Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 січня, 2013   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Дискурс гламуру і меншовартості. Як українська еліта сприяє деградації суспільства

Нинішня так звана еліта – як провладна, так і опозиційна – почувається цілком комфортно в умовах нав’язаної ззовні «статусної» моделі поведінки, долучаючись до відверто антиукраїнських заходів
Матеріал друкованого видання
№ 1 (270)
від 10 січня, 2013
Дискурс гламуру і меншовартості. Як українська еліта сприяє деградації суспільства

Люди, що нині претендують на статус національної еліти, зовсім не відповідають ролі, яку мали б виконувати в постколоніальній країні. А отже, не лише не сприяють національній консолідації та розбудові держави, а й провокують своїми діями та прикладом її деградацію. Причому йдеться не лише про послідовних адептів консервації та реставрації совка із середовища нинішньої партії влади та її сателітів-комуністів, а, на жаль, і про більшість «просунутих», так званих проукраїнських та проєвропейських політиків і громадських авторитетів. Назагал вони поводяться відповідно до ретельно вибудуваного іміджу, втім, безкінечно мімікрувати вдається не кожному, тож їхня справжня сутність виринає в окремих нюансах. Як-от у поведінці під час дипломатичних заходів.

Часто іноземці, які приїжджають до нас на роботу, намагаються вивчити українську. Але згодом помічають, що в цьому, виявляється, немає особ­ливої потреби, адже наша так звана еліта наочно демонструє, що без державної мови можна спокійнісінько обійтися.

Нещодавно Нобелівський комітет нагородив черговою премією миру цілу об’єднану Європу. В Україні без урочистостей не обійшлося. Представництво ЄС організувало гостинний прийом у Дипломатичній академії. З українського боку були запрошені «представники вітчизняної еліти»: громадські та церковні діячі, опозиційні депутати, журналісти, численні грантоїди і, звичайно, дипломати. Не вершки суспільства, але особ­ливо до них наближені. Переважно говорили про ті ж таки євроінтеграцію, європейський вибір, європейський вектор і, звісно, про таке бажане скасування віз. А от про що йшлося в кулуарах, нехай залишиться таємницею. Зазначимо лише, що розмови там були здебільшого англійською чи російською. Українська звучала хіба з вуст окремих персонажів.

Є усталена думка, що 20 років – це замало, аби мозок homo sovieticus зміг переформатуватися в мозок людини вільної, Мойсей, мовляв, аж 40 літ водив свій народ пустелею. Та, виявляється, їх цілком достатньо, аби з «нічого» виліпити цілий суспільний прошарок, що гордо іменує себе «елітою». Політичною, культурною, інтелектуальною... тощо.

Раби статусу

Статус – чи, точніше, специфічне уявлення про нього – ось що лежить в основі поведінки українського істеблішменту. Статусний одяг. Якнайдорожчий. Бажано впізнаваний, аби знавці безпомилково визначили його вартість і бренд. Численні бодігарди, шалено дорогі машини, непристойно недешеві годинники. Саме звідси – й туфлі зі страуса, й золоті унітази, й усе те безглуздя, на яке психічно здоровій людині навіть соромно дивитись. Важливо не яка в тебе освіта й скільки книжок за життя ти прочитав, не яка ти людина і що в тебе в голові... Важливий твій статус.

Чому в столиці найпопулярнішим є пам’ятник героям комедії Михайла Старицького Проні Прокоповні й Голохвастову?! Може, тому що вони є уособленням прагнень і бажань, зокрема, й нинішньої еліти? «Це від бідності в дитинстві», – твердять знавці психології. І мають рацію. Але лише частково. Це ще й від рабства, вживленого на генному рівні за багато століть неволі. А що вона тягне своє коріння з північно-східних сторін, то й раб за звичкою звертає погляд якраз туди, будучи переконаним, що нічого кращого у світі не буває, як принесене зі столиці, хай навіть уже такої далекої, але такої милої серцю. Це підсвідоме. Меншовартість – узагалі річ підсвідома: і малоросійство, і пристосуванство, і дріб’язкове хуторянство. Їх неможливо контролювати.

 Критикуючи російську попсу, наголошуючи на потребі національного відродження, ці люди із задоволенням долучаються до відверто антиукраїнських акцій 

Бажання купити квиток у чуже, навіть вороже товариство, аби лишень підвищити свій статус в очах інших, стало настільки звичним, що часто ми й не звертаємо на нього уваги. Навіть коли справа доходить до абсурду, коли платою стають власні принципи, самоповага й честь. Вельми показовою в цьому плані є участь так званої національної еліти в абсолютно чужих їй ігрищах.

Ряджена альтернатива?

Критикуючи російську попсу чи культурний примітив, наголошуючи на потребі національного відродження, ці люди із задоволенням долучаються до відверто антиукраїнських акцій, ходять на концерти, новорічні вогники, всілякі квартали, терплячи на них кпини у свій бік, але сподіваючись отримати від цього такі бажані для себе статусні дивіденди. Прагнення залишатись «у тусовці», бути своїм, не вибиватися із загальноприйнятої матриці публічного життя – така поведінка нагадує дії наляканих підлітків, котрим конче потрібно утвердитись у дворовій компанії.

Раз по раз у пресі проскакують цікаві факти з життя вершків суспільства. Іноді настільки цікаві, що останнє не відразу розуміє, як їх потрактувати. То помаранчеві політики «випадково» потрапляють на святкування дня народження президента Кучми, то опозиціонери з’являються в компанії зі своїми гонителями від влади. В когось виринають спільні бізнеси, когось помічають в інтимних стосунках, а хтось просто любить дивитись спортивні змагання з відверто підозрілими персонажами з інших країн. Усе це вже стало звичним явищем, яке народ окреслив досить чітко: «Всі вони однакові...»

Ще звичнішим стало бачити представників національної еліти, опозиціонерів із дуже вираженими проукраїнськими амбіціями, культурних чи громадських діячів, носіїв «розуму, честі й совісті» вишикуваними в чергу за шматочком смачного пирога або квитком у вищий світ. Безумовні авторитети раптом виявляються абсолютно жлобуватими шкурниками, завзяті борці – примітивними маніпуляторами й пристосуванцями.

Чому все саме так? Може, тому що всі вийшли з однієї пісочниці, одного інкубатора, одного колгоспу. Всі слухали Висоцкого, носили червоні краватки й розповідали анекдоти про Брєжнєва. І все це залишило у свідомості фатальний слід. Ті псевдоцінності, попри їх відверту фальшивість, досі культивують, клонують і примножують.

Чому більшість цих політиків та їхніх дітей після 20 років незалежності між собою розмовляють переважно чи й виключно російською? Чи не тому, що й досі не пережили процесу самоідентифікації? Чи не тому, що розуміння до якого народу вони, власне, належать, занадто слабке: натомість переважає рабське бажання уподібнитись до когось, стати таким, як хтось, одягатись у те, що хтось, сміятися з того, що хтось. Але в жодному разі не бути собою.

Зрештою, річ навіть не в мові. Ключове слово тут «догодити». Не з чемності, не з поваги й навіть не зі страху. Вчинити так задля власного задоволення та відчуття значущості, задля можливості належати до кола обраних, осіб зі статусом.

Чи здатні створити розвинуту країну люди, що не можуть ніяк себе ідентифікувати, не бачать різниці, якою мовою говорити, як себе називати, до якої нації належати? Звичайно ж, ні. Це посередності, й ними рухає лише бажання бути не гіршим за представників постімперської «еліти».

Ці «людина року», «гордість країни» – всі один в один скальковані з давно забутих «переможця соціалістичного змагання», «героя праці», «ударника п’ятирічки». А інакше й бути не могло. Бо ж як приємно отримувати золоту статуетку на залитій світлом сцені під блиски спалахів, гудіння овацій, на очах цілої країни. Ну і що, коли попередньо за ту фігурку заплачено енну суму, ну й нехай про це всі знають, але ж річ не в грошах і навіть не в ній, а в тому, що напишуть всі газети, розкажуть у всіх новинах. Статус стрімко зросте до таких висот, про які годі було мріяти в найвідвертіших снах.

Нічого особистого

Це велика проблема. В ній слід шукати відповіді на багато запитань. І не забуваймо про Проню Прокоповну й Голохвастова. Це ключові персонажі в нашій історії пристосуванства, малоросійства. Багато народів проходили через це. І московська імперська еліта, на нащадків якої нині рівняються в. о. української, також свого часу говорила виключно французькою. Але на це були інші причини. У нас усе складніше.

Люди, що називаються національною елітою, такою не тільки не є, а й не прагнуть бути! Вони палець об палець не вдарять, щоб виокремити себе з постсовкової маси. Українськість для них – це неминуче зло, яке мусить бути, й від нього нікуди не дітися, але, мовляв, справжнє життя зовсім інакше.

Свіжою ілюстрацією такого підходу став новорічний партійний корпоратив керівництва «Батьківщини», який проводився українською і російською мовами одночасно. Власне, громадськість могла б і не дізнатися про подвійну мораль опозиціонерів, адже все відбувалося в «закритому режимі», якби не «демарш» Олександра Бригинця, який залишив захід на знак протесту. Таке рішення він пояснив тим, що не має «нiчого проти російської, але не на заходi фракцiї, яка публічно обстоює українську мову». Чому ж так не вчинили інші й чи означає це, що вони жодної проблеми в тому не побачили? Тиждень намагався дістати відповідь на це запитання в опозиційних депутатів, утім, більшість із них просто не відповідала на дзвінки (гаразд, спишемо це на те, що не всі закінчили святкувати), решта здебільшого відмахнулася словами «мене там не було, тож нічого не знаю». Окрім власне ініціатора розголосу Олександра Бригинця дехто таки висловив свою позицію (див. «Vox deputati»). Зокрема, за словами останнього, він був здивований позицією Яценюка, який не лише знав, а й спробував виправдати «двомовність» корпоративу політичної сили, яка бурхливо, але безрезультатно імітувала захист української в парламенті попереднього скликання.

Тож коли депутати вкотре починають товкти одне одного на публіку, «відстоюючи свої принципові позиції», а опозиція грізно починає погрожувати провладній більшості розправою за зраду національних інтересів, не варто сприймати цього надто серйозно. Слід лише спокійно дочекатися кінця і простежити, що буде далі – коли вимкнуться камери, зникне преса і всі повернуться до звичного життя. Щонайменше у 50 випадках зі 100 персони, які ще годину тому були запеклими ворогами, поїдуть разом пити коньяк і святкувати весело прожитий день. І не тому, що вони справжні джентльмени. Для більшості з них політика та певна позиція – лише «бізнес і нічого особистого».

Тому ніша національної еліти в Україні залишається вільною. Нинішні в. о., та ще й самопроголошені, не виявляють ані здатності, ані бажання відповідати тим критеріям, від яких залежать життєздатність і перспективи розвитку держави.

Vox deputati

Олександр Бригинець:

Як на мене, якщо ми вимагаємо дотримання якихось норм від інших, мусимо передусім дотримуватися їх самі. Усі політичні та неполітичні заходи, пов’язані з політсилами, які вимагають застосування української як загальнодержавної мови, повинні відбуватися виключно українською. Думаю, процес тотальної русифікації в незалежній Україні почався приблизно в 1999 році, коли Кучма переобрався на другий термін. Стали перепродуватися канали, вони перейшли під контроль олігархів, для яких питання української культури були чужі й незрозумілі. Цей процес був призупинений у 2005-му, але починаючи з уряду Єханурова знову пішов відкат. З одного боку, це робилося на догоду Росії, з іншого – було комерційно вигідно, бо легше закуповувати вже готовий російськомовний продукт, аніж його переозвучувати. Тимошенко під час другого прем’єрства намагалася призупинити русифікацію, а ось за часів Януковича вплив російської в мовному полі дуже посилився за рахунок і прямих, і непрямих методів. Один з останніх – залучення російськомовних ведучих, які змушують усіх переходити на російську, щоб бути зрозумілими їм самим. Ця технологія й призвела до проблеми, що мала місце на нашому корпоративі, коли було застосовано кліше, які використовуються на телебаченні. Люди, котрим усе одно, якою мовою говорити, намагаються підлаштуватися під стандарти, які їм нав’язує телебачення. Український бізнес і політикум не зацікавлені в тому, щоб у культурі з’являлися особистості. Зараз склалася ситуація, коли в нас усюди головними зірками є люди з Москви. Подивіться на будь-яке шоу – там скрізь у журі сидять росіяни. Таким чином українців привчають, що нас мають судити люди з Росії.

Юрій Одарченко:

Я не був на святкуванні Нового року з колегами, й мені складно коментувати крок Олександра Бригинця, оскільки мені невідомі деталі. Проте, безумовно, проблема русифікації та «радянізації» культурного, освітнього й інформаційного простору для нашої політичної сили актуальна. Зокрема, ми готуємо законопроект про мови, котрий поверне ситуацію в конституційне русло. Гадаю, ті, хто цим займається, подадуть його вже найближчими тижнями.

Можу детальніше сказати про мої особисті дії. Наприклад, я оскаржую прийняття мовного закону Колесніченка – Ківалова у Київському адміністративному суді. Адже під час голосування було допущено цілу низку грубих порушень. Це і порушення процедури, й те, що депутати не розглянули поправки опозиції, й недотримання норми про персональне голосування. Будь-якого з цих моментів достатньо, щоб визнати закон нелегітимним.

Володимир Яворівський:

Думаю, колега Бригинець правильно все зробив. Я сам, щоправда, на тому «корпоративі» не був – не люблю партійних гулянок. Але вважаю, що ми не можемо собі дозволити виступати з одними гаслами, а самі між собою чинити інакше. Я в цьому контексті хотів би згадати про ВО «Свобода». Ці хлопці прийшли з вулиці – нехай мені вибачають таке формулювання – і принесли у Верховну Раду здоровий радикалізм, від котрого депутати вже повідвикали. Не те щоб мені все в них подобалось, але, гадаю, вони не дадуть опозиції розслаблятись і відступати від захисту національних інтересів. Це плюс. І такі начебто «дрібнички», як оцей крок Бригинця, повинні підштовхнути всі опозиційні сили до очищення від певного лицемірства. Які кроки ми можемо зробити? Та взяти ту саму вимогу тієї ж таки «Свободи», щоб народні депутати виступали державною мовою. Якщо ми цього доб’ємось, ми досягнемо й інших цілей. Якщо ж ні, то тим паче не зможемо протидіяти ні русифікації, ні розграбуванню держави, ні вступу до Митного союзу… Тому я вважаю, що все починається з малого. Нібито малого, а насправді важливого.

В’ячеслав Кириленко:

Я не був на новорічному святкуванні фракції, про яке говорив колега Бригинець, й не готовий це коментувати. Але загальна ситуація, безсумнівно, сумна. Українська мова лишилась державною тільки де-юре. А де-факто політика сьогодні спрямована на знищення державної мови. Головний шлях протидії цьому – законодавчий, але, звичайно, можливі й позапарламентські методи опору. Ми зобов’язані привертати увагу суспільства до мовного питання. Нам слід добиватися того, щоб бізнес використовував українську мову в рекламі, в наданні послуг. Зрештою, в нас не виконуються й чинні закони, котрі регулюють мовну ситуацію в таких сферах, як кінематографія чи телерадіомовлення. Українська зазнає утисків не лише на приватних телеканалах, а вже й на державному УТ-1!

Звичайно, основне рішення тут – зміна влади, котра веде Україну навіть не в Росію чи під Кремль, а просто у безвихідь. Наша справа – щоб це зрозуміло якомога більше громадян, зокрема й на Сході та Півдні країни.

І я не сказав би, що опозиція сьогодні недостатньо активна у цій царині. Навряд чи вона коли-небудь була активніша. А буде активніший виборець – буде ще активніша й парламентська опозиція. Що стосується законодавчого шляху, то я прогнозую, що в міру падіння популярності Януковича той глухий спротив режимові, котрий спостерігається вже зараз, наростатиме. Не виключено, що чітка проукраїнська більшість виникне вже в Раді цього скликання. Хоча ймовірніше, що в наступній. Очевидно, для ліквідації антиукраїнських законів нам потрібні І більшість, і новий президент.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено