Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 жовтня, 2012   ▪   Самійло Ворс   ▪   Версія для друку

Білі шати. У чому різниця між роботою на Україну та співпрацею зі злочинним режимом?

В історії практично будь-якої країни є більш і менш небезпечні періоди з погляду необхідності чіткого самовизначення її громадян чи підданих. Україна перебуває на тому етапі, коли кожен мусить вирішити або принаймні зрозуміти для себе самого, на чиєму він боці. Це не перебільшення, не згущення фарб, не істерика. Такий час
Матеріал друкованого видання
№ 40 (257)
від 4 жовтня, 2012
Білі шати. У чому різниця між роботою на Україну та співпрацею зі злочинним режимом?

Нинішня адміністрація держави, формально нібито цілком законна, за своєю суттю, за внутрішньою логікою процесу поводиться як окупаційна влада. Діючи виключно в інтересах дрібної купки людей, котрі воліють захопити геть усе, до чого можна дотягнутися, вона цілком ігнорує потреби 46-мільйонного народу й, вичерпавши рано чи пізно всі ресурси, приречена здатися на милість когось потужнішого. А коли неупереджено оцінюєш низку її ініціатив за останні два з половиною роки – від перерозподілу влади на користь президента (по суті, тихого конституційного перевороту) та здачі національних інтересів заради газу для олігархів до шахрайського ухвалення закону про мови, придушення свободи ЗМІ тощо, – тоді навіть формальну легітимність режиму доводиться визнати вельми сумнівною.

Якщо погодитися з цим діагнозом і прийняти його за точку відліку, кожен постає перед дилемою: на яких засадах взаємодіяти з такою державою? Що припустимо, а що неприпустимо? Які саме вчинки вважати зрадою себе та свого народу, а які – незначним і неминучим компромісом, без котрого не буває реального життя? Не йдеться, звісно, ані про ідейних пристосуванців, ані про представників п’ятої колони, ані про ностальгентів, їхні переконання чи відсутність переконань як таких обговоренню не підлягають. Мова про тих людей, що позиціонують себе як громадяни незалежної держави Україна, поділяють її цінності і є прибічниками її розвитку за модерним європейським сценарієм. Враховуючи момент, варто зосередитися особливо на тих, для кого такий вибір є визначальним: менеджерах вищої ланки, функціонерах, інтелектуалах, митцях, одне слово, тих, кого називають елітами. Їхня роль у підтримці режиму найбільша, їхній приклад найпоказовіший, відповідно, до них суспільство має підстави висувати зовсім інші вимоги. Останнім часом дедалі більше таких діячів у тій чи тій формі засвідчують свою повагу до нинішньої влади чи співпрацю з нею: музикант Скрипка, актор Ступка-мол., історик Смолій тощо.

Читайте також: Культурні «тушки»

Нам не вперше вирішувати цю дилему. Українська історія, принаймні останніх століть, раз по раз робила такий порядок денний актуальним. Востаннє – на пам’яті нинішнього активного покоління. Нагадаю: альтернативи державі не було, ніякого приватного сектору, ніяких іноземних компаній. Якщо ти бажав хоч якось реалізуватися, то не міг заховатись у вежу зі слонової кістки, піти у внутрішню еміграцію, та й у зовнішню теж. А щоб досягти мінімального успіху, треба було ще й вдаватися до якихось ритуальних рухів: промовляти на зборах, брати участь у житті колективу, вступити до КПРС. Це було випробування не лише на лояльність, а й на гнучкість. Тим, хто вважав це для себе неприйнятним, залишалися праця двірників, кочегарів, нічних сторожів та пильна увага політичної поліції.

Так само з минулого ми успадкували певні уявлення про особливу схильність українців іти на компроміси. В СРСР вважали загалом, що «хохли» – хитрі й нещирі пристосуванці. Значну частину партійного апарату, кадрів армії, міліції та КГБ навіть за межами республіки становили вихідці з України. Що ж стосується самої УРСР, то «аборигени» при владі відзначалися особливою пильністю до найменших проявів спротиву та інакодумства. «Центр» не мав потреби конт­ролювати виконання своїх директив у цій провінції, хіба що за винятком ексцесів, якщо тут і без того демонстрували показове завзяття. Але така лояльність призвела до парадоксального наслідку, коли свідомо чи підсвідомо склався імперський міф про українця – двічі зрадника: рано чи пізно потенційного – центральної влади й водночас добровільного – свого народу, своїх інтересів.

Навряд чи варто доводити, що цей міф – зловмисний конструкт. Офіційна історіографія ретельно замовчувала той факт, що після окупації України Червоною армією під час так званої громадянської війни вогнища стихійного збройного опору виникали тут періодично ще не менш ніж 10 років. Одним із імовірних пояснень організації Голодомору є саме намір Кре­мля раз і назавжди втихомирити бунтівні території. Після приходу радянського режиму в Західну Україну партизанське підпілля не вдавалося вгамувати впродовж майже 15 років, і тепер уже доведено, що в його діяльності брали участь не лише місцеві жителі, а й волонтери зі Сходу, яких занесло сюди війною. Не кожна окупована країна може похвалитися проявами такого загальнонаціонального спротиву. Нарешті, саме Україна показала взірці морального та інтелектуального протистояння системі. Десятки нескорених дисидентів прославили її на весь світ, зробивши в очах багатьох символом стійкості, вірності своїм принципам.

Читайте також: Гламуризація дискурсу

Справді, аж ніяк не скрізь у світі народ відмовляється миритися із загарбниками. Під час тієї-таки Другої світової французи дуже неохоче, але прийняли правила окупантів як на Півночі, безпосередньо підпорядкованій німцями, так і на Півдні, в межах тимчасової маріонеткової держави, а уславлений «Резистанс» мав зовсім не такі масові масштаби, як це хотілося б подати після війни. Є й інакші приклади: бідна, позбавлена своєї мови та ідентичності внаслідок тривалого чужинецького володарювання, Ірландія у ХХ столітті показала зразок солідарного опору. Частина її здобула незалежність від Британської імперії, котра на той час перебувала в зеніті своєї могутності, а інша частина тривалими (й не завжди бездоганними з погляду методів) зусиллями досягла суттєвої автономії.

Нині світ значно складніший. У розвинених країнах конфлікти в принципі піддаються врегулюванню в межах демократичних процедур, у «третьому світі» подекуди під благочесними гаслами борців за свободу й незалежність виступають релігійні екстремісти або відверті бандити… На щастя (на щастя?), ситуація в Україні позбавлена такої невизначеності, тут усе більш-менш просто й однозначно. Є два чітко розмежовані табори: партія влади, яка рекрутує собі прибічників частково матеріальними благами, частково дешевою демагогією, а є решта суспільства, розгублена й депресивна. Перший табір має певні переваги у вигляді адміністративного ресурсу, поки що необмежених грошей, примітивних, але ефективних організаційних навичок, ментальної агресії та нахабства. Другий табір, себто абсолютна більшість українського народу, деморалізована цим натиском, а також успадкованими психотравмами, браком чіткої ідеології та знакових лідерів, ворожою пропагандою і, насамкінець, не останньою чергою власними міфами про свою ж таки недосконалість.

Якщо вже шукати ганджі уявного «колективного характеру» українця, то тут слід згадати питому легковірність, здатність приймати бажане за дійсне, готовність вірити в те, що, за умови певної гнучкості, в межах наявних правил можна зробити щось корисне. Де й коли в такому разі закінчується наївність і починається цинічний опортунізм, визначити щоразу важко. Результати стають очевидними тоді, коли щось змінити вже пізно. У цю пастку не раз потрапляли разом зі спекулянтами, здавалося б, не найгірші люди. Можливо, керівники УСРР короткого так званого періоду «українізації» щиро вірили або хотіли вірити, що в межах панівної доктрини досягнуть своєї мети, проте безжальний режим швидко перехитрував їх, змусивши йти на жахливі злочини і врешті усунувши фізично. Ця колізія приречена на повторення, хіба що, може, не в такій кривавій версії, але з не менш категоричними моральними втратами.

Філософська відстороненість, надмірна толерантність, відмова визнавати поточний стан речей як тиху громадянську війну нібито дозволяють співпрацю з владою. Адже країна, хай там як, має функціонувати. Хтось повинен не лише прибирати сміття, ліквідовувати аварії на теплотрасах, підтримувати громадський порядок, навчати дітей, надавати медичну допомогу, а й здійснювати суспільні комунікації – ну, хай у нешироких межах, але ж поки що до справжньої тоталітарної диктатури нібито далеко? Хіба неможливо працювати не на владу, не на режим, а безпосередньо на Україну? Така постановка питання – квиток в один бік.

Далі характеристики колаборантства краще формулювати у вигляді риторичних запитань:

– Чи припустимо, навіть із найкращими намірами, обіймати керівні посади в державних установах?

– Чи припустимо співпрацювати з держустановами на бізнесових засадах?

– Чи припустимо брати участь у заходах провладних політичних сил?

– Чи припустимо приймати допомогу або пільги від держави?

– Чи припустимо брати гроші від організацій та фондів, якщо їх фінансують представники влади?

– Чи припустимо йти бодай на якісь символічні кроки, які сприятимуть легітимізації такої влади. Влади, якою легко маніпулює Кремль із його імперськими амбіціями, а відтак через яку в перспективі виникає загроза самій державі Україна?

Будь-яке з цих запитань має передусім моральний вимір, а отже, давати відповіді й виставляти оцінки в кожному окремому випадку мали б право люди з бездоганною, незаплямованою репутацією. В ідеалі – святі. Таких не відразу розшукаєш у реальному житті з усіма його складнощами, протиріччями й зіткненнями інтересів.

Принципи, попри те, мають бути проголошені. Зазвичай вони суворі й афористичні. Наприклад: «Ніякої підтримки Тимчасовому уряду!» Або «На війні як на війні». Якщо бойові дії оголошено де-факто, неможливо перебувати водночас по обидва боки лінії фронту або десь над сутичкою. Слід визначитися й усвідомити міру гнучкості та компромісу, які кожен здатен собі дозволити.

Гаразд, вирок суспільства не завжди досконалий і не завжди справедливий. А все ж таки в кожного всередині є свій суддя. Його можна заглушити комфортом, марнославством чи горілкою, але такі операції однаково справляють руйнівний вплив передусім на саму особистість. Тож характер моменту висуває як мінімум вимогу не брехати собі, давати чесну відповідь перед дзеркалом. У разі чого допоможуть рядки зі Святого Письма: «Не дай ухилитися серцю моєму до слів лукавих для прощення справ гріховних разом з людь­­ми, які чинять беззаконня, і нехай не скуштую я від солодощів їхніх (Пс. 140)».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено