Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 грудня, 2010   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Гуманітарні науки: лихо з розуму

Чи скотиться гуманітарна наука на рівень компетентності та холуйства часів суслово-маланчуківщини, часів "розвиненого соціалізму»?
Гуманітарні науки: лихо з розуму

Які були то гарні часи – 1980-ті роки! Як тоді й поважні професори, і молоді аспіранти щиро сподівалися: на гуманітарні науки по падінню струхлявілого совєтського тоталітаризму чекає ледь не золота доба. З яким ентузіазмом писалися статті та книжки, робилися переклади творів західних авторів і здійснювалися перевидання праць інтелектуалів-емігрантів...

Минуло два десятиліття, і що ж ми маємо? З одного боку, золота доба наче й настала: немає тиску з боку влади, точніше, до 2010 року майже не було, хіба що надто непокірний академічний інститут міг одержати дещо менше за обсягом бюджетне фінансування. Працюй над тими темами, необхідність яких можеш обґрунтувати перед колегами, й одержуй за це зарплату (про її розміри і колізії навколо неї – трохи згодом). Із другого боку, влада незалежної України, хто б персонально не очолював державні структури, виявляла вельми слабку зацікавленість у розвитку гуманітарної науки.

Політики й науковці

Таке ставлення влади зрозуміле: гуманітарна наука завжди пропонує якісь химерні речі, щось постійно торочить про пріоритетність розвитку людини та потребу значних інвестицій у цей розвиток, слова якісь дуже дивні використовує, цілі когорти інакодумців й інтелектуальних бунтарів виховує...

А головне – гуманітарна наука розказує й наочно показує, яким є насправді суспільство – і водночас яким воно має бути і може бути, якщо наближені до бюджетного корита персонажі крастимуть бодай удвічі менше. А це дуже неприємне знання для батьків нації, хай би вони й були патріотично налаштованими. Це Вінстон Черчілль міг на рівних дружити з Джоном Мейнардом Кейнсом і засвоювати чимало корисного для себе зі спілкування з ним. І не тільки Черчілль, який високо цінував вільну думку. Навіть Путін щомісяця спілкується з директором Інституту історії Сахаровим (цей нинішній академік не має жодного стосунку до Андрія Сахарова і дивиться на російську історію із класично імперських позицій), щоб відповідним чином будувати різні форми формування історичної свідомості росіян (аж до художнього кіно і телебачення). На жаль, у нас Черчіллів і навіть Путіних ані в поточній політиці, ані на обрії не видно. Про бізнес я взагалі мовчу: у кращому разі, вітчизняним бізнесменам потрібні хіба що соціологи для маркетингових досліджень популярності горілки "Олімп" чи пива "Рогань".

Відтак чергова блискуча книга лауреата Шевченківської премії доктора історичних наук Сергія Білоконя, присвячена складним механізмам більшовицького терору, виходить на газетному папері накладом аж 300 примірників. А монографія доктора політичних наук Владислава Гриневича, яка містить сенсаційні свідчення відсутності "непорушної єдності партії та народу" у сталінський період та потужні антирадянські настрої у Червоній армії, мала трохи більший наклад – "аж" 350 примірників. Щоправда, у сучасній Росії ці книги, найшвидше, взагалі б не вийшли друком, але радості з того мало. Підкреслюю, йдеться не про популярну книгу (українські історики, філософи, літературознавці, в тому числі Білокінь та Гриневич, здатні писати такі книги, які мають комерційну вартість і добре розходяться, але видавництва, тим більше за обставин кризи, дуже рідко беруть на себе ризик), а про суто наукові тексти, які ніде у світі не дають зиску, але які конче потрібні десяткам тисячам науковців, викладачів вишів та середніх шкіл, студентів, аспірантів плюс просто нормальних людей.

А ці книги гуманітаріїв – як спеціальні, так і науково-популярні, плюс лекції, виступи по радіо й телебаченню, консультування урядових і парламентських структур, участь у перепідготовці вчителів тощо – все це складові процесів модернізації, які так потрібні сьогоднішній Україні. Знаний німецький економіст ХІХ століття Фрідріх Ліст (той, котрий був головним теоретичним опонентом Карла Маркса) створив у своїх працях цілісну концепцію суспільно-економічної модернізації, яка була покладена в основу практичної політики очолюваного Бісмарком уряду Прусії, а потім Німецької імперії. Зокрема, Ліст наголошував на тому, що модернізація можлива тільки за умов, коли державні витрати на освіту, науку (в тому числі й гуманітарно-соціальну) і культуру є першочерговими, навіть за рахунок істотної економії на соціальних програмах. Треба сказати, що запропонований Фрідріхом Лістом курс був незмінним за більшості німецьких урядів, за винятком хіба що нацистів, які до розряду культури та науки зараховували тільки творіння щирих арійців. Але все одно – навіть руйнівні наслідки двох світових воєн не змогли знівелювати високий рівень науки та освіти в Німеччині, а активна участь знаних гуманітаріїв-антифашистів у процесі денацифікації допомогла зробити ті процеси у ФРН справді ефективними.

Кому потрібні ці гуманітарії?

Зі свого боку, те, як не треба ставитися до науковця-гуманітарія, показав В.І. Ленін. Його дружина Надія Крупська власноруч складала списки книжок, які слід було вилучити з бібліотек і не допустити до молодого покоління (у списку були Біблія, Толстой, Достоєвський, Бердяєв і так далі). А Ілліч у той самий час давав команду посадити на "філософський пароплав" і відправити геть з Росії кращих науковців та професорів, які не надто любили радвладу. Не любив лідер більшовиків незалежний критичний погляд на свої дії (хоча це зрозуміти ще можна – хто з політиків любить критику?) і не допускав її, вживаючи всі можливі організаційні засоби. Результат відомий – незадовго до смерті "дорогий Ілліч" визнав, що "ми провалилися".

Звичайно, модернізація Німеччини у другій половині ХІХ століття істотно відрізняється від модернізації України у першій половині століття ХХІ-го. Але, очевидно, є тут і щось спільне. Головне – це потреба увійти у світову ринкову систему як конкурентоспроможна цілісна національна економіка. А яка ж цілісна національна економіка, коли відсутня національна єдність, коли реґіональні відмінності беруть гору над спільними інтересами країни, коли культурні настанови та політико-правові традиції різних частин держави часто просто несумісні одне з одним? Бісмарк розв‘язував ці проблеми просто й досить ефективно. Він підпер освітянина і науковця силою держави, так би мовити, "залізом і кров‘ю". Якщо такі підпори у сучасному світі виглядають анахронізмом, то, очевидно, слід знайти інші, які б могла використати Україна у проведенні своєї модернізації. Але от інші Бісмаркові підпори зовсім не анахронічні (йдеться про пристойні фінанси). Тому навіть опозиційні німецькі професори-гуманітарії мали далеко не тільки шмат хліба, а й можливість публікуватися, їздити на симпозіуми до колег з інших держав, виписувати потрібну їм літературу звідки завгодно. Чому б хоча б нинішній опозиції (уряд безнадійний) не взяти цього за приклад? Адже наразі зрозуміло, що заклики: "Давайте жити дружно і працювати сумлінно", – у кращому разі дають короткотерміновий та нетривкий результат, а не тривалі системні зміни.

Отож саме час детальніше сказати про оплату праці українських гуманітаріїв. Навіть у 2005-08 роках, до падіння гривні і стрибка цін, коли зарплати в НАНУ й у державних вишах завдяки урядові Юлії Тимошенко перестали бути відверто жебрацькими, доктор наук у Києві (якщо він не перебував на адміністративній посаді чи не був академіком) усе одно одержував менше за середню зарплату по місту (виняток – викладачі Київського університету імені Шевченка та ще кількох вишів). По Україні ситуація була трохи краща, оскільки у провінції середня зарплата нижча, водночас і ціни нижчі. Тим часом у совєтські часи професор мав зарплату удвічі більшу за середню зарплату по СССР, а доцент – у півтора рази. Я вже не кажу про те, що ще десять років тому польський професор-гуманітарій разом з усіма доплатами і гонорарами за виступи у пресі (а який гуманітарій без цього?) виходив десь на 1000 доларів на місяць. У нас нічого подібного нема і, схоже, не буде у найближчі десятиліття (звісно, якщо ти не викладаєш у престижному виші та/чи систематично не береш хабарі...).

Але є ще один вимір цієї ж проблеми гідної оплати праці. У Франції, скажімо, професор філософії має десь 100 аудиторних годин на рік, у Польщі – 250. У нас професор має в середньому 800-900 аудиторних годин. Коментарі зайві. Крім того, у Франції після трьох років викладання дається четвертий – на написання книги. У нас писати можеш у "вільний" час після шести аудиторних годин на день за основним місцем роботи, і чотирьох – за додатковим, без якого нормально не проживеш... Тому якщо буде реалізована ідея за західним зразком перенести академічну гуманітарну науку до вузів, ця наука як система просто припинить існування. Залишиться кілька десятків людей, які працюють на західні ґранти, а після них – узагалі нікого.

Ґранти і таланти

До речі, про ґранти. Річ начебто гарна, і у 1990-ті допомогли вижити та опублікувати свої тексти чи переклади не одному десяткові гуманітаріїв. Але ґранти – це допоміжний, як на мене, засіб наукового розвитку. Їх дають на короткий час із прагматичною метою – мати "на виході" книгу чи доповідь. А фундаментальне дослідження (не тільки фізичне, а й філософське) вимагає невідомо скільки часу, найчастіше – чимало, потребує глибокого "занурення" у тему. Уявіть-но Канта, який відпрацьовує короткотривалі ґранти! От і виходить: закінчилася одна тема, людина береться за іншу, нерідко зовсім іншу, з першою не пов’язану (жити-то треба, хоча перша тема за логікою своєю потребує продовження). І, нарешті, система ґрантів якщо не знищила, то істотно спотворила систему вільної комунікації у світовому науковому (і не лише гуманітарному) співтоваристві. Сьогодні важливо не першому висловити якусь думку, якусь ідею публічно (і всі знатимуть, що це висловив ти – всі ті, що її підхоплять і розвинуть). Головне тепер – притримати ідею, щоб покласти її в основу заявки на новий ґрант для себе. Це не просто сповільнення розвитку науки; це відсікання дуже серйозних можливостей її розвитку, оскільки нові ідеї народжуються у вільному спілкуванні всередині наукової спільноти.

Тому, можливо, це й добре, що українська гуманітаристика не вся поспіль "підсіла" на ґранти, а поки що має хоча й мізерне, але державне фінансування. Інша річ, що система приватних та державно-приватних ґрантів не завадила б, коли йдеться про публікацію наукових та науково-популярних книг (оригінальних і перекладних) і видання гуманітарних журналів (як спеціалізованих, так і загального профілю, приступних для всього освіченого люду). Але хто цим перейматиметься – речами, які не дають (і ніколи за своєю суттю не зможуть дати!) негайного якщо не грошового, то бодай політичного зиску?

Нарешті, варто сказати, що гуманітарна наука сягає певної довершеності, коли її результати оформлюються у вигляді певних енциклопедичних видань. Чи треба наводити приклади? Гадаю, що ні. В Україні здійснено кілька спроб енциклопедичних видань, але нерідко вони лише звуться енциклопедичними, скажімо, опубліковані в 1990-х філософський, психологічний, політологічний і ще деякі словники. Куди гірша ситуація із енциклопедичними виданнями загального рівня. "Енциклопедія сучасної України", робота над якою розпочата з ініціативи академіка Івана Дзюби, публікується вже понад 10 років. Але зараз у друці лише том на літери "Ж" та "З". І не з вини авторів й упорядників. Просто така енциклопедія не потрібна владі. Ба більше: за часів Леоніда Кучми бодай один том на рік, але виходив. Прийшла "патріотична" влада, і процеси різко загальмувалися, а тепер, із новими можновладцями – і спинилися. От такі справи із "сучасною Україною", і виходить, що ця енциклопедія, не народившись, уже застаріла. Що ж, як українська діаспора, так і совєти, які випустили в пику "Енциклопедії українознавства" аж два видання УРЕ, діяли краще, хоча, звісно, в УРЕ не дуже можна вірити гуманітарним статтям, на відміну від природничих.

Наука й табачники

І насамкінець. Над українською гуманітарною наукою сьогодні височить така постать, як Дмитро Володимирович Табачник. Цей т. зв. доктор історичних наук (добре відомо, що журналістам так і не вдалося знайти його дисертації) становить серйозну загрозу для науки і всієї культури. Табачник – це символ нищення не лише української думки, а й будь-якої думки взагалі. Тим більше тепер, коли очолюване ним міністерство перебрало на себе функції ВАКу й особисто Дмитро Володимирович вирішуватиме, який журнал є науковим, а який – ні, чия дисертація може бути затверджена, а чия – ніколи. Тому бодай відносна незалежність гуманітаріїв від влади за часів Кучми чи Ющенка, схоже, невдовзі перетвориться на згадку про колишнє щастя. Питання сьогодні стоїть так: чи переживе гуманітарна наука правління Табачника, чи він допоможе їй... ні, не вмерти, але скотитися на рівень компетентності та холуйства часів суслово-маланчуківщини, часів "розвиненого соціалізму"? І чи не даремно раділи гуманітарії два десятиліття тому, відчувши свободу? Бо ж є наочний приклад сусідньої Білорусі, добре відомий табачникам усіх рангів, де певні історичні, культурологічні та соціологічні теми банально заборонені до дослідження. Це очікує, схоже, і на нас. А що далі, панове?


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Історія «тіньового бізнесмена» сталінської доби
    26 червня, Валерій Примост
  • Найефективніше допомогу витрачають у бідних країнах з адекватним управлінням. Але вона до таких не потрапляє
    26 червня, The Economist
  • Зустрів днями колишнього колегу, з яким іще до війни разом працювали на складах мережі супермаркетів «Брусничка».
    26 червня, Станіслав Васін
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
  • Як реформували правоохоронні органи в Польщі
    25 червня, Віталій Рибак
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено