Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Привиди виробництва. Незворотна деіндустріалізація Донбасу призводить до знелюднення регіону

Як і в будь-якому історично індустріальному регіоні, більшість населених пунктів на Донбасі формувалися навколо фабрик та копрів, що поступово обростали гронами робітничих поселень і районів
Матеріал друкованого видання
№ 49 (266)
від 6 грудня, 2012
Привиди виробництва. Незворотна деіндустріалізація Донбасу призводить до знелюднення регіону

Уже два десятиліття тут котиться хвиля закриття нерентабельних заводів та шахт, наслідком чого є не лише катастрофічно швидка й безальтернативна втрата робочих місць, а й повний занепад інфраструктури. Для населення це означає неможливість виживання, тож починається міграція, через яку цілі міські райони перетворюються на пустку. За всіма цими сумними колізіями криється глибша тенденція загальної неефективності соціаль­­но-еконо­міч­ної системи на Донбасі.

Смертельна реструктуризація

Деіндустріалізація з виїздом населення – картина досить типова для будь-яких пострадянських міст, але треба враховувати, що Донбас – це суто індустріальний регіон у його архаїчному сприйманні кінця XIX століття. І економічні цикли, і ментальність місцевих жителів обертаються лише навколо великого виробництва як певного сакрального символу, приводу для гордощів і навіть тотема. «Для мене місто без виробництва – якесь несправж­нє», – каже спадковий робітник Олег Сестрін із Маріуполя. Цей тип мислення, що є панівним у регіоні, заганяє останніми десятиліттями тутешніх людей у безвихідь.

«Катастрофічне падіння виробничих циклів на Донбасі справило кілька серйозних впливів на психіку та менталітет мешканців

«Катастрофічне падіння виробничих циклів на Донбасі справило кілька серйозних впливів на психіку та менталітет мешканців, – стверджує психолог Андрій Башкіров із Донецька. – Зрозуміло, що коли ти втрачаєш майже миттєво усі звичні засоби зароб­ляння грошей, то потім панічно боїшся будь-яких змін і тримаєшся навіть за мінімум, який у тебе наразі є, – це те саме нав’язливе бажання «стабільності», на якому грають нині політтехнологи. Однак вплив цієї деіндустріалізації був набагато глибшим. З огляду на промислову орієнтованість усього тутешнього життя робітничі традиції на кшталт «шахтарських династій», «стахановських рекордів», «пролетарської гідності за свій завод», люди без «рідного» підприємства узагалі втрачали сенс існування. Руйнувалися всі підвалини усталеного буття, громадяни переставали цінувати й любити місце, де народились і прожили весь вік. Звідси всі проблеми «чорного поясу України» – пияцтво, байдужість до законів, вибух криміналітету тощо. В наслідках цього періоду Донбас живе й досі, що вже й казати про реальний процес знелюднення маленьких міст і сіл».

Читайте також: Труднощі повернення. Українським гастарбайтерам важко адаптуватися вдома

Справді, банкрутство шахт для шахтарського містечка – це, без перебільшення, смертний вирок і йому самому, і людям, бо воно відкидає їх у добу натурального господарства у всіх розуміннях. Шахта – не лише робота, яка дає гроші на життя, а й комунальна інфраструктура, соціальна сфера, система забезпечення, відчуття власної потрібності тощо. Оскільки жодної альтернативи у сенсі роботи під час закриття підприємств ніхто не давав і не дає, у 1990-х роках почався процес знелюднення й екстремальної соціально-тру­дової міграції цього регіону, що триває і дотепер.

«Так звана реструктуризація в багатьох випадках була не обов’язково потрібною, – стверджує громадський активіст, підприємець та колишній шахтар Олександр Ільченко зі Свердловська на Луганщині. – Вуглепром у 1990-ті абсолютно свідомо нищили. Місцеве керівництво отримало карт-бланш із Києва на безконт­рольний продаж і продукції, і дуже дорогого устаткування, і самих підприємств за безцінь у приватні руки. Цілий край опинився на межі виживання, тоді як купка тих, із кого нині складаються так звані місцеві еліти, озолотилася. Цей процес хоча трохи й загальмував, але триває до сьогодні, адже підприємства, які зупинилися, в 90% уже ніколи знову не запрацюють. А отже, люди, які там працювали, змушені шукати ліпшої долі поза містом, де виросли, але де вже неможливо вижити. Бо ні місцева, ні центральна влада взагалі нічого не робить, щоб дати мешканцям колишніх шахтарських міст будь-яку іншу економічну перспективу».

«Шахтоцид»

Яскравим прикладом ситуації загалом на Донбасі є Луганська область, де на початок 2012 року зафіксовано 11,5 тис. покинутих помешкань. І це тільки офіційна статистика, адже, як твердять експерти, дуже поширеною є практика, коли на папері житлоплоща має власника, а фактично там давно ніхто не живе, бо люди на заробітках без шансів на повернення. Тому реальний рахунок покинутих домівок може бути вдвічі-втричі більшим, що дає всі підстави говорити про існування багатьох міст Донбасу в режимі «привидів».

на початок 2012 року у Луганській області зафіксовано 11,5 тис. покинутих помешкань. реальний рахунок покинутих домівок може бути вдвічі-втричі більшим

У деяких депресивних містах пустують цілі райони. Наприклад, у Брянці, містечку вугільників за 58 км від Луганська, де під час великої промислової реструктуризації із 12 шахт, що годували місто, закрили 9. Цей урядовий маневр довів його до гуманітарної катастрофи. За 20 років населення зменшилося майже вдвічі. Люди почали розбігатися хто куди, аби вижити, лишаючи житло напризволяще, бо в середині 1990-х продати нерухомість у луганській глибинці за $100–300 вважали великим успіхом.

30-річний Олександр, нині житель Луганська, згадує, що в 1996-му його родина продала двокімнатну квартиру в іще одному депресивному місті, Зоринську, з бонусом у вигляді земельної ділянки за $300. Вважає, що йому й рідним дуже пощастило, бо на рік пізніше їхні сусіди вже не знайшли покупця на своє помешкання, коли виїжджали шукати кращої долі до Росії, тож їм довелося просто зачинити хату й так лишити.

В’їжджаємо до Зоринська, місто зустрічає копром шахти. Вона вже не працює, тому нагадує скелет якогось величезного металевого монстра. Майже відразу в око впадають безлюдні будинки – cпочатку поодинокі садиби у приватному секторі, потім – цілі багатоповерхівки. Процес знищення міста зайшов дуже далеко – майже всі зустрічні місцеві жителі розповіли, що працюють не в Зоринську і мріють із нього поїхати, як це зробила більшість їхніх родичів і знайомих. Єдине, що дає виживати кільком тисячам автохтонів, – це траса М-04 до прикордонного пункту «Ізварине», яка проходить містечком, та можливість їздити на роботу до Алчевська.

Інша дуже важлива проблема для жителів, які навіть не були пов’язані з виробництвом безпосередньо, – безальтернативність тутешньої економічної системи, що також провокує масовий незворотний відплив населення з фабрично-депре­сив­ного регіону. «Якщо не хочеш іти на завод, тебе не зрозуміють, – пояснює художник Андрій Сірий із Ясинуватої, котрий нині мешкає в Києві. – З дитинства на тебе починають тиснути, коли мрієш про щось таке, що не вписується в тутешній культурний код. Як, ти хочеш малювати? Мовляв, у країні заводи стоять, але всі прагнуть бути художниками. Всі професії, не пов’язані з виробництвом, у нас вважають якимись несерйозними. Тому в мене та моїх однодумців ніколи не було й нема на сучасному Донбасі вибору – треба їхати за першої можливості, не шукаючи кращих приводів. Якщо треба покинути житло – та хай воно горить синім полум’ям».

«Я погано пам’ятаю рідне місто, – каже Сергій Галкін зі Сніжного на Донеччині, родині якого пощастило перебратися до Борисполя неподалік Києва. – Ми поїхали звідти 1997-го, коли закрилася шахта, де працювали мої батько й дід. Роботи не було взагалі ніякої, скрута така, що навіть продукти в магазин завозили кепсько, та й купувати їх не мали за що. Із дитинства у Сніжному вже мало що пригадую, окрім багатьох пам’ятників Лєніну. Не був там жодного разу після від’їзду, та й не тягне, якщо казати відверто».

Зменшити залежність

У тих містах, де вугільна промисловість хоч якось зберегла свої позиції завдяки приватизації шахт, ситуація зі знелюдненням не прогресує настільки катастрофічними темпами. Наприклад, у сумнозвісному місті Суходольську, де торік унаслідок аварії загинуло 28 шахтарів, останніми роками до покинутих квартир почали повертатись люди. Навіть попри те, що, за статистикою, саме в цьому місті темпи зменшення населення – одні з найшвидших не тільки  на Донбасі, а й узагалі в Україні.

Суходольськ, як на перший погляд, справляє важке враження: сірі вулиці, обшарпані будинки, котрі не бачили ремонту щонайменше від часів розпаду СРСР, поодинокі постаті місцевих жителів. Покинуте житло нагадує всі нараз депресивні місця регіону. Та особливо фантасмагоричний вигляд мають будинки, де чергуються заселені й незаселені поверхи. Приміром, у 12-поверхівці на окраїні міста, де на четвертому поверсі встановлено решітку: далі шляху немає. «Це добре, що недавно заварили прохід, – розповідає місцевий житель. – Бо раніше наркомани там собі лігво були влаштували. Але от у сусідньому під’їзді молода пара нещодавно виклопотала собі дозвіл на заселення порожньої квартири. І всели­лася-таки, оце намагається зробити ремонт».

Місцева влада Суходольська заохочує заселення покинутого колись житла. Квартири передають у власність новим мешканцям безкоштовно, але зробити ремонт у помешканні вони зобов’язуються за власний кошт. Саме таким чином поступово до деяких будинків-привидів починає повертатись життя.

Найбільша проблема в тому, що влада навіть не намагається хоч якось диверсифікувати виключну економічну орієнтованість Донбасу на важку металургію та вуглепром

Та чи надовго? Останні два роки уряд Миколи Азарова постійно декларував, що вуглепром дуже потрібен державі через бажання зменшити газову залежність від Росії. Тому, мовляв, невдовзі розпочнеться ренесанс цієї галузі. Проте, як твердять економічні експерти, насправді владним олігархам зовсім не вигідно переходити на вугілля, адже це викличе потребу перебудовувати виробничий цикл, який цілком влаштовує їх і нині. Тому чекати на якісь позитивні зміни шахтарському краю навряд чи варто.

Найбільша проблема в тому, що влада навіть не намагається хоч якось диверсифікувати виключну економічну орієнтованість Донбасу на важку металургію та вуглепром. Тим самим вона залишає населення залежним від животіння цих галузей, які є неконкурентоспроможними через застарілість технологій, неефеективне використання робочої сили та сировинний характер місцевого виробництва. Більшість виробничих потужностей перебувають у руках приватних власників, які, проте, майже не вкладають грошей у модернізацію. Тож за такої ситуації процес закриття фабрик і шахт із подальшим знелюдненням міст триватиме.

Фактично можна констатувати, що вся соціально-економічна система Донбасу перебуває у глухому куті. Щоб вивести її звідти, потрібні не тільки реформи виробництва як такого, а й заходи, котрі дали б змогу населенню, не здатному більше працювати на заводах та шахтах після реорганізації, перестати бути пролетаріатом, намертво прив’я­за­ним до важкої промисловості та вугільної індустрії. Саме такий болючий, але вкрай потрібний процес Донбас мусить рано чи пізно пережити. Так само, як це зробили його попередники в усьому світі, на кшталт німецького Руру чи британського Уельсу. Питання тільки в тому, чи не буде запізно.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено