Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 травня, 2012   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Виховання приниженням

Народи зазвичай дуже ревно ставляться до того, як їх зображають сусіди та інші іноземці у своїх творах красного письменства, фільмах, газетних та журнальних публікаціях. Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують
Матеріал друкованого видання
№ 21 (238)
від 24 травня, 2012
Виховання приниженням

Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують. Жодні дипломатичні декларації, палкі запевняння в споконвічній «історичній дружбі» не переконують, якщо в сусідній країні нас показують дурнями, пройдисвітами, зрадниками і негідниками. Не переконують саме тому, що перше – це офіціоз, а друге – від душі, справжнє, природне.

20 років незалежності України продемонстрували, що ставлення до нас з боку Москви є цілком адекватним тому образу українця, який панує в сучасній російській культурі (література, ЗМІ, насамперед телебачення, кінематограф, театр тощо). А заяви політиків і дипломатів – то така собі віртуальність на кшталт відомих радянсько-дипломатичних загальників: «працелюбний ангольський народ» чи «волелюбний народ Мозамбіку»… В цьому немає правди, а правда є, приміром, у російських фільмах останніх років, таких як «Брат-2», «Ми з майбутнього-2», «Матч», «Біла гвардія» тощо, де українців показують як істот другого ґатунку порівняно з росіянами, дурніших, підліших, зрадливіших від «вищої раси». В найкращому разі українець у російському кіно – добра, але примітивна, елементарна до крайньої межі, розумово обмежена особа, такий собі додаток до повноцінних людей. У виконанні цієї ідеологічної місії російські митці не гребують фальсифікаціями, вигадками чи навіть спотвореннями класичних текстів. Наприклад, Міхаілу Булгакову важко дорікнути особливою любов’ю до України як України (а не «Прекрасного півдня Росії»), але такого високого градуса українофобії, як у фільмі «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна, в текстах письменника немає. У стрічці «Брат-2» Алєксєя Балабанова лунають фрази про «українську мафію» в США, хоча про таку там ніхто ніколи не чув. У всіх країнах діаспори наші співвітчизники мають репутацію законослухняних громадян. У Сполучених Штатах історики пам’ятають, що перші українські поселенці брали участь у Війні за незалежність 1775–1783 років, що в ХІХ столітті у битві під Чикамоге відзначився бригадний генерал армії Півночі Василь Турчин. А широкий американський загал пам’ятає адмірала Джеремі (Ярему) Бурду, який був головнокомандувачем Військово-Морського флоту США. У цій країні в університетах понад 300 професорів-українців, є судді, адвокати, науковці, підприємці, інженери, лікарі, конгресмени і сенатори, урядовці, а про наших мафіозі жодних даних немає. Зате відомі зовсім інші імена: українець Дейчаківський багато років очолював Гельсінський комітет Конгресу США, українець Нестерчук був заступником голови американської інформаційної служби ЮСІА, українець Футей – федеральним суддею, українець Куропась – речником президента Рейґана, українець Кістяківський – знаменитим ученим-ядерником. У Голлівуді була ціла українська «колонія»: кінорежисери Солюк, Новицький, Кулинич, актори Стен, Адамс (Адамчук), Дзундзура, Годяк, Мазуркі (Мазуркевич), Паланс (Палагнюк) – між іншим, лауреат «Оскара». Українка Рафко 1988 року здобула титул «міс Америка». В інших країнах також неможливо відшукати мафіозо-українця. У Канаді певний час генерал-губернатором, себто повноважним представником Її Величності королеви Британії, був українець Роман Гнатишин, мером міста Ванкувера – Стефан Дзюба. 63 українці були депутатами парламенту Канади, хол якого прикрашає панно художника Василя Курилика. А нащадок українських емігрантів із Харківщини Петро Береговий (П’єр Береговуа) у 80-ті роки ХХ століття обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Між іншим, за часів міністра оборони України генерала Кузьмука українське військове відомство відвідав дивізійний генерал аргентинської армії Овсій Юрчишин.

А з мафією в українців ніде не склалося… Проте російських режисерів це не обходить. Потік українофобії в Росії не є випадковістю. Це свідома стратегія деморалізації наших співвітчизників приниженням. Головна мета – нав’язати колишньому (хіба тільки колишньому?) колонізованому погляди колонізатора, змусити дивитися на себе очима метрополії. Знизити самооцінку, прищепити комплекс меншовартості й огиди до самого себе: «ви бидло, ви ніхто і звати вас ніяк». Приниження намагаються зробити нормою і сформувати в українців звичку до неї. З народом, що має таку звичку, можна робити геть усе. Діють не лише у сфері «екранних мистецтв».

Цього року Севастопольська міська рада ухвалила рішення про закриття загальноосвітньої школи-інтернату № 7, де навчання велося українською мовою, а учнів перевели до інтернату № 4, де займаються діти із затримкою психічного розвитку. Справді, ну хто ще може навчатися в Україні українською? Зрозуміло, що неповноцінні розумово люди… Натяк більш ніж прозорий. І це при тому, що обіцяну Кучмою і Ющенком українську гімназію так у місті й не збудували, зате є чудова московська, відкрита в Севастополі Юрієм Лужковим. Це щоб «хохли» бачили і робили висновки, хто є хто і якого ґатунку.

До речі, ця стратегія приниження українців з’явилася не в 1991-му. Вона має довгу історію. На початку ХХ століття в Москві російською мовою виходив журнал «Украинская жизнь» під редакцією Симона Петлюри. Українці цим виданням прагнули порозумітися з освіченим російським суспільством, хоча не з їхньої вини з того нічого не вийшло. У числі 10 за 1913 рік було опубліковано статтю Володимира Винниченка «Відкритий лист до російських письменників». Його сучасним сленгом можна було б назвати «Дістали!». У цьому листі автор обурюється тотальною кампанією дискредитації українців у російському красному письменстві на початку минулого століття: «…сумною схильністю до «хохлацьких» анекдотів страждають за небагатьма винятками всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. «Хохол» неодмінно знайдеться в кожного белетриста». І яким же він постає у російських письменників? «Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний та інколи добросердечний. Про інші властивості людської психіки з цих оповідань зовсім не  чутно. Понад тридцять мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і односторонність розвитку. Що ні постать, то або незграбний дурень, або дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І дуже рідко це – недалекий, сентиментальний, незлий бевзь на кшталт «хохла» у М. Горького». Між іншим, в улюбленому російському фільмі телеканалу ICTV «Ми з майбутнього-2» є один герой, який повністю тотожний описові Винниченка, ніби геть нічого за 100 років у свідомості російських митців щодо українців не змінилося. Цей гібрид блазня і безнадійного дурня бігає на екрані в шапці з тризубом, демонструючи патологічне боягузтво на тлі героїчних російських хлопців. Якби Голлівуд дозволив собі нині так зобразити афроамериканця, скандал був би страшний. Ну російський расизм поширюється не тільки на людей з іншим кольором шкіри… Його жертвою часто ставали, стають і ще стануть й цілком бездоганні європеоїди.

Цей напад українофобії, описаний Винниченком, був зумовлений тим, що в названий період історії український національно-культурницький рух почав відчутно заявляти про себе. Як за сигналом, імперський страх розпаду наддержави, що є, за словами Маркса, «сукупністю награбованих губерній», спонукав до початку в літературі, пресі, драматургії активного висміювання українців, глузування і знущання. А коли той рух набуде практичних форм і постане питання про українську державність, то це налякає навіть деяких російських тогочасних українофілів, як-от, приміром, автора кількох наукових розвідок з історії української мови і культури академіка Алєксєя Шахматова, який після I Універсалу Центральної Ради, де йшлося лише про автономію України, заволав: «Non possumos!» – «Ми не допустимо!».

Привертає увагу лише те, що нічого нового сучасні російські українофобські пропагандисти порівняно з початком минулого століття не вигадали. Вони переспівують класику україноненависництва, демонструючи власне ідеологічне безпліддя й абсолютну неспроможність додати свої імена до плеяди колишніх великих українофобів, як-от Струве, Стороженко, Щеголєв, Волконський, Царинний та ін. Навіть у дрібницях їхні нинішні епігони припускаються багатьох фактичних і побутових помилок, а намагаючись щось процитувати мовою оригіналу, спотворюють українську до невпізнання. І це теж елемент стратегії приниження. У нинішньому освіченому російському суспільстві демонструвати невігластво щодо України не вважається гріхом, як не вважалося і раніше. Саме про це в тій-таки «Украинской жизни» писав Л. Бурчак (№ 1, 1916 р.) у статті «Випадкові нотатки»: «Вийшло так, що «великороси», проживши сотні років пліч-о-пліч із «малоросами» чи українцями, з цього співжиття засвоїли самі лише анекдоти, не здобувши правильного уявлення про те, як і чим живуть українці, що собою являють, якою мовою спілкуються. Не утруднювали себе настільки, щоб придивитися, дізнатися, вивчити. Це заняття, напевно, здавалося зайвим». Але біда в тому, що пропаганда українофобії на такому невибагливому рівні буде спожита не лише якимсь провінційним російським Мухосранськом чи Задрищенськом, а й Москвою з Пітером, бо, на превеликий жаль, є суголосною настроям абсолютної більшості росіян, зокрема освічених. Не можна сказати, що вона не викличе відгуку в певних регіонах самої України.

То що ж робити? Російська влада все, що вважає неприйнятним для національного світогляду своєї людності, тупо забороняє. Досить згадати, що знаковий фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» був заборонений до показу в Російській Федерації не якимось імперським шовіністом, а демократом і лібералом Міхаілом Швидким (пан Швидкой тоді на державному рівні опікувався російською культурою). А зовсім нещодавно напередодні 9 Травня 2012 року російські телеканали відмовилися демонструвати російсько-німецько-український фільм «4 дні в травні», де висвітлювалися темні сторінки вчинків деяких російських солдатів у Німеччині в 1945-му. Можливо, дещо справді не треба допускати у свій культурний простір. Однак справжнім вирішенням проблеми є проведення власної культурної політики, яка сьогодні в Україні відсутня як така, і ця відсутність називається «Кулиняк». Між тим (чого ніяк не можуть збагнути вітчизняні бізнесмени від політики) культура є потужною політичною силою, що нерідко визначає національну ідентичність мільйонів людей і змінює кордони держав залежно від культурних уподобань громадян. Простіше кажучи, вслід за так-сяк відродженим книговиданням, вслід за телебаченням, у якому хоча б інколи трапляється щось українське, ми (не сподіваючись на нинішніх володарів, але довівши потребу цього до їхнього відома), якщо хочемо зупинити системне приниження нас у нашій власній хаті, повинні відродити українське кіновиробництво як надзвичайно важливий чинник національної безпеки. Інакше українців таки привчать ненавидіти і зневажати самих себе разом зі своєю державою…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено