Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 червня, 2012   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Коли мова має значення

Славіст Юрій Шевчук про класичні й нові сценарії асиміляції, русифікаторів та декоративну державність
Матеріал друкованого видання
№ 22 (239)
від 31 травня, 2012
Коли мова має значення
Андрій Ломакін

Наприкінці травня Україну відвідав Юрій Шевчук, відомий славіст, викладач української мови у Колумбійському та Літній школі Гарвардського університету, засновник Українського кіноклубу Колумбійського університету (нині – єдиного постійного форуму нашого вітчизняного кіно в Північній Америці). У львівській та київський Книгарнях «Є» у межах проекту «Новітні тенденції: суспільство, політика, культура» відбулися його відкриті лекції «Русифікація в Україні. Традиції та інновації».

Саме на ці темиТижденьі розмовляв із науковцем.

Спадок імперій

У. Т.: Чому в Україні й після розвалу СРСР триває насаджування російської мови як роз’єднавчого елемента? Адже цього немає в інших пострадянських республіках… Принаймні за винятком Білорусі.

– До України й Білорусі я додав би ще й Казахстан, перед яким теж гостро стоїть проблема русифікації культури, мови, менталітету тощо. Є цілий комплекс причин успішності такої імперської політики в Україні та її провальності майже в усіх інших державах. По-перше, Україна куди довше перебувала під російською окупацією, і асиміляторську політику проводили масово, послідовно й брутально. Другий чинник – це відсутність сильної національної еліти, яка мала б економічну вагу, достатню для того, щоб проводити власну культурну й, зокрема, мовну політику, як це, скажімо, було у випадку Польщі. Третій – весь час поширюваний міф про спорідненість української та білоруської мови, цивілізації, менталітету з російськими, який досить успішно укорінився в місцевій свідомості, підірвавши здатність до опору.

Російський імперіалізм застосовував проти української мови форми асиміляції, які були неможливі щодо балтійських чи кавказьких. Це те, що Юрій Шевельов називає засобами внутрішнього тиску на мову, проникнення в саму її систему, синтаксис, граматику, фонетику й найбільше лексику, як найменш відпірну до асимілятивних процесів. Шевельов називав таке втручання оригінальним винаходом російського імперіалізму. Ні британці, ні іспанці, ні французи не додумалися до того, щоб підривати мову колонізованих народів ізсередини. Російські імперіалісти роблять це надзвичайно продуктивно, ефективно, з наслідками, які мають далеку дію. Один із них – це формування в менталітеті великої частини українців переконання, що їхня мова – це просто спотворена, неоригінальна, бідна копія російської.

У. Т.: Якими є усталені сценарії мовно-культурної асиміляції для класичних імперій (британської, іспанської, французької)? Наскільки російська модель до них вкладається?

– Засоби зовнішнього тиску на мову всюди найперше набувають форм заборон, коли за вживання мови існують санкції. Друге – створення такої мовно-культурої ситуації, коли символічний капітал скупчується тільки на мові метрополії. Саме її знання й використання обіцяло приєднання до імперії, відкривало поле гри та кар’єрне зростання (класична ситуація Британської Індії). Жодна імперія не може існувати без масової участі колонізованих у механізмах придушення, контролю та владарювання, тому що панівна нація не має достатньо людських ресурсів, щоб поставити адміністраторів скрізь. В українському випадку методи зовнішнього тиску вживали аналогічно тому, як це робили в Алжирі чи Марокко французи або ж англійці в Південній Африці чи Індії.

У. Т.: Чи російський «лінгвістичний» імперіалізм модифікувався з плином часу? Які його особливості, притаманні ХХІ століттю, можна виокремити?

– Не можна відмовити русифікаторам у певній винахідливості, зокрема в тому, щоб постійно пристосовувати форми асиміляції, русифікації до становища в Україні, яке радикально змінюється. 1989-го в УРСР було прийнято закон про мови, якій зобов’язував бюрократів за наступні 10 років навчитися української. Нічого цього не сталося. Чому? Бо виникла така річ, як декоративна незалежність, декоративна мовна політика, декоративна держава. Усі атрибути в неї є – національний гімн, кольори, бюрократія, президент, армія –але за суттю своєю вона керована тими самими комуністами, Кравчуком і Кучмою. Червоні директори – люди, яким ця культура й ідея державності не просто дивні, а глибоко ворожі й чужі. Інша річ – вони раптом зрозуміли, що на цьому можна зробити великі статки.

Усі без винятку політологи на Заході, яких я чув або читав, говорили, що головною рисою української політичної еліти найвищого щабля є відсутність державного мислення, абсолютне небажання лишити після себе в історії щось, крім статистики власного збагачення. Це риса, властива всім без винятку українським президентам.

Мовна недополітика

У. Т.: Як у світі ставляться до білінгвізму? У чому полягає небезпечність української двомовності, яку ви називаєте «шизофренією»?

– Це тільки українцям усе одно, якою мовою говорити. У світі це має значення. Для тих-таки росіян це важливо. А нам насаджують якийсь збочений «інтернаціоналізм», що спирається на переконання, ніби все навпаки. Ідеологи такого фальшивого інтернаціоналізму, а по суті московської зверхності, кажуть щось на зразок гасла: «Мені подобається кожна мова, якщо вона російська». Білінгвізм – це чистої води форма асиміляції, шлях до монолінгвізму, тобто, у випадку України, русифікації. Насаджується те, що я та багато інших називаємо «мовною шизофренією», тобто хаотичне, штучно нав’язане всім українцям вживання своєї та сусідської мов у межах однієї хвилини ефірного часу. Кожна з них – дуже усереднена, неглибока, збіднена. Ведучий, що володіє російською, говорить нею як рідною, а от начебто україномовний-таки, з усього видно, щосили перекладає з тієї на цю. Як наслідок, виходить якийсь покруч, симулякр, котрий не те що нікого не приваблює, – він, навпаки, викликає огиду й відторгнення масового глядача. Власне, це і є завданням, що його переслідують ті, хто провадить таку політику на українському телебаченні й радіо. Треба сказати, цьому завданню вони дають раду блискуче. Цікаво, що в цій шизофренії з ентузіазмом беруть участь постаті, яких важко запідозрити в культурному самоїдстві. Це провідні літератори, публічні інтелектуали, які принижуються до того, що дають згоду, аби з ними вели розмову російською в українських медіа. Мушу сказати, що в інших ситуаціях, коли активно контактують мови імперії та колонізованого (Пуерто-Рико, Каталонія, Квебек), як мені доводилося спостерігати, відсутня політика згаданої шизофренії. Навіть коли діалог ведуть із людиною, яка не володіє відповідно іспанською, каталонською чи квебецько-французькою, її через секунду стишують і лунає переклад.

Насаджувана всій державі, включно з регіонами, де громадян, що говорять російською, менш ніж 5%, мовна шизофренія призводить до того, що питомий носій української не може залишитися хоч на п’ять хвилин зі своєю рідною мовою. Відбувається її знекровлення – коли носії втрачають здатність думати лише нею, так як це має місце з кожною іншою вільною мовною спільнотою. З часом вони виявляються неспроможними утворювати питомі, а не перекладені, оригінальні неологізми, сленг, генерувати свою соковиту, привабливу, власною неповторністю і, зрештою, модну розмовну мову. Той самий Шевельов писав, що позбавлена сленгу мова приречена на загибель, тому що це та зона в кожній мові, в якій народжується «свіжа кров». Якщо взяти словники українського сленгу Лесі Ставицької, то він там на 70–80% російський. В українців він не розвинений настільки, як у поляків, росіян чи англійців. У ситуації, коли свій-таки уряд веде українофобську русифікаторську політику в усіх царинах життя, не існує мовної доктрини, що успішно протиставлялася б цьому на рівні громадянського суспільства й таких його клітин, як-от медіа, що створювали б україномовний простір, непроникний і відпірний до асиміляторства. ЗМІ не підхоплюють мовних інновацій із грального майданчика, студентської аудиторії, школи й не роблять їх, як в інших культурах, набутком усієї мовної спільноти. Я не знаю жодного теле- чи радіоканалу, де можна було б мати справу лише з україномовним продуктом.

У. Т.: Очевидно, що політика стосовно використання титульної мови держави у стратегічно важливих царинах, як-от ЗМІ, інтернет, книгодрукування, в Україні й решті світу різниться. У чому суть цієї відмінності?

– На Заході ця політика викристалізувалася до того, що держава не змушена застосовувати якихось механізмів упровадження, контролю, заохочення чи санкцій за недотримання. У США немає закону про мови, і жодна стаття конституції не проголошує англійської офіційною. Але сама логіка держави диктує людям те, що в нікого не виникає бажання підважити її стратегічну роль не тільки в державному житті, а й в інтернеті, бо одне справляє вплив на інше. Нікому не спаде на думку розміщувати на англомовному веб-сайті рекламу чи банери французькою. Вони просто розуміють, що це контрпродуктивно.

Збурити інтерес

У. Т.: Можна почути, що україністика у світі переживає період занепаду. Чи відповідає це твердження дійсності?

– Очевидно, що стан українських студій на Заході не відповідає аж ніяк тій вазі, яку Україна має у Європі та світі. Тенденція до занепаду справді є. У Франції мало чути про українознавство, там немає інституціоналізованих наукових центрів у провідних університетах, як-то Сорбонна, тощо. Вони й надалі лишаються у своїй славістиці насамперед русоцентричними у старому імперському сенсі виключення з поля зацікавлень інших культур, зокрема й української. Проблема не в тім, що першою слов’янською мовою для французьких славістів залишається російська, а в тім, що така виняткова увага майже завжди обертається нехтуванням рештою, елементарним браком цікавості до них. Така настанова веде до маргіналізації українських студій, що більш ніж дивно, адже йдеться про 45-мільйонну націю на своєму материку, до якої можна доплюсувати ще 10–15 млн по світах.

На додаток те, що діється в державі, аж ніяк не сприяє піднесенню рівня україністики та української цивілізації як такої у світі. Річ не лише в банальній справі грошової підтримки. Йдеться ще й про те, що навіть студенти, які обирають українознавство собі за спеціальність, не дістають ані морального, ані когнітивно-культурного сприяння у вигляді сигналів, які свідчили б, що Україна стає дедалі вагомішою і важливішою, а відтак і більш обіцяючою для наукової, дипломатичної, бізнесової кар’єри таких молодих людей.

Є тенденції до розмивання галузі українознавства за рахунок того, що останнім часом з’являється цілий струмінь досліджень, які не просто займаються національними «білими» питаннями, а артикулюють їх таким чином, щоб представити українство та українські змагання за незалежність лише як фашизм і антисемітизм. На Заході є історики та есеїсти, зокрема й українського походження, які пишуть винятково на ці теми, водночас виступаючи проти досліджень Голодомору, мовляв його не можна прирівнювати до Голокосту, бо це тривіалізує останній. Ця школа думки в українознавстві перегукується з пропагандою проти діаспори Заходу, яку активно поширювали радянські спецслужби, коли про українській підпільний рух, УПА, зрештою, про будь-які форми самоорганізації нашого народу, що не були санкціоновані Кремлем, писали лише як про фашистські, антисемітські, антинародні, зрадницькі тощо.

У. Т.: Що цікавіше європейським та американським глядачам – кіно колишніх імперських центрів чи країн-колоній? Наскільки в цьому плані український кінематограф є цікавим?

– Кіноринок на Заході дуже жорстко поділений – до тієї міри, що кіно таких у минулому сильних метрополій, як Франція та Іспанія, не може конкурувати з Голлівудом на своєму ж таки ринку. Якби у Франції не було системи преференцій власному кінопродукту, він був би ще маргінальнішим.

Цікаво, що, на відміну від українсько-російської ситуації майже завжди у франко-алжирських, франко-марокканських, франко-бельгійсько-ліванських спільних екранних продуктах метою є дати голос колишнім колоніям. Зробити так, щоб зовнішній світ почув їхню історію і досвід. Я це постійно спостерігаю, коли беру участь у найбільшому фестивалі у Нью-Йорку Tribeca, та на одному з найголовніших європейських кінофорумів у Сан-Себастьяні в Іспанії. Це те, чим ми відрізняємося від них, тому що для нас українсько-російська кінопродукція – поцілунок смерті. Ніякого свого голосу вона українцям досі не давала. І здійснювалася здебільшого за принципом Остапа Бендера: бензин (тобто гроші) – ваш український, а ідеї (тобто зміст, ідеологія, пропаганда) – наші, російські. Там не тільки немає українського голосу, а ще й присутня дефамація, безчещення українців, їхньої культури та мови, і так само людських індивідуальностей. Нас там показано як носіїв найгірших, примітивних якостей. У таких проектах часом беруть участь таланти, які могли б лишитися в історії іконічно українськими, але, боюся, запам’ятаються прийдешнім поколінням як колаборанти. Для мене потік україножерських стрічок останнього часу – ознака агонії російського імперіалізму, який вичерпався іделогічно, духовно, культурно й морально, який уже вдається до таких відчайдушних і примітивних форм пропаганди, що розраховані на людей, не здатних до мінімальної рефлексії.

На Заході є інтерес до екзотичних кінематографів. Екзотичний кінематограф у США – російський. Конкуренція російського кіно й Голлівуду – це конкуренція дитини й зрілої людини – за своєю привабливістю, арсеналом засобів, талантом тощо. Російська культура, менталітет, почуття гумору, всюдисущий кримінальний гламур настільки чужі й незрозумілі звичайному американцеві, що не мають шансів змагатися за глядача навіть у вузькому сегменті з іспанським, французьким, чи італійським кіно, годі й казати про Голлівуд.

Від початку діяльності нашого кіноклубу в Колумбійському університеті я був заскочений великим інтересом до українського кінематографа серед аматорів, яких цікавить кіноекзотика. Ми самі здивуємося тому, наскільки цікаві можемо бути самим собі й решті світу на екрані, коли в Україні нарешті з’явиться національне кіно. Зацікавлений у ньому сегмент ринку в світі є. Інша річ, що в самій країні роблять фільми поки що з думкою про російського споживача. В них відсутні цікаві українські історії, українська мова, впізнавано українські типажі, з якими глядач може легко ототожнитися, в них дуже мало гумору, дуже багато чорного песимізму.

Біографічна нота

Юрій Шевчук – кандидат філологічних наук (германістика, Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, 1987), викладач української мови у Колумбійському університеті (від 2004 року) та Гарварді (Літня школа, від 1990-го). Член Американської асоціації славістичних досліджень, Американської асоціації викладачів слов’янських та східноєвропейських мов, Наукового товариства імені Шевченка (Нью-Йорк), Української вільної академії наук (Нью-Йорк), Національної спілки кінематографістів України. Автор найновішого інтерактивного підручника для американських університетів «Українська для початківців» (Beginner's Ukrainian. Hippocrene Books, Inc. Нью-Йорк, 2011). Активно популяризує український кінематограф і культуру в Північній Америці та Європі.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Системні збої Каннського фестивалю
    26 травня, Катерина Барабаш
  • Про революцію в кабінетах, деокупацію та новий політичний клас Тиждень розмовляв з Андрієм Левусом, народним депутатом («Народний фронт»), головою підкомітету з державної безпеки Комітету з питань національної безпеки і ­оборони.
    26 травня, Роман Малко
  • Політв’язні в руках диктатора — це така собі вільноконвертована валюта, яку він притримує до моменту, коли треба поторгуватись із цивілізованим світом.
    26 травня, Дмитро Крапивенко
  • За інформацією джерел Тижня, проросійські кола просувають, в середовищі французьких політичних еліт, ідею непроголошеного обміну безвізового режиму для України на зняття або послаблення санкцій проти Росії.
    25 травня, Алла Лазарева
  • Хто фактично керує маріонетковими урядами «ДНР» та «ЛНР»
    25 травня, Денис Казанський
  • Рік тому 23 травня було вбито командира бригади «Прізрак» так званої «ЛНР» Олексія Мозгового. Його машина спочатку була підірвана на керованому фугасі, а після - розстріляна з кулеметів. Офіційної версії загибелі досі немає, як і будь-яких результатів з боку псевдослідства «МДБ ЛНР». Відразу ж відповідальність за його смерть поспішили взяти на себе партизани загону «Тіні». І з того самого моменту не вщухають пристрасті навколо його смерті.
    24 травня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено