Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 грудня, 2010   ▪   Версія для друку

Українці

Їхні дії утворюють синергію успіху, свободи і розвитку країни
Матеріал друкованого видання
№ 1 (166)
від 30 грудня, 2010
Українці

Пора перестати думати, що все залежить від політиків, що все починається й закінчується в кабінетах можновладців. Насправді кож­­на людина здатна зробити бі­­льше за будь-якого штучно роздмуханого «лідера» чи «зір­­ку». Сотні тисяч громадян в Україні щодня діють, просто роблячи справу, яку обрали. Щиро й не очікуючи якихось нагород, вони торують шлях до демократичного світу, де людина має окреслені законом права й обов’язки, де їй гарантована свобода й гідність, де вона може не боятися майбутнього. Шлях до реальної політичної свободи пролягає через інтелектуальну та духовну свободу окремих особистостей.
Це не рейтинг. Це вільні, сильні, талановиті й порядні люди. Вони різняться професіями, віком, життєвим досвідом, мешкають у різних куточках країни і світу, проте їх об’єднує одне: всі вони патріоти України. І таких в Україні сотні тисяч.


Параолімпійська збірна України
(Київ, Луцьк, Кіровоград, Чернігів, Івано-Франківськ, Черкаси, Харків, Львів, Суми)


Українські спортсмени на Х зимових Параолімпійських іграх, що відбувалися в березні 2010 року у Ванкувері (Канада), здобули 19 медалей: п’ять золотих, вісім срібних та шість бронзових. У загальнокомандному заліку за кількістю нагород Україна поділила третє місце з Канадою. Цей успіх видається ще більш вражаючим, адже українська олімпійська збірна повернулася з Канади без жодної медалі. Представляли нашу параолімпійську команду 26 осіб. Поміж них 14 спортсменів-інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату, п’ять – із вадами зору, а також сім спортсменів-лідерів, які виступали разом із сліпими спортсменами й допомагали їм фінішувати. Українські атлети змагалися в біатлоні, лижних гонках та гірськолижному спорті. До складу збірної увійшли відомі всьому світу Олена Юрковська, Людмила Павленко, Світлана Трифонова, Юлія Батенкова, Юрій Костюк, Віталій Лук’яненко, Олег Мунц, Сергій Хижняк і дебютанти.  

Анатолій Завідеєв, перший тренер лижниці-параолімпійки Олександри Кононової: «Найголовніше, що ця дитина – інвалід і сирота. Олександра не просто здобула для України великий результат, вона довела собі, що насправді існує в цьому світі. Вибороти три золоті медалі й одну срібну – це неймовірний результат для такої молодої людини».

Святослав Вакарчук,
музикант, фронтмен гурту «Океан Ельзи», засновник фонду «Люди Майбутнього» (Київ)


«Океан Ельзи» не раз був визнаний найпопулярнішим рок-гуртом СНД і Східної Європи, а за підсумками народного голосування в серпні 2009-го композиція «Друг» названа найкращою піснею України за 18 років. У 2010 році відбувся безпрецедентний тур на підтримку сьомої платівки гурту Dolce Vita. За дев’ять місяців – понад 100 концертів у 95 містах: Україна, Білорусь, РФ від Калінінграда до Сахаліну, США, Канада, Туреччина, Чехія. 2009-го Святослав Вакарчук заснував фонд «Люди Майбутнього». «3D-Проект: Dумай! Dій! Dопомагай», над реалізацією якого працює зараз Фонд, має на меті обладнання сиротинців комп’ютерами з доступом до інтернету, формування культури благодійності й довіри до неї в суспільстві.

С.В.: «Коли ти розумієш, що не можеш змінити цю країну, не треба опускати руки. Слід сказати собі: я не в змозі змінити все, але оцей маленький шматочок можу: просто прибрати в себе на подвір’ї чи допомогти конкретному дитячому сиротинцю. Ти робиш це, і до тебе повертається оптимізм, і про Україну починаєш позитивніше думати».

Юрій Щербак,
Надзвичайний і Повноважний Посол України (Київ)


Юрій Щербак – послідовний промоутер євроінтеграційних перспектив України. Він відбув свого часу амбасадорські каденції в Ізраїлі, США, Мексиці, Канаді, і є дипломатом євроатлантичного зразка. Щербак зовсім не схожий на (нео)радянських дипломатів – закритих, сухих у спілкуванні зі світом і журналістами службовців. Він, навпаки, завжди готовий давати чіткі, аналітичні й розкуті оцінки геополітики. На рівні найкращих зразків світової дипломатії та аналітики вміє бачити ширший міжнародний контекст подій і артикулює його назовні, не забуваючи при цьому про вплив історії на сьогодення. У 2010-му вийшла його нова книжка – збірка статей і виступів «Україна в зоні турбулентності».

Ю.Щ.: «Майбутнє не за бундючно-номенклатурними безграмотними бонзами, які карикатурно нагадують персонажів індустріальної УРСР 1950-х, а за носіями європейської освіченості постіндустріальної України 2015–2020 років».

Дмитро Блажейовський,
греко-католицький священик,енциклопедист-науковець, засновник і куратор Музею вишиваних ікон (Львів)


Цей чоловік пережив війни та еміграцію, пройшовши довгий життєвий шлях, – у 2010-му Дмитрові Блажейовському виповнилося 100 років. При-їхавши на батьківщину, він заснував у Львові власним коштом Музей вишиваних ікон. Сакральною вишивкою отець Дмитро цікавиться півжиття. Протягом 2010-го невтомно організовував вернісажі вишиваних ікон у містах України. Отець Дмитро Блажейовський не лише священик, а й учений, автор 24 наукових праць, шематизмів – статистичних збірників життя церкви. Він до сьогодні активно працює у ватиканських архівах, а у Львові відвідує бібліотеки та відділення Державного історичного архіву. Пише зараз нову книжку-роздум «Україна: минуле, сьогодення і будучність».

Д.Б.: «Вишиваної ікони не має жоден інший народ. Це є наше, українське, те, що засвідчує нашу ідентичність».

Андрій Антоновський,
поет, перекладач, перформер, художник (Барселона)


Коли Андрій Антоновський переїхав із Хмельницького до Іспанії, замість тихого заробітчанського життя він вирішив із власної ініціативи зводити культурні мости. Разом із дружиною Каталіною Джіроною переклав каталонською мовою антологію поезії «Три століття української літератури». Зокрема, вірші Тараса Шевченка, Левка Боровиковського, Івана Франка та Лесі Українки, «Ротації» Богдана-Ігоря Антонича, поезії Михайля Семенка, Ліни Костенко, Юрія Андруховича. За його посередництва активно підтримуються каталонсько-українські літературні контакти. У 2010 році організував приїзд до Барселони Сергія Жадана, Галини Крук і Юрка Завадського – їхні літературні вечори мали широкий розголос.   

А.А.: «Ми знаходимося надто далеко один від одного. Що українці знають про каталонців? Майже нічого. Трохи чули про Гауді, ФК «Барселона» і все. Так само й у них. Для каталонців ми якісь загадкові люди десь там на кордоні з Китаєм. Є такий цікавий вислів у них, що після Угорщини починається Китай».

Леся Воронина,
дитяча письменниця, журналістка (Київ)


Одна з найвідомиших дитячих письменниць України, у доробку якої серія дитячих іронічних детективів та понад 100 сюжетів коміксів, Леся Воронина важко йшла до успіху. Очоливши 1992 року дитячий журнал «Соняшник», вона примудрилася вистояти в час соціально-економічного дефолту країни. 20 років письменниця невпинно й наполегливо популяризує дитячу літературу, відвідує школи та сиротинці, дарує книжки районним та обласним бібліотекам. Лауреат чималої кількості літературних премій і відзнак, відома письменниця залишається в житті скромною та привабливою людиною, яка всупереч незгодам робила і робить свою справу. Крім того, вона активний учасник протестних акцій, спрямованих проти придушення паростків громадянського суспільства в Україні.

Л.В.: «Коли я писала свій іронічний детектив «Суперагент 000», мені страшенно хотілося, щоб діти навчилися сприймати життя з усмішкою, щоб вони зрозуміли, що тупа й жорстока сила – це не головне і що зло можна перемогти не лише за допомогою накачаних м’язів та залізних кулаків, а й висміюючи його».

Павло Гудімов,
музикант, композитор, дизайнер, куратор і власник арт-центру «Я Галерея», лідер гурту «Гудімов» (Київ)


Павла Гудімова називають людиною-оркестром завдяки його різнобічній культурній активності. Вочевидь, його діяльність із розбудови українського культурного простору комусь так дошкуляла, що у вересні 2009-го стався підпал «Я Галереї», зловмисників і досі не знайшли. Проте Гудімов не вгамувався: власним коштом та з допомогою друзів, художників і музикантів він відремонтував приміщення й відкрив філіал «Я Галереї» на вулиці Хорива. У 2010-му другий філіал відчинив двері в Дніпропетровську. Спільно з українськими й закордонними меценатами Павло створив також стипендіальну програму «Генофонд» для молодих художників. У січні 2011 року у Вільнюсі відкриється виставка робіт учасників цієї програми.

П.Г.: «Україна має величезний культурний потенціал, який є не просто анонсованим, а вже реалізується. Робота над проектами, які допомагають розкривати цей потенціал, приносить мені справжню радість».

Надія Гула,
професор, завідувач відділу біохімії ліпідів Інституту біохімії НАНУ ім. О. В. Палладіна (Київ)


Розробка українських науковців може виявитися революційним засобом боротьби з серцево-судинними захворюваннями. Ще в 1980-ті роки в лабораторії професора Надії Гулої в пухлині (нейробластомі) було виявлено біологічно активні речовини, які пізніше отримали назву «ендоканабіноїди». Найцікавіша властивість цих сполук – здатність активно впливати на відновні процеси в тканинах. Щойно в організмі виникає «аварія»: запальний процес, стрес, пухлина або інфаркт, одразу на допомогу поспішають «ремонтні бригади» ендоканабіноїдів. Випуск принципово нового лікарського засобу на їхній основі вже розпочинає один із вітчизняних виробників, а багаторічну роботу групи науковців на чолі з професором Надією Гулою вшановано Державною премією України в галузі науки і техніки за 2010 рік.

Н.Г.: «У науці немає нічого практичнішого й кориснішого від доброї фундаментальної роботи».

Ліна Костенко,
поет, прозаїк, культуролог, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (Київ)


Для багатьох Ліна Василівна Костенко уособлює альтернативну, тобто справжню Україну. Її максималізм і нонконформізм – явище унікальне. Автор десяти поетичних книг, чи не найяскравіша з плеяди шістдесятників, вона впродовж десятиліть була змушена перебувати у внутрішній еміграції. У 1963–1976 роках «розсипали» кілька її поетичних збірок, заборона на друк і переслідування тривали 16 років. Від початку незалежності поетеса опротестувала своїм мовчанням пострадянську дійсність, попередивши: «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Це мовчання тривало до березня 2010 року, коли вийшли нове видання «Берестечка» і збірка «Гіацинтове сонце». А нещодавно відбулася довгоочікувана презентація роману «Записки українського самашедшого». У дорозі до читача кілька нових книжок: «Річка Геракліта», документальна книжка – підсумок роботи поетеси в історико-культурологічній експедиції в Чорнобильській зоні, дві книги нових поезій.

Л.К.: «О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів».

Володимир Кошуба,
народний артист України, соліст-органіст Республіканського будинку органної та камерної музики України, президент Всеукраїнської асоціації органістів та органних майстрів (Київ)


Артист багато гастролює Україною та країнами світу. І всюди Володимира Кошубу сприймають як першопрохідця української органної школи, яка саме завдяки йому нині перебуває на світовому рівні. Музикант однаково переконливий як у виконанні класичних партитур, так і в джазових органних імпровізаціях. Він почесний член італійської Академії музики, а Американський біографічний інститут при Конгресі США включив його ім’я до Всесвітнього каталогу музикантів нового тисячоліття. Протягом останніх 15 років митець активно сприяє проведенню в Україні органних фестивалів. Свою творчу діяльність Володимир Кошуба успішно поєднує з викладанням класу органа в Київській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім.М.В. Лисенка

В.К.: «Намагаюся дотримуватися старого девізу: любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві».

Ігор Лосєв,
історик, політолог, культуролог, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Севастополь – Київ)


Ігор Лосєв у своєму рідному Севастополі – ледь не міфологічний герой. У місті, що внаслідок базування там російського Чорноморського флоту є одним із найскладніших українських регіонів, він сам-один упродовж останніх 20 років виконував роботу цілого аналітичного та політосвітнього закладу і послідовно відстоював український простір у Криму. За його підручниками з культурології й досі навчаються студенти, хоча вони видані кількома накладами ще в першій половині 1990-х і не з вини автора більше не перевидавалися. Він першим отримав премію імені Джеймса Мейса. Його кредо – говорити правду і нічого, крім правди, хоч би якою шкідливою вона комусь видавалася і якою сумною була.

І.Л.: «Повернутися до норм європейської демократії та врятувати державну незалежність України зможе масовий усенародний рух Опору, що поєднуватиме парламентські й позапарламентські форми боротьби. Цей рух не повинен обмежуватися Києвом. Він не може хибувати на сектантство й вузькість. Він має апелювати до всіх прихильників демократичної, патріотичної, європейської України, до всіх, хто розуміє цінність національної єдності, соборності Держави, всю небезпеку поділу України на ментально ворожі «бантустани», штучного створення в регіонах кількох псевдонацій замість української».

Дмитро Малаков,
краєзнавець, співробітник Музею історії Києва (Київ)


Понад 30 років працював за першим фахом інженера. Одночасно займався краєзнавством, був причетний до дослідження історії відомого «будинку Турбіних» на Андріївському узвозі та реставрації цієї пам’ятки. Від 1992 року працює науковцем Музею історії Києва, намагаючись повертати призабуті теми й імена з минулого столиці. Серед іншого правдиве висвітлення подій Другої світової війни, зокрема пожежі Хрещатика, трагедії Бабиного Яру, загибелі Успенського собору. Повертає із забуття добрі імена видатних киян: родин Симиренків та Кричевських, архітекторів Владислава Городецького, Василя Осьмака, Сергія Григор’єва та Володимира Безсмертного. Усе це в книжках Дмитра Малакова, у його наукових розвідках, статтях, виступах на радіо й телебаченні, меморіальних дошках.

Д.М.: «Духовне кредо заповідав мені старший брат – відомий український художник-графік Георгій Малаков: «Volentem ducunt fata» – «Того, хто йде, веде доля». А від себе додам: жити дуже цікаво. У будь-якому віці».

Володимир Кушпет,
музикант, викладач практичного кобзарства й лірництва, автор теоретичних праць про традиційну музичну культуру українців (село Стрітівка Кагарлицького району на Київщині)


Багато хто пам’ятає пана Володимира як одного із засновників у 1970-х роках легендарного фольк-рок-гурту «Кобза». Нині Кушпет – член Всеукраїнської спілки кобзарів, популяризує традиційне виконавство серед українців у всьому світі. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького та імені Володимира Гнатюка. Написав чимало книжок, зокрема «Самовчитель гри на старосвітських музичних інструментах», «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX – поч. XX ст.)». Викладає на Київщині у Стрітівській вищій педагогічній школі кобзарського мистецтва. Цей виш готує співаків-бандуристів, кобзарів та викладачів музичних дисциплін. У 2010-му Володимир Кушпет закінчував працю «Школа традиційного виконавства».  

В.К.: «Ми набагато краще знаємо європейську й американську культуру, ніж свою. Я займаюся старовинною музикою, але це не є крок назад – це рух уперед. Коли ми пізнаємо своє минуле, то зрозуміємо, куди йти далі».

Лариса Масенко,
соціолінгвіст, професор, завкафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія»


Лариса Масенко – талановитий науковець і викладач, знаний в Україні та за кордоном. Її основний фах – соціолінгвістика, наука, яка вивчає мовну ситуацію в країні й прогнозує мовну політику. Вона є автором ґрунтовних праць «Мова і політика», «Мова і суспільство», «(У)мовна (У)країна» тощо. Пані Лариса бере активну участь у публічних обговореннях мовної ситуації та політики, завжди фундаментально і наполегливо захищає позиції української мови і доводить, що гасла про двомовність є хибними й небезпечними. 14 січня 2010 року Ларису Масенко було нагороджено почесною премією імені Василя Стуса.

Л.М.: «Над двомовною країною майже завжди нависає небезпека втрати територіальної цілісності. Поширення білінгвізму в межах однієї держави неминуче спричиняє конфлікт між двома мовами, а відповідно й двома культурами та ідентичностями. Масовий білінгвізм зазвичай є тимчасовим явищем, яке закінчується або перемогою однієї з мов, або ж розпадом національної держави».

Володимир Панченко,
доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», головний редактор сайта «ЛітАкцент» (Київ)


Самобутній дослідник модерної української літератури, перу якого належить низка монографій, книжок, досліджень і літературно-критичних розвідок, присвячених творчості видатних письменників України: від Тараса Шевченка до Ліни Костенко. Успішний та неординарний лектор Могилянки, професор Панченко займається й літературним «молодняком»: створений ним сайт «ЛітАкцент» – основний гарячий дискусійний майданчик літературних та книжкових новинок, навколо якого згуртувалися як початківці, так і відомі молоді митці, критики, вчені. Цього року Володимир Панченко провів творчий вечір Ліни Костенко й завершив роботу над книжкою «Сонячний годинник», яка народилася з численних подорожей Україною. За характером, духом це історико-культурологічні оповіді про цікаві місця на карті України й долі людей, які пов’язані з ними.

В.П.: «Сучасна українська культура – це культура, яка намагається збагнути сама себе. Якщо брати її у великому історичному просторі – з давніх-давен до нинішніх днів, то можна сказати, що ми ще не до кінця усвідомлюємо, наскільки багаті в культурному сенсі».

Ольга Самборська,
журналістка і правозахисниця (Берлін)


Народилася на Миколаївщині в родині бойків, депортованих 1951 року з українсько-польського пограниччя. Українці, які потрапили у скруту за кордоном, часто звертаються до цієї жінки по допомогу. Ольга намагається не лише вчасно інформувати співвітчизників про їхні права та шляхи захисту, а й здійснює журналістські розслідування справ українців, які зазнали труднощів за межами батьківщини. Ольга Самборська протягом тривалого часу відстежує та публікує інформацію про захист прав українців за кордоном, про долю й життя наших громадян у Німеччині. Веде низку інтернет-проектів: правозахисний блог, портал «Хата скраю», закордонний часопис для українців «Іміграда». Заснувала сайт нащадків депортованих бойків «Домівка». Є організатором кількох конференцій та семінарів із ментальних проблем, етнічних взаємо­­зв’язків, ксенофобії. Ольга – продюсер німецького фільму «У тіні нелегальної робочої міграції».

О.С.: «Нас хвилюють питання адекватного іміджу нашої держави в Європі, формування української тотожності в діаспорі та поінформованості населення України і Європи про сучасний стан їхніх суспільств шляхом упровадження проектів, культурних подій, дискусій і медійних кампаній».

Валентин Сильвестров,
композитор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України (Київ)

Світову славу він здобув ще 1967 року, коли отримав дві найпрестижніші міжнародні композиторські премії: імені Сергія Кусевицького, ставши після Шостаковіча та Прокоф’єва третім її лауреатом на теренах СРСР, і Gaudeamus (Нідерланди). Та оскільки партитури на конкурси було надіслано, оминаючи офіційні інстанції, розправа не забарилася. Валентина Сильвестрова виключили зі Спілки композиторів СРСР, його твори майже не виконували, навколо нього довгий час панувала атмосфера морального тиску, цькування, замовчування. На сьогодні він найвідоміший у світі український сучасний композитор, його доробок увійшов до скарбниці музики ХХ століття разом із творами Альфреда Шнітке, Арво Пярта, Гії Канчелі, Софії Губайдуліної, Едісона Денісова. Аскетичний, навіть відлюдкуватий, завжди в пошуках гармонії, відповідей на одвічні питання буття, він насправді кожним своїм твором намагається бути почутим і зрозумілим.

В.С.: «За масштабом обдарування український музичний материк не поступається німцям і французам, але там цим займаються, у нас – ні… Для держави завжди підо­зріло, коли замість того, щоб лопатою копати або перемагати ворогів, складають вірші, музику…»

Ольга Сіра,
заступник редактора газети «Чорноморські новини» (Одеса)


Ім’я Ольги Сірої добре знають мешканці Одещини. Її гострі, аналітичні публікації не раз викликали жваве обговорення на сторінках газети та мали резонанс у суспільстві. Не оминає вона увагою й питання щодо вибору загальнолюдських цінностей, переваг життя по-європейськи в спільному безпековому просторі. Ольга Сіра – член українсько-польського прес-клубу «Без упереджень», колишній регіональний медіа-експерт Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі. Нині всі зусилля вона скеровує на порятунок єдиної обласної українськомовної газети регіону «Чорноморські новини», що видається фактично на голому ентузіазмі, бо всі кошти, які вдається заробити, спрямовуються на друк газети та на податки.

О.С.: (Про факт спалення автомобіля еколога Сергія Гуцалюка): «Це виклик для всієї одеської громади, для нас, журналістів, зокрема. Якщо ми вкотре змовчимо, якщо погодимося, що комусь дозволено діяти ось такими методами, то не житимемо в цивілізованому і спокійному місті, де кожен може вільно й без остраху висловлювати власну позицію. Якщо всі гуртом зможемо домогтися справедливого і гласного розслідування того, що сталося, ті, хто звик чинити схожими методами, знатимуть: за свої злочинні дії доведеться відповісти».

Олег Скрипка,
музикант, вокаліст, композитор, культуртрегер, фронтмен гурту «Воплі Відоплясова» (Київ)


Найбільший проект Олега Скрипки – щорічний фестиваль «Країна Мрій». Це за його посередництва в столиці України зникло упереджене ставлення до традиційної української музики, одягу й значною мірою до українськості як такої. Під егідою «Країни Мрій» Скрипка займається також різнобічною видавничою та просвітительською діяльністю. Не менш популярним є й заснований ним фестиваль «Рок-Січ». У Москві завдяки його пісням ще 1996 року зацікавилися українською мовою, українським роком, українською автентикою. Талановитий музикант має й неабиякі культуртрегерські здібності: його «Етно-вечорниці» стали справжніми осередками промоції нашої культури за кордоном – Париж, Альпи, Осло, знову-таки Москва.

О.С.: «Я не чекав того, що моя ілюзорна «Країна Мрій» перетвориться на реальну. Вочевидь, спрацювала назва, котра багатьом заімпонувала, збіглася з побажаннями людей. Проявилася її потаємна змістовність. Насправді ж це люди роблять її змістовною, надають їй енергії, долучаються своїми емоціями, побажаннями, фантазіями».


Вадим Скуратівський,
історик, літературознавець, публіцист, доктор мистецтвознавства, академік Національної  Академії мистецтв України (Київ)


Людина енциклопедичних знань, автор кількох книжок та біля 2 тис. публікацій з історії української, російської та західних літератур, загальної історії, історії кіно та театру. У різні роки викладав в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянській академії, Національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, Київ­ському національному інституті культури і мистецтва, Женевському університеті. За радянських часів Вадима Скуратівського звинуватили в «націоналістичних ухилах» і він був змушений покинути роботу в журналі «Всесвіт». З 1992 року – редактор відділу науки і культури журналу «Сучасність», був автором-ведучим циклів телепередач «Свіжий погляд на історію», «Монологи. Надії і втрати», «Бачу землю» на різних українських телеканалах. У 2010-му продовжував працювати над циклом етюдів про феномен Тараса Шевченка.

В.С.: «Ми перебуваємо у складній ситуації. І цю ситуацію треба терміново змінити, бо потім буде пізно. Зайнятися цим повинні ми з вами. Кожен має зробити певний жест – громадянський і суспільно-творчий. Не чекати милостей і доброї волі з боку влади, а вимагати від неї конкретної роботи. А якщо вона не може або не хоче працювати на Україну, зробити все, щоб вона пішла».

Мирослав Слабошпицький,
кінорежисер, письменник (Київ)


Самотужки два роки поспіль брав участь у конкурсі Берлінського кінофестивалю. 2009-го представляв Україну короткометражним фільмом «Діагноз», присвяченим проблемам СНІДу та наркоманії. У 2010-му режисер поїхав до Німеччини зі стрічкою «Глухота», тематика якої обертається довкола проблем глухонімих людей. Автор сценаріїв кількох телевізійних фільмів, а також низки прозових творів, що друкувалися в різних виданнях. Учасник кіноальманаху «Мудаки. Арабески». Слабошпицький – представник молодого покоління українських кінорежисерів, які завдяки цифровим технологіям намагаються знімати стрічки з мінімальними бюджетами й не залежати від державної підтримки.

М.С.: «Коли я жив у совку, мені дуже хотілося бачити фільми про справжню, а не уявну дійсність. Мене не цікавить історія як наука, адже її завжди пишуть переможці, мені цікавіше знімати про те, що за вікном. Вважаю, це правильний підхід, бо про що ще говорити?»

Михайло Шполянський,
священик (Миколаїв)


Народжений у Ленінграді, він полюбив Україну як власну батьківщину. Інженер за освітою, на Миколаївському суднобудівному заводі ввійшов у конфлікт із системою, був переслідуваний ідеологічними органами та КДБ. До священництва дійшов самостійно, отримав занедбану парафію в селі Богданівка Очаківського району, яку підняв разом із дружиною Аллою. Водночас почав формуватися його дитячий будинок сімейного типу: крім уже дорослих трьох власних дітей дім отця Михайла став рідним ще для вісьмох. Для кожної дитини підшуковував гарну людину, яка стала б хрещеним батьком (хрещеною мамою виступала матушка Алла). Багато років проводить із дітьми літо на Кінбурнській косі, протягом сезону з їхньою допомогою збирає та на власному уазику вивозить залишене відпочивальниками сміття. Один з організаторів руху «Кінбурн-життя», що виступає за порятунок і повноцінне функціонування національного парку «Білобережжя Святослава».

М.Ш.: «Дитячі будинки сімейного типу – відносно нова форма виховання дітей-сиріт, проміжна ланка між інтернатом та всиновленням. З одного боку, діти в цій сім’ї у тій самій ситуації, що й рідні [...], з іншого – це структурний підрозділ адміністрації з чітко регламентованими функціями, бюджетним фінансуванням. Цей дуалізм тривалий час гальмував розвиток усієї системи, проте з 2006 року ситуація покращилася».

Леонід Ушкалов,
історик української літератури, доктор філологічних наук, професор Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди (Харків)


Леонід Ушкалов усю свою діяльність присвятив дослідженню історії української словесності, поверненню з небуття невідомих творів і фактів із життя українських церковних і літературних діячів доби бароко. Професор є одним із найавторитетніших дослідників і пропагандистів спадщини Григорія Сковороди у світі, шанований ученими з різних країн. Наприкінці 2010 року він самотужки видав повне академічне зібрання творів Сковороди з належним науковим апаратом, над яким працював понад десятиліття. Професор виховав учнів, які називають себе представниками школи Ушкалова й не лише сповідують наукові та методологічні підходи свого наставника щодо вивчення спадку української культури, а й безкомпромісно дотримуються кантіанської етики науковця: бути чесним, поважати колег і в науці за жодних обставин «не працювати ліктями».

Л.У.: «Повне видання ставить Сковороду в контекст української та європейської культури від давнини до сьогодні. Воно дозволить думати про світ ідей та образів нашого великого філософа культурно. А про культуру треба думати культурно, так, як передбачає академічна традиція».

Валерій Шевчук,
письменник, дослідник історії української літератури (Київ)


Здобувши шалений читацький успіх після роману «Набережна, 12», Валерій Шевчук пізнав славу ще в середньому віці. До нього придивлялася радянська влада, адже модний український письменник міг би бути чудовим політичним рупором. Однак… влада не впіймала його у свої тенета – ні тодішня, ні теперішня. Шевчук виявився міцним горішком і не піддався на жодні спокуси, щоб одягти «золоті ланцюги». З під його пера незалежно від політичного та суспільного клімату вперто виходили й далі виходять повісті та романи. Титанічним напрямом діяльності письменника стала його посилена увага до культури українського бароко, зокрема й до маловідомих сторінок.

В.Ш.: «Праця тоді солодка, коли нею захоплений до глибини душі. Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, а шукав слави для народу і нашої літератури. Кожен із нас – гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою – чистим серцем. Усе минає, все зникає та нищиться, одна тільки любов вічна».

Микола Сукач,
художній керівник академічного симфонічного оркестру «Філармонія», диригент, заслужений діяч мистецтв України, засновник щорічного фестивалю «Сіверські музичні вечори» (Чернігів)


Миколі Сукачу вдалося неймовірне: з нуля створити в провінції симфонічний оркестр, у доробку якого вже є успішні гастролі в Іспанії, Португалії, Білорусі, Хорватії, Росії. А на щорічні «Сіверські музичні вечори» до Чернігова приїздять зірки зі світовими іменами, інколи навіть оминаючи столицю. Піаністи Вадим Руденко, Микола Луганський, Борис Березовський, Микола Сук та Олег Полянський, віолончеліст Олександр Князєв, скрипалі Саяка Шоджі та Ерік Шуман… 2010 року на фестивалі разом з оркестром «Філармонія» виступили музиканти з Німеччини, Великої Британії, Росії. Миколі Сукачу також належить левова частка праці з повернення на батьківщину творів талановитого українського композитора-романтика Сергія Борткевича. Не раз пану Сукачу пропонували очолити оркестр у столиці, він міг би підписати контракт у США, де гастролював як диригент, однак відмовився.

М.С.: «Не буду говорити про патріотизм чи ностальгію, це, так би мовити, особисте, але я дуже люблю своє місто, свій рідний Чернігів і хочу жити тільки тут. Звісно, симфонічні оркестри Каліфорнії, Лас-Вегаса чи Німеччини, з якими довелося працювати, – казка. Це такий досконалий інструмент, про який може мріяти будь-який диригент. Але відчуття того, що ти робиш власними руками з нуля, у своєму місті, дає такий адреналін, що з ним не можна порівняти ані кайф від успіху в чужих країнах, ані задоволення від тих гонорарів».

Станіслав Шумлянський,
директор «Молодого радіо» (Київ)


Станіслав Шумлянський є творцем першої і єдиної радіостанції столиці, яка пропонувала своїм слухачам 100% української музики. «Молоде радіо» розпочало мовлення на нижньому УКХ-діапазоні у квітні 2005 року, проте вже 2006-го радіостанція була змушена перейти в інтернет і відтоді веде трансляцію на сайті molode.com.ua. На відміну від більшості онлайн-радіостанцій, які обмежуються суто музичним ефіром, «Молоде» є унікальним, адже має потужну інформаційну складову – Канал громадського подкастинґу c-pod.molode.com.ua. З 2009 року Станіслав проводить тренінги, на яких навчає подкастинґу (спосіб поширення аудіо- та відеоінформації через інтернет – від англ. iPod та broadcasting) молодих журналістів та блогерів.

Цитата: «Громадський подкастинґ – це засіб звертатися до аудиторії напряму, не будучи журналістом, а також можливість почути про те, чого немає в телевізорі».

Август Вірлич,
відповідальний секретар Херсонської обласної комісії «Реабілітовані історією» (Херсон)


Він народився на Кубані. За те, що його родина рятувала під час війни євреїв, Август Вірлич потрапив до німецького концтабору, а під час повернення до СРСР за «підо­зріле» (угорське) прізвище – до радянського. На початку 1990-х спільно з журналістом Едуардом Дубовиком розпочав серію «Реабілітовані історією» – збірки історико-публіцистичних нарисів про репресованих на території області. Створювалися вони на основі архівів колишнього КДБ та усних розповідей, разом уже вийшло чотири збірки. Остання присвячена переслідуванню священиків в області. У 2005 році видано майже 1000-сторінкову довідкову книжку «Реабілітовані історією», що підсумувала багаторічну працю. Очолювана Вірличем комісія стала також ініціатором відкриття пам’ятника жертвам тоталітарного режиму в Херсоні.

Цитата: «Радянська влада була маріонеткою комуністів. Нюрнберзький процес засудив фашизм, а тепер треба компартію засудити – на зразок Нюрнберга. Наші книжки свідчать: комунізм гірший від фашизму, бо фашизм винищував усіх підряд, а комуністи – кращих».

Олександр Ярмола,
музикант, лідер гурту «Гайдамаки» (Київ)


Олександр – один із найактивніших популяризаторів української музики за кордоном. Розпочавши з київського андеграунду, «Гайдамаки» згодом виступали на сценах відомих міжнародних фестивалів Lowlands, Sziget, Mundial, Przystanek Woodstock. Альбоми цієї формації виходять в Україні, Англії, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині. «Гайдамаки» стали першим українським гуртом, із яким уклали угоди міжнародний музичний лейбл ЕМІ та німецький рекординг Eastblok. У 2010 році вони об’їздили півсвіту, відігравши концерти в Америці, Норвегії, Німеччині, Швейцарії, Угорщині, Литві. Ярмола – активний учасник громадських і благодійних акцій.

Цитата: «На жаль, у нас немає громадянського суспільства. Можна згадати поодинокі винятки, зокрема рух «Не будь байдужим» – таких ініціатив в Україні дуже мало. Те, що кожен не може усвідомити свою відповідальність, почати з себе, пов’язано з елементарними лінощами. Крім того, це перетворилося на застійну суспільну хворобу. Це ніби летаргія».

INTERESNI KAZKI,
художники-графітярі Володимир Манжос та Олексій Бордусов (Київ)


Володимир Манжос, який працює під псевдо WaOne, і Олексій Бордусов (він же Aec) весь рік невтомно обмальовували київські бетонні паркани, стіни, зигзаги автомоб


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Уміння викладати довго вважалося вродженим. Реформатори ж доводять, що найкращими вчителями стають, а не народжуються
    26 червня, The Economist
  • Історія «тіньового бізнесмена» сталінської доби
    26 червня, Валерій Примост
  • Найефективніше допомогу витрачають у бідних країнах з адекватним управлінням. Але вона до таких не потрапляє
    26 червня, The Economist
  • Зустрів днями колишнього колегу, з яким іще до війни разом працювали на складах мережі супермаркетів «Брусничка».
    26 червня, Станіслав Васін
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено