Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 липня, 2012   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Владика-державник: позиція Філарета врятувала Київський патріархат від розколу й розчинення в «Русском мірє»

У православному світі формування суверенної національної держави відбувалося відносно одночасно зі становленням автокефалії місцевої церкви. Не є винятком Україна де з проголошенням незалежності заманіфестували церковну й самостійність
Матеріал друкованого видання
№ 26 (243)
від 27 червня, 2012
Владика-державник: позиція Філарета врятувала Київський патріархат від розколу й розчинення в «Русском мірє»

Упродовж 20 років української незалежності перед нашими очима пройшла вервечка президентів: Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович. А предстоятелі основних українських православних церков не змінилися. Церква – значно консервативніший за державу соціальний інститут. Хоч і зорієнтована на вищі сутності, на небеса, вона стоїть на землі й не може абстрагуватися від «злоби дня», насамперед політики. Це ніколи не вдавалося навіть католикам із їхнім універсалізмом і граничною централізацією від сільського кюре до римського понтифіка. Католицизм нібито єдиний, всесвітній і неподільний, але й тут бачимо, що окремі національно-церковні організми, не заперечуючи релігійного глобалізму, виступають важливими чинниками етнополітичної консолідації та вирішення місцевих, національних проблем. Особливо це помітно, коли йдеться про такі «загони» світового католицизму, як католицька церква Польщі, Хорватії чи, скажімо, Ірландії.

Що вже казати про православний світ, де функціонує система рівноправних автокефальних престолів, а Вселенський Константинопольський Патріарх є лише «першим за честю». Та якщо католицькі місцеві церкви стосовно держави мали певну юридичну й фактичну екстериторіальність, то православні – відчували достатньо високий рівень своєї «вбудованості» в етатистське тіло. Тому православній церкві, центр якої перебував у одній країні і яка так чи так ототожнювала себе з якимось етносом (у власному сприйманні чи у свідомості населення), вельми важко було виступати в ролі власної духовної організації для іншої країни й для іншого народу. Такі проблеми виникали й не були врегульовані Вселенським (еллінським за характером традиції та складом кліру) патріархатом із православним населенням Болгарії, Албанії та деяких інших країн. Саме це породжує відчутну двозначність у діяльності в Україні Московського патріархату, зорієнтованого на російські політико-історичні цінності та ментальні особливості, що не може не утруднювати функціонування його структур на нашій території (важко більш-менш освіченому українцеві трактувати як свого святого царя Ніколая ІІ).

Практично скрізь у православному світі формування суверенної національної держави відбувалося відносно одночасно зі становленням автокефалії місцевої церкви. В цьому сенсі не є винятком Україна, де майже синхронно з проголошенням незалежності заманіфестували церковну й самостійність. Ця акція стала можлива значною мірою завдяки особистій позиції київського митрополита, патріаршого екзарха України Філарета. Але такий, здавалось би, суто церковний крок кинув владику в епіцентр політичного тайфуну. Адже на відміну від багатьох малограмотних політиків України, понад усе вчорашніх парторгів і комсомольських секретарів, «червоних директорів» і голів колгоспів, у Москві добре розуміли, що це означає. Там, як у середовищі політичного істеблішменту, так і в колах церковної номенклатури Московського патріархату, практично не вагалися. Позицію було визначено: ніякого визнання самостійності української церкви, бо воно передбачало б цілковиту згоду і з фактом незалежності держави. А з цим у Кремлі не примирились аж дотепер. Московський патріархат міг дозволити собі (на відміну від російської влади, яка була обмежена певними політико-дипломатичними умовностями) юридичну й фактичну обструкцію української державності у формі переслідування помісної церкви. Деякі російські політики докірливо ставили позицію тодішнього московського Патріарха Алєксія ІІ за приклад президентові РФ: «Єльцин свою імперію розпустив, а Алєксій свою імперію зберіг».

Читайте також: Відстоюючи українське православ’я

Філарет миттю відчув потужну протидію. До речі, виникнення власної церкви в Україні могло б відбутися доволі безболісно, як це сталося з перетворенням Київського, Прикарпатського й Одеського військових округів Радянської армії на Збройні сили України. Однак Москва рішуче (як і в Криму щодо питання Чорноморського флоту) пішла в бій за збереження своєї найважливішої церковної провінції. Головну роль тут відіграв навіть не Данилів монастир (ставка московського Патріарха), а Російська держава як така. Саме вона організувала сепаратний церковний собор у Харкові (аналогічно до того, як у грудні 1917-го там було проголошено паралельний українському більшовицький уряд). Із того моменту розпочався розкол національного православ’я. Його можна було не допустити, але це виявилося вже не під силу Філаретові, необхідні були рішучі дії з боку українського державного керівництва. Однак колишній заввідділу ідеології ЦК КПУ Леонід Кравчук вважав за краще бути стороннім спостерігачем політичної спецоперації РФ на території України. Боягузтво й пасивність нашого першого президента (як і у випадку з Кримом) іще довгий час даватиметься країні взнаки.

Проти Філарета розпочали справжню інформаційно-психологічну війну на знищення. Важко згадати, в чому його не звинувачували московські та промосковські ЗМІ. Й у тому, що керував Київською митрополією за часів комуністичної УРСР і в нібито наявності в нього, монаха, родини та дітей, і в якихось фінансових оборудках – фантазія захисників імперії була невичерпна. Але особливо наполягали на факті співпраці громадянина СРСР Михайла Денисенка з КГБ. Останнє було розраховано на недалеких людей, які не знали специфіки становища церкви в ідеократичній державі – Радянському Союзі.

Політика більшовиків щодо церкви мало відрізнялася від політики римських імператорів щодо ранніх християн. То був радянський еклезіоцид, чи церквознищення, його мета – ліквідація в історичній перспективі церкви як такої. У кращому випадку комуністи сприймали її як тимчасовий шкідливий чинник, який треба певний час терпіти. Антиклерикальний ідеал більшовиків було реалізовано в комуністичній Албанії, де за диктатури Енвера Ходжі й Мехмета Шеху в один прекрасний день висадили в повітря чи зачинили всі мечеті й церкви, оголосивши країну територією «загального атеїзму». Чимало прихильників такого вирішення релігійної проблеми в 1920–1930-ті роки було в Радянському Союзі. За два десятиліття червоного панування в СРСР церкву практично було знищено. Коли 1943-го, керуючись геополітичним міркуваннями, Сталін вирішив відродити РПЦ, яку він запропонував замість Російської (як за царату) назвати Руською, то відшукав на волі (не в таборах) лише трьох єпископів. Навіть «ліберал» Микита Хрущов розгорнув у Радянському Союзі шалену атеїстичну пропагандистську кампанію з оргвисновками (закриття небагатьох храмів, що залишилися, ліквідація монастирів і духовних навчальних закладів), обіцяючи радянським людям, «переможним будівничим комунізму», показати в музеї «останнього попа». В його суспільстві не було місця релігії та церкві. А те, що ще животіло, мало перебувати під повним контролем «збройного загону» партії, «компетентних органів». На чолі офіційного органу такого нагляду – Ради у справах релігії при Раді міністрів СРСР (та його провінційних філій у республіках) – завжди стояв кадровий офіцер МГБ, пізніше КГБ. У ті часи жоден церковний діяч не міг бути висвячений у єпископи без згоди кагебістів. Із цього правила винятків не існувало.

Тому звинувачення в такій вимушеній співпраці з «органами» можна адресувати всім священнослужителям, які стали єпископами за часів СРСР. Це стосується і першого Патріарха Московського після 1943 року Сєрґія (Страґородского), і Алєксія І (Сіманского), і Пімєна (Ізвєкова), і Алєксія ІІ (Рідіґєра) і нинішнього Кірілла (Ґундяєва). Таким було становище церкви за безбожної влади більшовицьких Неронів, де «слуги Пилата» активно шукали серед духовенства потенційних антирадянщиків, націоналістів та автокефалістів. Але навіть їм не вдалося виявити те, що зберігалось у глибині людських душ. І цим пояснюється вибір владики Філарета в 1991 році. Як і мільйонів українців, котрі, опинившись тоді, 1 грудня, перед урною для бюлетенів, уперше за багато десятиліть відчули, що зможуть проголосувати за велінням власного серця і їм нічого не буде. Це й дало понад 90% голосів за незалежність України.

Читайте також: Як позбутися духовної залежності

Вибір Філарета, як і переважної більшості громадян, був тоді невипадковим. Та для нього він виявився куди важчим, адже йому було що втрачати. Філарет як митрополит Київський і Галицький, як екзарх України був номінально другою людиною в РПЦ після Патріарха Московського. Рішучий крок владики уже не залишав шляхів до відступу, то був учинок без вороття. Він однозначно став на позицію державної незалежності й самостійної помісної української церкви.

Якщо Леонід Кравчук, який спершу, принаймні на словах, підтримував Філарета, а потім, збагнувши весь той огром завдання усамостійнення українського православ’я, тихенько відійшов убік, то у владики таких вагань не було, незважаючи на всі випробування долі та зміну державних очільників. Кучма однозначно підтримував Московський патріархат, хоча про всяк випадок не відкидав і УПЦ КП й навіть кулуарно просував ідею міжнародного визнання української автокефалії. Ющенко обмежився низкою гучних піар-акцій, що не мали суттєвих наслідків. А за нинішньої влади ставлення до УПЦ КП майже таке саме, як до політичної опозиції.

Та, незважаючи на ігнорування й навіть ворожість із боку вітчизняної політичної еліти, Київський патріархат став доволі потужною структурою, важливим чинником духовного життя України, й ворота «регіонального пекла» вже не затягнуть його. За два десятиліття він перетворився на фортецю українського національного духу, водночас без політизації, від чого так потерпає Московський патріархат, і без єресі філетнізму, без обожнення національного, бо сказано апостолом Павлом: «…немає ні елліна, ні юдея, ні скіфа, ні варвара». Прикладом цього може слугувати відмова УПЦ КП від проведення пропагандистської кампанії проти РПЦ, що є правильним кроком не лише в християнському, а й у політичному вимірі, бо це рятує церкву від переродження в політичну партію, що знищує її саму як інститут духовний.

Міцність Київського патріархату у багатьох аспектах пояснюється особистими рисами його предстоятеля. На відміну від багатьох безхребетних українських політиків, Філарет є людиною мудрою, рішучою і стійкою. Йому незрідка дорікають за суворий і владний характер. Але саме завдяки цим своїм якостям він не прогинається перед політичним бомондом, хоча й належна міра гнучкості в ньому присутня. Характер Філарета не останньою чергою вберіг УПЦ КП від розколу, подрібнення й розпорошення, попри те, що йому загрожує чимало ворогів. Залишається тільки висловити жаль із того приводу, що за 20 років незалежності на чолі нашої держави не було жодного провідника масштабу Патріарха Філарета.

ЮРІЙ ЩЕРБАК, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

Постать Патріарха Філарета за масштабом і значенням для релігійного життя України схожа з такими титанами духу, як митрополит Петро Могила та Іларіон Огієнко. Патріарх, безперечно, увійде (вже увійшов) в історію країни як людина, що кинула виклик імперсько-кагебістській московській церкві, що з люттю поборювала і поборює будь-які спроби створення самостійної Української православної церкви – важливої духовної частини незалежної держави. Його бунт проти Москви забезпечив українському народові власну православну церкву, де ієрархія має беззаперечне апостольське приємство. Завдяки тому що ідею Київського патріархату підтримали митрополит Філарет і єпископ Яків, нашій церкві не довелося йти шляхом УАПЦ Василя Липківського і нам тепер не можуть закинути, що УПЦ КП є «самосвятами». 

СКЛАДНИЙ ВИБІР МИХАЙЛА ДЕНИСЕНКА (ФІЛАРЕТА)

• Народився 23 січня 1929 року в селі Благодатному на Донеччині в сім’ї робітника.

• 1 січня 1950 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарета. За рік став ієромонахом.

• 1952 року закінчив Московську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я. Згодом почав викладати. У 1954-му став доцентом.

• У 1957-му повернувся до Києва. Наступного року вже в сані архімандрита обійняв посаду ректора Київської духовної семінарії.

• Від 1960-го до 1990-го перебував на найвищих посадах Російської православної церкви, зокрема екзарха Середньої Європи, єпископа Віденського і Австрійського, ректора Московської духовної академії та семінарії, екзарха України, митрополита Київського і Галицького (від 1968 року).

• У 1990 році після смерті патріарха Пімєна Священний синод РПЦ таємним голосуванням обрав митрополита Філарета місцеблюстителем на Московський патріарший престол. У червні 1990 року був головою Помісного собору РПЦ.

• 25–27 жовтня 1990 року переконав синод РПЦ в необхідності надати УПЦ особливі автономні права.

• Після проголошення в серпні 1991 року державної незалежності України митрополит Філарет став одним з ініціаторів обговорення на архієрейському соборі УПЦ (6–7 вересня 1991 року) та соборі УПЦ (1–3 листопада 1991 року) питання про надання УПЦ прав повної канонічної самостійності – автокефалії. Архієрейський собор РПЦ 31 березня – 4 квітня 1992 року відмовив у цьому проханні.

• У квітні 1992 року вищий орган РПЦ спробував усунути владику з митрополичої кафедри на провінційну посаду через його автокефальні погляди. Філарет не визнав рішень Московського синоду й розіслав апеляцію до всіх предстоятелів помісних православних церков на свій захист.

• 6–7 травня 1992 року синод РПЦ засудив діяльність Філарета, усунув його з керівництва церкви, погрожуючи позбавити права на служіння.

• 25–26 червня 1992-го відбувся Всеукраїнський православний собор, який об’єднав УАПЦ й УПЦ в УПЦ Київського патріархату. Предстоятелем церкви став Патріарх Мстислав, а митрополит Філарет – його заступником.

• 1993 року після смерті владики Мстислава Патріархом Київським і всієї Русі-України було обрано митрополита Чернігівського і Сумського Володимира (Романюка). Митрополит Філарет знову став заступником Патріарха.

• 1995-го по смерті Патріарха Володимира Священний синод УПЦ КП настановив патріаршим місцеблюстителем митрополита Філарета.

• 20–21 жовтня 1995 року обраний на Всеукраїнському помісному соборі Патріархом Київським і всієї Русі-України. 22 жовтня відбулася інтронізація.

Читайте також: Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет про православ’я в сучасному світі та роль у ньому України


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею ймовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено