Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 лютого, 2012   ▪   Спілкувався: Лесь Белей   ▪   Версія для друку

Відчуття степу й каменю

Петро Антип про донецький менталітет, колір України та горлівську школу скульптури
Матеріал друкованого видання
№ 4 (221)
від 26 січня, 2012
Відчуття степу й каменю

Владна верхівка своїм прикладом міцно закріпила стереотип «данєцкого». Утім, аж ніяк не всім «жителям Донбасса» слід «дякувати». А якщо й дякувати, то без сарказму й зовсім за інші речі. Одним із яскравих прикладів є Петро Антип, скульптор європейського масштабу, який не покидає своєї рідної Горлівки. Мабуть, найпромовистішим фактом його біографії є те, що він – 1959 року народження – ніколи не був комсомольцем. Тижню вдалося поспілкуватися з паном Петром у його майстерні, яка, до слова, займає 4 га.

Читайте також: Зона сталкерів

У. Т.: Ви були діячем Гельсінської спілки на Донеччині. Який вигляд мала її діяльність?

– 1989 року я познайомився з Левком Лук’яненком і став членом спілки. У нас, на Донбасі, до неї належало 5–10 людей, і діяльність вигляд мала стандартний: організовували збори, обговорювали перс-пективи незалежності, співали пісень, розповсюджували листівки… Мій потяг до України проявився на рівні генетики, тому спочатку я вступив у Гельсінську спілку, потім у Республіканську партію. Брав участь у живому ланцюзі від Києва до Львова…

Мене вражає з відстані часу єдине – тоді ніхто ні про які гроші не говорив. На зібрання Руху приходило по 300 людей, ентузіастів. Була проста потреба створити незалежну Україну. Це вже потім усі порозбігалися по партіях. І коли сьогодні за участь у мітингах почали платити, все перетворилося на бізнес.

У. Т.: Ви й нині продовжуєте політичну діяльність. Чому? Чи може справжній митець займатися також політикою?

– В історії є багато прикладів, коли митці перетиналися з політикою. Окремо від неї жити майже нереально. Можна згадати, наприклад, про Рубенса, який був дипломатом, чи Ґойю з Веласкесом – при іспанському дворі. Це казки, що художники вільні від політики. Якщо митець великий, то він автоматично опиняється в політиці, бо його слово має вагу. Я, чесно кажучи, ніколи не займався б політичною діяльністю, якби народився в Польщі чи Франції. Ці держави уже остаточно сформовані, а державотворення України ще триває, і я не можу за цим спостерігати осторонь. Держави світу – це як клумба, де кожна квітка має свій колір. Моя мета – щоб Україна мала свій колір. Як тільки побачу, що наша країна стала національно-ліберальною, я відразу покину політику.

Яка найбільша проблема українців? Вони не йдуть у владу, а тільки нарікають на неї по своїх кухнях.

У. Т.: Хто такий українець Донбасу? Чим він особливий?

– Думаю, що всіх українців об’єднує спільний генетичний код. У нас спільна культура, тільки з різними відтінками. Якщо брати Донеччину, то це степова Україна. Постійна боротьба з різними загарбниками виробила специфічний характер. Коли кажуть, що Донбас – заводи і фабрики, – це брехня. Донбас – це степ і енергетика, яка з нього виходить. Донеччани значно впевненіші й пряміші, ніж, наприклад, львів’яни. Донеччина більш прогнозована, ніж інші регіони. Якщо взяти приклад із політики, донецькі відстоювали Януковича як свого. Нині вони відчувають, що помилилися, і щойно остаточно це усвідомлять, то саме зі Сходу почнеться бунт.

Читайте також: Повсталий Донбас

У. Т.: За Донбасом закріпився стереотип, що він є центром антиукраїнства. Наскільки таке кліше відповідає дійсності?

– Це повна брехня. Просто в Києві так хочуть. Останнім часом у столиці тільки й чути: «Дивися, он донецький пішов…» На Донбасі є 10% проукраїнських сил, 5–10% проросійських, а решта – це сіра маса, яка не пхається в політику. Наприклад, у Горлівці 300 тис. населення, а займаються нею, може, 300 осіб. Це й комуністи, і проросійські сили, і проукраїнські. Ми всі один одного тут знаємо. Так само й у Львові, й у Києві. Але є один момент: на Донбасі треба поширювати українську культуру хоч би так само інтенсивно, як це робить зі своєю Росія. Вона вливає сюди гроші й насаджує її, а Київ мовчить. Звідси і враження, що все тут проросійське.

Мені так подобається це гасло – «Спасибо жителям Донбасса». Стривайте, Донбас дав Олексу Тихого, Василя Стуса, Миколу Руденка, Володимира Сосюру, Анатолія Солов’яненка, Івана Дзюбу…

Якби в Києві по-справжньому захотіли, то Донбас уже давно був би українським. У них тільки одна мета – дерибан, а що там у Полтаві чи в Донецьку – їх мало цікавить. Помаранчева влада зовсім не займалася Донеччиною. Коли Ющенко приїжджав, а ми чекали його з прапорами, то він що зробив? Сів у машину до Ахметова.

У. Т.: Який статус сьогодні має українська мова на Донбасі?

– Парадокс у тому, що за Совєтського Союзу української мови було набагато більше. Було десь 50% україномовної преси, але значно менше шкіл. А зараз шкіл набагато більше, а друкованого слова майже немає.

Це ж зрозуміло, що російська мова панує там, де був Голодомор. І щоб розбудувати українську, потрібні масштабні державні програми. Неможливо в одній державі жити двома культурами, як сіамський близнюк, – це призведе до катастрофи. Я прихильник того, щоб в офіційних установах був суворий контроль за державною мовою, а в приватному житті – вільному воля.

Читайте також: З плавильного казана імперії

У. Т.: Поговорімо про мистецтво. Розкажіть про свої творчі постулати.

– Мистецтво ХХІ століття – це конкуренція особистостей. Не важливо, чи ви малюєте, чи пишете вірші, важлива ваша особистість. Як казав Пікассо: «Мені цікаві муки творчості ван Гога».

Мене в мистецтві цікавлять історія і руйнування совєтських міфів. Крім того, останнім часом я займаюся давнім минулим України. Працюю з формою, кольором та об’ємом. Через форму бачу мікрокосмос та макрокосмос.

Завдання митця – нагадати людині, що вона людина. Митець має займатися тими речами, яких до нього ще ніхто не робив. Як це можливо? У площині форми. Бо теми універсальні для всіх часів – любов, смерть. Через форму треба виражати свої почуття. Художник повинен бути чесним. Як казав Сезанн: «Є світло і є колір, і головне це те, як світло давить на колір».

У. Т.: Два роки ви жили у Франції. Чи відрізняється їхнє мистецьке життя від нашого?

– Якщо говорити про талант, то талановитим можна народитись як у Парижі, так і в Полтаві чи Самарі. Але що стосується «середнього блоку», тобто арт-ринку, то в нас в Україні його немає. Я навіть скажу більше – у Москві також немає арт-ринку. Він – у Британії, США, Китаї, Франції, Німеччині та Ізраїлі.

До Франції я потрапив, коли розвалився Союз. У мене була виставка в Бордо, але я там не міг малювати, мене не цікавила їхня богема. Вони всі як павичі. Тож я повернувся на Донеччину, бо малюється мені тут.

На Заході люди, які купують живопис, багаті духовно, не тільки фінансово. А наші грошовиті не потребують нічого. До мене іноді приїжджають багачі, що накралися на вугіллі чи залізі, й розказують мені, що таке «красіво».

У. Т.: У мистецтвознавчих розвідках я натрапив на такий термін, як горлівська школа скульптури. Чим вона відрізняється від харківської чи львівської?

– На жаль, ця школа не відбулася. Тут було багато людей, але вони всі роз’їхались Україною: хто у Київ, хто у Львів, хто у Харків. Реальна можливість закласти свою школу в нас була. На останньому трієнале Київ виставляв 20–30 робіт, Харків – 15, Львів – 10, і Горлівка виставила також 10 робіт. Про це писало багато мистецтвознавців. На чому базувалася наша школа – на відчутті степу й каменю. Ми працюємо у просторі. Організувати три камені в просторі – це те саме, що й написати «Джоконду».

У. Т.: Як оцінюєте скульптурне обличчя України загалом?

– Українці – це нація скульпторів. Архітектура і скульптура – це два рідні брати. Скульптура – лабораторія для архітектора. Коли кажуть, що Київ – матір руських міст, це означає, що ми формотворчий народ. Тому українці дали Архипенка, Пінзеля, Кавалерідзе. Наша школа скульптури завжди була сильною. Я навчався в Росії, і мені казали, щоб і не їхав в Україну, бо «хохли без полета в скульптуре». Спочатку я їм повірив, а потім, коли познайомився з нашою скульптурою, то зрозумів, що це вони далеко позаду нас.

Читайте також: Дар за дар

БІОГРАФІЧНА НОТА

Петро Антип (1959 р.н.) – народився в Горлівці, Донецька обл. У 1980–1984 роках навчався в Пензенському художньому училищі імені К. Савіцкого на відділенні скульптури. Працював на Донецькому художньому комбінаті скульптором. Один із засновників горлівської галереї «Схід-Арт» (1989). У 1990 році – стипендіат Спілки художників СРСР. Від 1992-го – член Спілки художників України. Твори Петра Антипа зберігаються у приватних колекціях України, Росії, Франції, Німеччини та Швеції. Спеціалізується на скульптурі, малярстві та графіці. Директор ТОВ «Антип Арт-Буд» (найбільші проекти: фонтан у Запоріжжі на площі Маяковського, «Маленький принц» у Єнакієвому, скульптури в Київському зоопарку). Від 2007 року – голова Донецької обласної організації «Європейської партії України».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
  • Наскільки дієва м’яка сила Росії в Естонії
    1 грудня, Ерккі Баховскі
  • Місто наче ріка, у воду якої не можна зайти двічі. Місто живе, змінюється, вдягається у стилі різних епох, гарнішає або спотворюється через хаотичну забудову. Щось із нового одягу личить місту, а щось – ні. Дедалі частіше чую, що Київ уже не той, що він утратив свій характер… Хай там як, до міста дитинства – до свого міста – завжди є шлях через хвіртку в серці.
    1 грудня, Катерина Новікова
  • Якими є амбіції та можливості новоствореної партії Рабіновича — Мураєва
    1 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено