Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 травня, 2012   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті

На перший погляд, це неймовірно абсурдна і парадоксальна річ. Ті політичні сили України і ті діячі, котрі і самі роздмухують щороку під Дев’яте травня просовєтську «патріотичну» істерію, і сприяють робити це на українській території російським мас-медіа, не виявляють реального інтересу ані до справжніх героїв війни, ані до вшанування пам’яті полеглих, ані до засвоєнню уроків тієї страхітливої трагедії
Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті

Так, є прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби совєтських народів» тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А от реальні подвиги реальних фронтовиків залишається і в буквальному, і в переносному сенсі «за кадром» - бо у кадрі, як телевізійному, так і політичному, перебувають здебільшого інші, обвішані бойовими орденами й медалями, здобутими не на передовій.

Ось як про це писав пітерський фронтовик-кулеметник, пізніше – професор мистецтвознавства Ніколай Нікулін: «Ті, хто на передовій – не жильці. Вони приречені. Порятунок їм – лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються лави наступаючих. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і будуть розповідати, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це повірять!» А в Україні до цієї публіки додасться чимало тих, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював з «українськими буржуазними націоналістами». Ці люди сьогодні мають і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж справжні ветерани Другої світової, яким у більшості вже за 85 та які не лікувалися у чекістських санаторіях…

З іншого боку, а чому б мало бути інакше? У Росії «кремлівські чекісти» щосили реанімують і роздмухують останній соціальний міф, який дійсно має вплив на більшість населення цієї країни – міф про «Велику Вітчизняну», про «велику Перемогу», про «визволення Європи», про «порятунок Росією світу від коричневої чуми». Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, тож цим можна до скону заслужено пишатися. В Україні ж ситуація істотно інша. Значна частина громадян країни не приймає совєтську міфологію, хоча й не виступає відкрито проти неї – адже майже у кожній родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (хоча, можливо, ніколи й не був прокомуністично налаштований). Тому спроби зміцнення міфу про «Велику Вітчизняну» в Україні спрямоване, по-перше, на розкол нації та країни – адже 100 тисяч українців зустріли вогнем німецькі танки не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацисти і більшовики тільки-но стали фактичними союзниками; по-друге, «Вітчизною» українців у цій системі координат є зовсім не Україна, а Совєтський Союз, а це має сприяти легшій реанімації неототалітарних та антинаціональних методів управління державою; по-третє, Україна, на відміну від Росії, мала у Другій світовій війні національний Рух Опору, традиції якого становлять значну небезпеку для тих, хто сьогодні окупував Печерські пагорби стольного Києва. Відтак щирості у відзначенні Дев’ятого травня як Дня Перемоги в Україні як із боку влади, так і з боку суспільства насправді небагато. Особливо з боку влади, для якої головне – міфологія, а не турбота про зацілілих справжніх ветеранів та відзначення подвигів справжніх героїв.

За прикладами не треба далеко ходити. Уродженець Нікопольщини Іван Бабак, один із блискучих льотчиків-винищувачів; за неповні три фронтові роки збив особисто 22 ворожих літаки і ще 4 в групі. У Люфтваффе його добре знали і звали «летючим демоном». Але Бабаку не пощастило: 16 квітня 1945 року його літак був збитий зенітним снарядом над ворожими позиціями, льотчик потрапив до полону. Іван Бабак хотів назватися рядовим льотчиком, але німецькі зенітники його одразу впізнали – у них був альбом портретів совєтських асів.

Ворог знав і цінував Івана Бабака. А от «свої» після того, як Німеччина капітулювала, одразу загребли льотчика й посадили у табір. На щастя, командир Бабака, тричі Герой Алєксандр Покришкін дізнався, де пильні чекісти тримають його льотчика, отож узяв із собою з десяток льотчиків-Героїв, озброїв їх автоматами і рушив на двох авто визволяти бойового товариша, якщо треба буде, то з боєм. І вертухаї відпустили Бабака – бо злякалися наведених на них автоматів, злякалися людей, чиї геройські зірки промовисто свідчили, що вони готові на все. Але… У 1949 році, попри протекцію Покришкіна, капітана Бабака викинули з армії; він ніколи не одержав чесно заслужену ним другу зірку Героя. Був учителем, потім – директором школи у Полтаві, пішовши на пенсію, навчав дітей грі в шахи та  працював у товаристві охорони пам’яток історії та культури. Помер Іван Бабак 24 червня 2001 року, а єдина українська нагорода, якої він за рік до цього удостоївся – це відзнака полтавського мера другого ступеня.

А згадаймо, як урочисто відзначали свято Дев’ятого травня за Кучми…

Що стосується Олексія Береста, то він усе ж одержав посмертно гідну його подвигу українську нагороду. І хоча лейтенант Берест насправді не був першим, хто підняв прапор над узятим штурмом Рейхстагом – він забезпечив лише встановлення офіційного, «політвіддільського» стягу, але все одно – з боєм, усе одно – ризикуючи своїм життям і захищаючи товаришів, - звання Героя України «націоналіст» Віктор Ющенко йому присвоїв. Може, не в останню чергу тому, що Берест був його земляком, сумчанином?

Та, як побачимо далі, чинник земляцтва у цьому сенсі також діє далеко не на всіх і не завжди. А поки що – про речі прості й навіть банальні. Поблизу Торґау на Ельбі 25 квітня 1945 року з американцями зустрілися бійці 1-го Українського фронту. Йшлося не тільки про назву – там був високий відсоток солдатів-українців, мобілізованих як під час проходження цього фронту через територію УРСР, так і на території самої Німеччини – адже звільнених «остарбайтерів», здатних носити зброю, негайно забирали до піхоти. Починаючи з 16 років і допоки могли тримати в руках гвинтівку чи автомат. Адже всі можливі й неможливі мобілізаційні ресурси на той час були вичерпані, отож «ости», серед яких більшість становили українці, стали у великій пригоді. Тож цілком закономірно, що першим американським воякам простягнув руку офіцер-українець.

Хоч офіційно (реальне та офіційне за совєтських часів дуже часто було чимось істотно відмінним) першими зустрілися американський патруль під командуванням другого лейтенанта Вільяма Робертсона із радянськими розвідниками лейтенанта Олександра Сильвашка. Не українця, але білоруса, родом з-під Мінська. А за півтори години до цієї офіційної, санкціонованої командуванням і політвідділом зустрічі, відбувалася інша – стихійна, незапланована, як і має бути на війні. Йшлося теж про розвідників: з американського боку – патруль лейтенанта Бака Коцебу, недавнього студента із штату Техас, з радянського боку – група гвардійців під командуванням старшого лейтенанта Григорія Голобородька – у мирному житті слюсаря-механіка з Полтавщини, який потрапив на фронт ще 1941 року. Тоді ж військові кореспонденти зустрілися з Голобородьком та Коцебу, розпитували їх, дали свої матеріали до газет, але… Героями зустрічі на Ельбі стали інші. Чому? Чи то в біографії Григорія Голобородька був якийсь «неправильний» момент, чи не сподобалося походження лейтенанта Коцебу: серед його предків були драматург Август Коцебу, російський та німецький політик і драматург, і визначний російський мореплавець Отто Коцебу, учасник кругосвітніх подорожей і досліджень біля берегів Аляски. То чи не були батьки лейтенанта Коцебу втікачами з більшовицької Росії? Схоже, політвідділ вирішив не ризикувати, і «призначив» інших героїв зустрічі на Ельбі. Схоже, це рішення діє донині: в українському сегменті Інтернету я знайшов одну-єдину згадку про Григорія Голобородька – у Книзі пам’яті Полтавської області, випущеній наприкінці 1990-х. Як бачимо, і цей полтавчанин міцно забутий. Чи потрібні до цього ще й коментарі?

Але повернімося до штурму Рейхстагу. Офіційно прапор над ним підняли Єгоров та Кантарія; реально підняття цього прапора, як уже було сказано, – заслуга лейтенанта Олексія Береста. Проте реально одним із тих, хто першим підніс над Рейхстагом справжній прапор Перемоги був старший сержант Віктор Правоторов (він же – Провоторов у цілому ряді документів) родом з Кубані, який жив, працював і був мобілізований у Донбасі, у Макіївці. Прапор же той був не витвором політвідділів і не зберігався до останнього у штабі, як так званий «штурмовий» стяг, що його копію тепер за законом вивішують по всій Україні, – він був продуктом імпровізації розвідників, зробленим із червоного напірника перини німецького генерала. Тому якщо хтось справді хоче вивісити копію справжнього прапора Перемоги, то мусить спершу знайти велику перину і здерти з неї напірник…

Та мова не про прапор сам по собі, а про тих, хто його підняв над Рейхстагом 30 квітня 1945 року.

«І ось лейтенант Сорокін дає команду:

 -По одному, короткими перебіжками, вперед!

Кидок, другий, третій... Озираюся – поруч Булатов. Решту відсік вогонь... Ось і стіна рейхстагу. Залягли, дивимося, чи немає де вільного від цегли вікна. Знаходимо вікно. Вибравши момент, ми влізли у вікно, попередньо кинувши туди по гранаті. Коридорами вийшли на сходи, забралися на другий поверх.

Гриша Булатов простягнув руку у вікно, помахав прапором, потім ми закріпили його. В цей час унизу почулися постріли, вибухи гранат, стукіт чобіт. Ми приготувалися до бою. Гранати й автомати напоготові. Але сутички не сталося. Це по наших слідах дійшли Лисенко, Брюховецький, Орешко і Пачковський. З ними лейтенант Сорокін. Він підійшов до нас, потиснув руки і зняв прапор.

- Звідси його погано видно, хлопці, - сказав він. - Треба пробиратися на дах.

Тими ж сходами стали підніматися все вище і вище, поки не дісталися до даху. Мета досягнута. Де ставити прапор? Вирішили закріпити його у скульптурній групі. Підсаджуємо Гришу Булатова, і наш наймолодший розвідник прив’язав його до шиї величезного коня. Подивилися на годинники, стрілки показували 14 годин 25 хвилин».

Це – слова самого Віктора Правоторова. Чогось не згаданий той, із ким разом вони закріпили прапор спершу на другому поверсі Рейхстагу – лейтенант Кошкарбаєв – та один із учасників прориву на дах споруди – рядовий Габідуллін. Чого саме? Казах і башкир… Чому ж не наважився старший сержант Правоторов назвати газетяру своїх бойових товаришів? Можливо, причина в тому, що вони мали щось «неправильне» в біографії – адже частини, які штурмували Рейхстаг, були вкрай знекровлені й одержали поповнення з числа щойно звільнених в’язнів Моабітської тюрми в Берліні, серед яких були і бунтівні бійці «азіатських легіонів» німецької армії…

Але ось хто тоді піднявся на дах Рейхстагу: бійці та сержанти Іван Лисенко, Віктор Правоторов, Степан Орешко, Павло Брюховецький, Михайло Габідуллін, Михайло Пачковський, Григорій Булатов. І лейтенант Сорокін.

Вочевидь не та компанія: а де ж грузин? І чого це прапор підносять татарин Булатов (хоч і писався він «росіянином», але…) та кубанець-донбасівець Правоторов? Власне, а де ж великий російський народ, представлений хіба що лейтенантом Сорокіним? Непорядок! Й одержали ті, хто першими підніс червоний прапор над Рейхстагом по ордену… Червоного прапора. А загалом у старшого сержанта Правоторова було ще три ордени: дві Червоні зірки й орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. І декілька медалей. Негусто? Але ж це був справжній фронтовик, який воював з квітня 1942 року…

…Тільки наприкінці 1990-х місцева влада Макіївки встановила скромний пам’ятник на могилі Віктора Правоторова, який трагічно загинув ще 1962 року. На пам’ятнику написано, що він – героєві штурму Рейхстагу і підняття на ньому прапора Перемоги, але подія ця віднесена на… 30 травня 1945 року.

А от, скажімо, чернігівець Степан Орешко помер у травні 2000 року, невдовзі після відзначення 45-річчя закінчення війни в Європі. Не було на його похороні ані військового оркестру, ані представників місцевої влади. Бо ж міф про «Велику Вітчизняну» - це те, чого потребували і Леонід Кучма, і, тим більше, Віктор Янукович, а кому з можновладців, колишніх і нинішніх, вони потрібні, реальні герої війни?

…Старший сержант Правоторов залишив напис на колоні Рейхстагу: «Знайте наших. Ми з Донбасу, з Макіївки». Сьогодні, зважаючи на синдром непам’яті можновладців України (і передусім оцих от «наших», тих, хто з Донбасу), поєднаний із синдромом неосовєтської міфотворчості, ці слова фронтовика звучать і гірко, й саркастично.


Матеріали за темою:

1
Як День пам'яті про загиблих разом з Європою— 66.92%
 
2
Як День "спільної Перемоги" разом з Білоруссю і Росією— 23.11%
 
3
Як День примирення бійців УПА і вояків Червоної армії— 9.97%
 
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено