Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 квітня, 2012   ▪   Тетяна Терен   ▪   Версія для друку

Архієпископ Ігор Ісіченко: «Бог не знає ні еволюції, ні прогресу»

Нинішні українські політики не винаходять велосипед у своєму прагненні приховати глобальне за одиничним. Щоб українці не мали часу думати про зниження рівня їхніх прав і свобод, їм час від часу підкидають скандали для пригнічення уваги, а щоб життя все одно лишалося суцільним святом, пропонують безупинний телевізійний карнавал. Відновити чіткість зору допомагають розмови із людьми, які ніколи не прагнули стати частиною цього фальшивого інформаційного поля. До таких належить очільник Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), доктор філологічних наук Ігор Ісіченко
Архієпископ Ігор Ісіченко: «Бог не знає ні еволюції, ні прогресу»
Євгенія Притула

У. Т.: Нині в Україні дуже відчутною є диспропорція поміж столицею і провінцією. Владико, ваша присутність у Харкові – це намагання подолати таку нерівність?

– Чесно кажучи, в мене є якась алергія на столиці пострадянських країн, столиць чиновницьких, бюрократичних. Я ніколи не любив цього середовища, і в Харкові з місцевим чиновництвом теж маю мінімальні контакти. З київською владою у мене було кілька неприємних сутичок: коли президент Кравчук по-волюнтаристському створював Єдину помісну церкву і потім, коли цю традицію підхопив Ющенко. Я переконався, що центральні інституції діють брутальніше, ніж регіональні. Може, київська влада інертніша, тому що більше залежить від різних кланів? У нашому минулому були періоди, коли еліти прагнули жити поза містом. Згадаймо місто часів Речі Посполитої: це було місце ринку, ремісників, торгівців. Переростання міст у паразитувальні структури властиве країнам третього світу. Якщо ми всерйоз думаємо про європейську інтеграцію, маємо прийняти нову для нас систему вимірів. Звичайне європейське місто – це аж ніяк не мегаполіс. Воно невеличке, затишне, зручне, у ньому хочеться жити й усміхатися людям. Столичність же треба створювати довкола себе. Можна назвати не одного письменника і філософа, оселя якого у глибокій провінції перетворювалася на духовну столицю нації.

У. Т.: Як ви ставитеся до того, що в космополітичній Європі нині стирається межа поміж рідним і вселенським? Як, на вашу думку, прив’язаність людини до свого місця народження, своєї батьківщини є важливою чи застарілою?

– Не думаю, що на цю проблему варто дивитися консервативно. Зміна способу життя неминуче відриває людину від одного місця, робить її мобільнішою. Сучасний стиль життя, електронні комунікації, зрушуючи людину з місця, створюють чимало нових можливостей для збереження зв’язку поколінь, усвідомлення свого місця в тяглості родинної та національної традицій. Логічно було б нам, церковним людям, які особливо гостро бачать залежність людини від стабільності світу, побажати, щоби зв’язок зі своєю парафією, селом, містечком не втрачався. Але водночас глибока духовна криза, яку переживають українське село й маленькі містечка на Лівобережжі та Півдні, свідчить, що ця непорушність не є гарантією збереження свого місця у світі і своєї гідності. Позірна стабільність плекає комплекси меншовартості, відчуття безнадії та безперспективності, особливо це стосується молодих людей, що не мають роботи, спиваються по українських провінціях. Для них рятівним є звільнення від гнітючої атмосфери стагнації.

У. Т.: З погляду християнства чи важливо людині бути патріотом?

– Християнство, як і всі авраамічні релігії, спирається на Декалог – десять заповідей Мойсея, де чітко написано: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі». Церква розуміє ці слова як припис пошани і до Батьківщини у широкому сенсі, і до «малої батьківщини», родинної традиції. Нині ж українці, як і народи Центральної та Західної Європи, опинилися перед викликом масової міграції. Парадоксальна річ: фінансова безвихідь штовхає наших людей на заробітки за кордон, і водночас десятки тисяч чужинців приїздять до нас із Південної Азії, Африки, колишніх совєцьких республік і займають тут робочі місця. Церква має запобігати зростанню ксенофобських настроїв, плекаючи здоровий патріотизм, який любов до своєї країни не пов’язує з ненавистю до інших. Патріотизм, на якому виростало моє покоління, означав штучний, некритичний захват власною країною, СРСР, на противагу іншим. Совєтський патріотизм, попри інтернаціоналістичну риторику, передбачав ненависть, зокрема, ненависть до всіх капіталістичних країн, ворожих Югославії, Китаю, Албанії. Український патріотизм має вміти захищатися від цього вірусу ненависті. Плекаючи національну гідність, боронячи країну від спроб чужинців нав’язати їй свій спосіб життя, захищаючи вітчизняного власника й виробника, ми мусимо навчатися шанувати гостей, боронити втікачів від небезпек і катастроф.

У. Т.: Чому, на вашу думку, у посткомуністичному суспільстві, коли церква не є забороненою, занепадає мораль?

– Виявилося, що посткомуністичний світ зовсім не готовий до входження в ліберальне суспільство. Це не означає, що не треба було виходити з комунізму. Просто ліберальний світ приховує нові спокуси, небезпечно широко інтерпретує особисту свободу людини, не вельми зважаючи на традиційні етичні норми. В комуністичному світі людина була зв’язана низкою обмежень, які накладалися державою з абсолютно антихристиянським суспільним ладом. Але в той же час задля свого добробуту панівна верства мусила дбати про суспільну мораль, оскільки їй були потрібні залежні від неї, але здорові, повноцінні громадяни. Нині наша держава не має і не може мати таких функцій. Але не слід забувати, що втрата зовнішнього регулятивного механізму не звільняє нас від необхідності самостійно влаштовувати своє життя. А це дуже важко, може, навіть неможливо. І тому ми мусимо шукати собі помічників. Церква якраз і є тим знаряддям, яке допомагає нам знайти відповіді на фундаментальні питання: що добре, а що погано, допомагає зорієнтуватися перед новими й несподіваними викликами.

У. Т.:  Ваш викладацький стаж перевищує 30 років, тож ви можете порівняти різні генерації. Чим вирізняється нинішня молодь?

– Будь-що я переконаний, що нинішня молодь краща, ніж та, що була років 50 тому. Але постіндустріальна цивілізація трансформує людську особистість, формує нові механізми самоствердження, стосунків з оточенням, сприйняття інформації. Ми ж іще ніби перебуваємо десь поміж постсовєтською диктатурою і неолібералізмом. І виглядаємо при цьому, як пес Віллебі у популярній дитячій повісті Памели Треверс – «наполовину ердель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші». Спроби, не пориваючи з совєтським стилем мислення, наслідувати розвинені західні країни, обертаються розгубленістю, втратою власної ідентичності. Звідси й апатичність, нездатність самостійно робити вибір, пасивність, капітуляція перед іспитами, неспроможність аналізувати і критично сприймати інформацію, навіть довго концентруватися на якійсь темі.

У. Т.: Тобто вам як викладачеві нині доводиться спрощувати навчальний матеріал?

– Так, доводиться.

У. Т.: Це наслідок поганої шкільної підготовки?

– Це само собою, але, правду кажучи, наша школа ніколи особливо сильною не була. Без структурних змін вона ще довго перебуватиме у стагнації. Боюся про це думати, але зміни психології нового покоління пов’язані зі змінами цивілізаційними і нездатністю людини адекватно на них відреагувати. Система спілкування в інтернеті, де не потрібно особливо добирати слів, грамотно формулювати речення, споглядання картинок замість читання книжки – все це змінює самі рецептивні механізми і може призвести до витіснення літературної мови жаргоном, втрати таланту конструювати текст, бути активним партнером у комунікації.

У. Т.: Які ще небезпеки приховують нові інформаційні технології?

– Напевно, примітивізацію мислення, коли речі складні, дискусійні підміняються ерзацами. Втрату культури спілкування з її багатовимірністю і низкою нюансів, формованих протягом тисячоліть. Додається до всього і наше занурення у кримінальний світ. Не будемо говорити про політичні виміри цього явища, але коли на телебаченні з ранку до пізнього вечора демонструють серіали про мужніх пітерських ментів чи нью-йоркських поліцейських, які борються із криміналітетом, або зображують такими собі романтичними героями злочинних «авторитетів», перемежовуючи це з кримінальною хронікою, людина поринає у віртуальний світ, суто злочинний і втрачає почуття реальності. Мені здається, що відбуваються процеси, від яких нас застерігали творці фільму «Матриця»...

У. Т.: Ви дивитеся такі фільми?

– «Матрицю» переглянув частинами. Я не дуже люблю такий жанр. Але загроза, окреслена в цьому фільмі, цілком реальна. Зупинити руйнівні процеси в інформаційному середовищі так само складно, як і протиставити щось глобальному потеплінню.

У. Т.: Чи не вбачає церква ще одну загрозу в нинішньому культивуванні успіху? Нині кожен другий ходить на якісь тренінги, займається медитацією, цитує фільм «Секрет», вивчає техніки НЛП – і все це з тією метою, щоб позбутися комплексів, стати успішним, навчитися домінувати над людьми, конкурувати з ними…

– Це дуже закономірна загроза суспільства споживання, яке несе з собою культ успіху, закладаючи у визначальні мотиви людської поведінки прагнення бути першим, найсильнішим, найбагатшим, найкрасивішим, найрейтинговішим. Це проблема будь-яких тренінгів і будь-якої реклами. А замість християнської віри, побудованої на запереченні гонитви за примарною першістю, нам пропонують ерзац релігії, New Age, доктрина якої ґрунтується на ідеї релігійного плюралізму. Він не виключає зовнішнього сповідання релігії як такої, але знімає відчуття сакрального, позбавляє нас тонкого, інтуїтивного відчуття присутності поряд із нами в історії Воплоченого Бога, головне ж – нав’язує нашій релігійності суто прагматичні мотиви. Сповідувати релігію New Age у різних її вимірах (окультизм, астрологія, Асауляк, Ґарафіна Маковій, діанетика, трансцендентна медитація тощо) – це вимагати в Бога для себе конкретних земних дарів.

У. Т.: З чим пов’язане сучасне захоплення молодих українців Сходом: медитаціями, йогою, філософією, буддизмом, Індією?

– Пізнє захоплення Сходом – ознака звичайної провінційної відсталості, коли на Схід Європи приходить мода, яку Сполучені Штати пережили в 60-х роках минулого сторіччя. Наразі суспільному здоров’ю ця тенденція не загрожує. Натомість для сотень тисяч людей, які зазнають внутрішньої деформації від таких впливів, захоплення примарою зміцнення духовних сил за допомогою східних практик може призвести до деструкції особистості. Я зустрічав прекрасних молодих людей, які непомітно для себе деградували, вдаючись до привабливих, але підступних прийомів трансформації свого я.

У. Т.: Ще одна загроза неоліберального суспільства – криза родини. Чи це перебільшення?

– Криза родини вже переживалася в далекому минулому. Християнство врятувало світ, коли антична цивілізація безславно завершувала своє існування серед краху сім’ї та культу насолод. Неоліберальна доктрина повертає нас до старих оман. Поклоніння собі, ствердження власного авторитету дозволяє забути, що поруч із тобою є інші люди. Сім’я ж якраз побудована на взаємній жертві – ми віддаємо часточку свого серця іншому, ми чимось щоразу поступаємося один одному. Коли чоловік хоче дивитися футбол, а дружина – концерт, доводиться шукати якийсь консенсус. Подібних ситуацій у житті родини виникають тисячі. Церква вчить нас із радістю переживати кожен шанс нашої жертви для ближнього. Жити в родині – означає поступатися іншому. Втрата таланту жертовного кохання позбавляє нас і мистецтва любити самих себе. Коли Ісуса Христа попросили назвати дві головні заповіді, Він, назвавши першою любов до Бога, другою заповіддю визначив «Люби свого ближнього, як самого себе». Вчитися любити себе і вчитися любити ближнього – це два нерозривні поняття. Ліберальний світ їх розриває, зосереджуючи нас на самих собі. Це обертається духовними кризами, які східним доктринам подолати не до снаги.

У. Т.: Доводиться чути, що церкві потрібно зважати на нові форми людської комунікації і на позитивну роль реклами. Чи слід вдаватися до таких методів?

– Церква має уникати однієї визначальної риси реклами – говорити неправду, ідеалізувати, підтасовувати факти. За останні кілька десятків років ми бачили не один квазірелігійний проект, коли за допомогою рекламних засобів створювали фальшивий образ тієї чи іншої релігійної структури. Дуже ефектно було представлено у віртуальному світі постать так званого патріарха Мойсея (Олега Кулика). Напрочуд барвистою і яскравою була реклама «Посольства Божого» Сандея Аделаджі. І чим це все завершилося? Розчаруваннями і духовною катастрофою для тисяч адептів таких самих особистостей. Релігійна організація стає церквою лише тоді, коли вона говорить про Христа, а не про саму себе. Якщо ж починає рекламуватися лідер релігійної організації чи якась популярна постать із неї, тоді закінчується християнська віра і починається ідолопоклонство.

У. Т.: Отже, як у наш час церква має повідомляти про себе, провадити проповідницьку діяльність?

– Христос кілька разів закінчував свої слова словами: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає». Глухому щось сказати неможливо. Траплялося так, що люди, які живуть за 100–200 метрів від нашого храму (Свято-Дмитрівського храму Харкова. – Ред.), не чули про те, що він діє поруч із їхніми домівками. Їх це просто не цікавить. Ніколи не повірю, що людина зараз може бути обмежена в отриманні інформації. Є дуже широка палітра різних форм присутності церкви в інтернеті: блоги церковних діячів, веб-сторінки, спілкування через соціальні мережі. Їх треба лише знайти. Але залишається проблема, характерна для нашого суспільства: найчисленніша група споживачів інформації та надалі обмежується кількома традиційними телеканалами. Вони й стають заручниками старої практики блокування методами традиційної цензури присутності в медійному просторі невигідних власникам церков. Є вихід – відкриття власних телеканалів. Але це дуже коштовна річ, і сьогодні її може дозволити собі в Україні лише Московський патріархат. Дещо легше провадити радіоєвангелізацію. Скажімо, свою радіостанцію в Івано-Франківську має тамтешня греко-католицька єпархія. Церковна ж преса є малоефективною, бо, на жаль, газети й журнали в Україні читають неймовірно мало.

У. Т.: Як ви вважаєте, чи потребують перегляду і доповнення 10 Божих заповідей і чи потрібно розширити кількість смертельних гріхів, як це пропонувала католицька церква?

– Заяви окремих представників католицької церкви на цю тему інтерпретувалися пресою цілком некоректно. Богослов або церковний діяч може лише уточнювати сенс заповідей. Очікування ж їхнього перегляду відображає один із засадничих принципів неоліберального суспільства: моральний релятивізм, готовність змінювати етичні засади залежно від обставин. Сила церкви полягає в тому, що вона за природою чужа цьому релятивізмові. Бог не знає ані еволюції, ні прогресу. Він лишається таким самим, як і десять тисяч років тому. Хоч би як змінювалися технології, ми як Його творіння також у своїх матричних структурах лишатимемося такими самими, як і наші далекі предки. Добро залишається добром, зло – злом, а гріх – гріхом. Інша річ, що поява нових сфер людської діяльності зобов’язує нас уважніше проектувати поради, які дає нам Бог, на конкретні обставини життя. Я раніше часто замислювався, чому першим у Декалозі є застереження «Хай не буде тобі інших богів передо Мною». Здавалося б, це стосується стародавніх євреїв, які вийшли з Єгипту, де практикувалося ідолопоклонство. Але для нашого часу раптом ця заповідь набуває найактуальнішого сенсу. Бо що для нас є ідолом? Наш суспільний авторитет, наше багатство, те, як ми виглядаємо, наскільки рейтинговими є наші передачі, яке ми маємо здоров’я, якої думки про нас думають інші.

У. Т.: А як ви ставитеся до пропозиції окремих священиків сповідувати християн через інтернет?

– Є різні способи радитися із духівником. У давнину писали листи, нині ми можемо спілкуватися в чаті, обмінюватися електронними повідомленнями чи sms. Це може забезпечити повноцінне пастирське очолювання, духовний провід. Але не забуваймо, що сповідь – це акт сакраментальний. Ідеться не про нашу розмову з духівником. Ми сповідаємося перед Богом, а духівник має бути присутнім при цьому як свідок, водночас же – і як повноважний представник церкви, наділеної правом відпускати гріхи. Отже, особистої сповіді, сповіді у церкві ніхто нічим замінити не зможе.

У. Т.: «Найстрашніше в нашому житті – розгубитися і втратити справжні орієнтири», – кажете ви своїм парафіянам. Як не втратити ці орієнтири сьогодні?

– Розгубленість сьогодні – це очевидний стан усього нашого суспільства, спричинений поступовою втратою традиційних цінностей. Але вони нікуди не зникли. Коли раптом, їдучи машиною, ми опиняємося в тумані, це не означає, що ми неминуче загубимося і ніколи не потрапимо додому. Під колесами автомобіля лишається дорога. Треба лише потужніше ввімкнути дальнє світло й обережніше їхати цією дорогою, намагаючись не збочувати й уважніше пильнувати, чи не вирине десь із туману інша машина. Так само слід поводитися і в часи розгубленості: дорога під нашими ногами є, вона ніколи сама не зникне. Страх не має нас паралізувати, навпаки, він має мобілізувати. Те, що сьогодні з’являється більше спокус і небезпек для духовного здоров’я людини, доводить: церква потрібна нам більше, ніж людям попередніх поколінь.

СЛОВНИЧОК

Авраамічні релігії– релігійні системи, витоки яких ідуть із віровчення праотця Авраама. До них належать: християнство, юдаїзм та іслам.

Декалог (Закон Божий) – етичні норми в авраамічних релігіях, десять основних заповідей, котрі, як зазначено у П’ятикнижжі, були передані Богом Мойсеєві на горі Сінай на 50-й день після Виходу з Єгипту.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Юрій (у монашестві Ігор) Ісіченко народився 1956 року в Башкирії, того ж року батьки повернулися до рідної Харківщини. Закінчив філологічний факультет Харківського державного університету. З 1981 року викладає в університеті. Доктор філологічних наук, професор. З 2006-го веде курс «Українське літературне бароко» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Спеціалізується на вивченні історії української літератури Х–XVIII ст., шевченкознавстві, взаємодії літератури та релігії, історії християнства. 1989 року входить до складу оргкомітету Харківського осередку Народного Руху України за перебудову. 1991-го був обраний головою Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного. Монаший постриг прийняв 1992-го у Свято-Михайлівському монастирі Києва. Ректор Колегії патріарха Мстиславав Харкові.

Основні публікації:

Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. на Україні (1990)

Загальна церковна історія: Підручник для вищих духовних шкіл (2001)
Монашество давнього Єгипту (2002).

Історія Христової Церкви в Україні: Підручник для вищих духовних шкіл (2003).

Аскетична література Київської Руси (2005).

Дім Мій – буде домом молитви (2006).

Розмови на межі тисячоліть: Інтерв’ю за 1999–2007 рр. (2008).
Майте любов поміж собою: Проповіді (2010)


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено