливість діяти й говорити публічно, мовчать та ігнорують величезні злочини, які подекуди скоюються у відкритому і вільному суспільстві. Який вигляд повинна мати соціальна відповідальність на практиці для тих інтелектуалів, які слугують злочинним політичним режимам? 

– Доконаним фактом залишається те, що частина інтелектуалів підтримувала різні диктатури, а інша протистояла їм. Ті з них, які виступають на боці диктатури, тоталітарного режиму чи політичних злочинців, мають бути дискредитовані. До цього ведуть два кроки. Передусім ідеться про практичні наслідки, які походять з боку інших інтелектуалів і з боку закону. Якщо йдеться про злочини, як-от засудження безневинних людей або заклики до вбивства, то інтелектуали мають відповідати за це, як і решта громадян. У середовищі інтелектуалів вони повинні бути дискредитовані, тобто визнані більше не належними до їхньої спільноти, про що треба оголошувати публічно, адже такі дії руйнують ідеал вільного обміну ідеями між вільними людьми. Йдеться не про цензуру, а про потужну публічну критику ідей таких осіб.

У.Т.: Багато диктаторів і терористів, як-от лідери італійських «Червоних бригад» чи керівник Камбоджі Пол Пот, починали свою діяльність як інтелектуали. Якими мають бути відносини між інтелектуалами і політиками?

– Йдеться про дуже важливий аспект, оскільки інколи ми дуже щасливі з того, що живемо в безпечному світі й вільно можемо критикувати погляди інших. Проте дуже багато тоталітарних рухів походять саме з інтелектуальних дебатів. Згадаймо, що за фашизмом і більшовизмом стояли доволі потужні інтелектуали. Це має вести до серйозної рефлексії, чому так відбувається. Я був вражений тим, що Пол Пот перебував у Парижі за часів Третьої республіки, яка не була тоталітарним режимом, але саме тут він став марксистом, схильним до тоталітаризму. Це має підштовхнути нас до ревізії уявлень про те, що ті ідеї, які ми плекаємо, не завжди можуть прислужитися людині з іншої культури. Особливо коли йдеться про епоху колоніалізму. Межі такого типу рефлексії – це ідея взаємодії, інтеракції. Тоталітарні режими починаються зі спотворення взаємодії й обміну між різними культурами. Не забуваймо, що і Пол Пот, і Мао Цзедун запозичили західні ідеї, зокрема ідею модернізації та розвитку технологій, проте не ідею свободи. До чого це призвело, добре відомо.

Біографічна нота: 

Венсан Декомб – французький філософ, керівник досліджень у Вищій школі соціальних студій у Парижі. Автор численних монографій, зокрема «Пруст. Філософія роману» (1987), «Інституції сенсу» (1996, укр. переклад – 2007), «Додаток до суб’єкта. Дослідження факту самостійної дії» (2004), «Ведмеже мислення та інші нариси практичної філософії» (2007), «Філософія політичних поглядів» (2008).


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Інвестори бояться виходу Британії з ЄС, але вважають, що вона таки залишиться
    26 травня, The Economist
  • Як змінився образ Порошенка в очах Заходу за роки його політичної кар’єри
    26 травня, Віталій Рибак
  • Системні збої Каннського фестивалю
    26 травня, Катерина Барабаш
  • Про революцію в кабінетах, деокупацію та новий політичний клас Тиждень розмовляв з Андрієм Левусом, народним депутатом («Народний фронт»), головою підкомітету з державної безпеки Комітету з питань національної безпеки і ­оборони.
    26 травня, Роман Малко
  • Політв’язні в руках диктатора — це така собі вільноконвертована валюта, яку він притримує до моменту, коли треба поторгуватись із цивілізованим світом.
    26 травня, Дмитро Крапивенко
  • За інформацією джерел Тижня, проросійські кола просувають, в середовищі французьких політичних еліт, ідею непроголошеного обміну безвізового режиму для України на зняття або послаблення санкцій проти Росії.
    25 травня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено