Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 грудня, 2011   ▪   Олена Чекан   ▪   Версія для друку

Чужі = рідні: В Україні стрімко зростає кількість прийомних родин

На сьогодні безпритульність і бездоглядність дітей – серед найгостріших соціальних проблем в Україні. За офіційною статистикою, соціально незахищених хлопчиків та дівчаток у нас понад 250 тис., за неофіційними даними – вдвічі більше
Матеріал друкованого видання
№ 50 (215)
від 8 грудня, 2011
Чужі = рідні: В Україні стрімко зростає кількість прийомних родин
Одне перед одного, веселі й галасливі, уже на порозі вони довірчо втаємничують у свої мрії. Женя марить професією візажиста, Богдан наполегливо тренується, аби стати футболістом на кшталт Шевченка чи Роналду, Дарина хоче навчитися лікувати дітей. А от найменші здивували: Олег вирішив, коли виросте, стати як Дмитро, Настуся – як Дарина. Чи то пієтет до старших, чи просто любов.

У цій «малій купі невеликій» годі й зрозуміти, де рідні діти Олени та Сергія Герасимчуків, а де названі. Тож Дмитро 16 років і Настя п’яти – це рідні, а прийомні – Богдан 12 років і трійка рідних між собою: Женя семи, Дарина шести та Олег чотирьох років. А ще була Вікторія, перша прийомна дитина Герасимчуків.

Читайте також: Забуті

ПЕРШІ КРОКИ

Розповідає Наталія Максимен­­­ко, директор Ірпінського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді: «Вікторія перебувала в нас на соціальному супроводі. Її матері ми давали не один шанс виправитися, допомогли отримати соціальні пільги. Та коли у складі комісії якось зайшли провідати цю родину, побачили жахливу картину: в куточку на голій підлозі сиділо дитинча. Невдягнене, немите, голодне, на голівці заколки просто до крові уп’ялися в шкіру.  Стало зрозуміло, що її треба негайно рятувати».

Саме в той час молода ірпінська сім’я Герасимчуків пройш­­ла всі етапи перевірок і отрима­­ла дозвіл узяти на своє вихован­­ня двох-трьох дітей віком від 3 до 10 років.

«Коли до нас потрапила Вікторія, вона була зовсім хвора, майже не ходила, не говорила, навіть ложки не вміла тримати. Педагогічно занедбана, наляка­­на, в синцях. Я і уявити не могла, що бувають такі діти, – згадує Оле­­на Герасимчук. – Перші її слова, перша усмішка, перші кроки, – це сталося саме у нас». «Малá жила в нашій родині півтора року, – додає глава сім’ї Сергій. – Коли Віку вирішив усиновити її бездітний двоюрідний дядько, це було веселе й здорове дитинча. Розставалися тяжко. Всі плакали: і Віточка, й наші рідні діти, й нові прийомні, й ми з дружиною».

Олена й Сергій познайомились у місцевому Будинку побуту: Олена працювала ткалею, Сергій – розкрійником. Узагалі він має чимало будівельних спеціальностей, може й ремонтувати машини, хороший водій. Зараз обоє – приватні підприємці, зайнялися торгівлею.

Рішення взяти на виховання чужих дітей прийшло майже випадково. Спочатку їхню увагу привернули передачі місцевого ТБ, та все ж поштовхом стали плакáти «Дитині потрібна родина», що заполонили чи не весь Ірпінь. Завітали до служби, яка опікується неблагополучними малюками, дізналися, що і як. Ну а далі збирали документи про фінансове забезпечення, жит­­лові умови, стан свого здо­ров’я тощо. До речі, на той час Герасимчуки були єдиними з чималого списку охочих стати прийомною сім’єю, хто пройшов усі комісії. А далі їх направили до Києва прослухати лекції на курсах із психології виховання.

«Там тренери – лікарі, вихователі, психологи,  – веде далі Олена. – Вони розповідали про проблеми, з якими можна зіткнутися». Сергій: «На курсах зрозуміли, що немає жодної причини, як-то хвороба чи каліцтво, що завадила б нам узяти дітей до себе. До речі, коли ми вирішили стати прийомною сім’єю, радилися й зі старшим сином, і з нашими батьками. Всі вони були тільки «за» й допомагають нам тепер. Поруч в окремому будинку живе моя мама, тож коли ми з дружиною на роботі, а якесь дитя захворіло, вона сидить із ним. Всі діти називають її бабусею, а нас – татом і мамою. Від першого дня самі так почали казати, ми не просили…»

АДАПТАЦІЯ ЛЮБОВ’Ю

На сьогодні безпритульність і бездоглядність дітей – серед найгостріших соціальних проблем в Україні. За офіційною статистикою, соціально незахищених хлопчиків та дівчаток у нас понад 250 тис., за неофіційними даними – вдвічі більше. Це діти, покинуті татами й мамами, маленькі втікачі, які залишили родини через жахливі умови життя: жорстокість батьків, їхнє пияцтво, наркоманію. Дітлахи вимушені займатися бродяжництвом, жебракують, про дитсадок чи школу взагалі не йдеться. Таке життя не тільки руйнує психіку, а й штовхає на шлях правопорушень, злочинів, уживання наркотиків, токсичних речовин, алкоголю.

Дітей, позбавлених батьківського піклування, вилучають із неблагополучних родин, безпритульних забирають із ву­­ли­ць, проте їхня кількість щороку не зменшується, а, навпаки, рос­­те. Сиротинець або школа-інтер­нат – такою дорогою піде їхня основна маса, бо знайти цим дітлахам батьків чи опікунів украй важко. Річ у тім, що більшість родин, які вирішили усиновити дитину, надають перевагу немовлятам. Якщо ж хтось і наважується взяти старших, то стикається часом із такими проблемами, насамперед психологічними, що несила їх подолати.

Виходом із цієї ситуації можуть стати тільки дитячі будинки сімейного типу та прийомні родини. Основна мета цих закладів – тимчасове утриман­­ня й виховання сиріт чи дітей, які опинилися без батьківського піклування. Саме там так звані діти вулиці проходять адаптацію до життя в нормальних умовах: звикають до піклування старших, до відвідування дитсадка, занять у школі та в різних гуртках, врешті-решт, перестають цупити й запасати їжу. Згодом дітлахи йдуть на загальнонаціональне усиновлен­­ня. Якщо батьки-вихователі захочуть самі всиновити таку дитину, їм надають перевагу.

Різниця між двома закладами: дитбудинок сімейного ти­пу – це родина, яка взяла на виховання від 5 до 10 дітей, прийомна сім’я – родина чи особа, яка прихистила до чотирьох. Раніше у форматі дитячого будинку сімейного типу житло безкоштовно надавали держава чи благодійні фонди, зараз коштів на це бракує, тож дедалі частіше й цей заклад створюють на своїй території.

ПОБАЧИТИ МОРЕ

Будинок із мансардою, в якому живуть Герасимчуки, складаєть­­ся з шести кімнат, величезної кухні-їдальні, просторого перед­­покою. На присадибній ділянці – дитячий майданчик із гойдалками, пісочницею та великим надувним басейном. Плодові дерева, квіти – діти за ними залюбки доглядають. Це сімейна спадщина, яку власними руками облаштували, добудували й перебудували Сергій та Олена.

Після Вікторії їм запропонували трьох дітей з однієї сім’ї. Олег нині ходить у дитсадок, Женя й Дарина – до школи. Вчаться добре. Біологічних батьків майже не згадують. «Жодного разу не сказали, що хочуть із ними побачитися. Їх травмує згадка про те, що мати покинула їх у лікарні зовсім хворими, пообіцявши лише, що по них прийдуть інші батьки, – тихень­­ко, потайки від малечі розповідає Олена. – Вони дуже зворушливі, ласкаві, з перших хвилин почувалися сім’єю, не розділя­­ли, де рідний брат чи сестра, а де ні. Всі троє – в танцювальному гуртку, вже мають дипло­­ми за виступи».

«Проблеми, й чималі, виникли з Богданом, який потрапив до нас у цьому році, – говорить Сергій. Вчився він погано: запущена математика, жодної англійської літери не знав. Зараз вирівнявся. Гарні оцінки і з математики, й з англійської».

Турбота й допомога – саме цих основних засад справжньої сім’ї вчаться прийомні діти. Сергій: «У нас чотири комп’ютери: мій ноутбук і три для дітей. Купуємо розвивальні комп’ютерні ігри. Хтось ліпше читає, хтось рахує, тож допомагають одне одному. На вихідні саджаємо всіх у мікроавтобус і їдемо то в аквапарк, то в парки розваг». Олена: «Наші діти, особливо прийомні, дуже люблять родинні свята, дні народження, Великдень. На Різдво ставимо велику ялинку – разом прикрашаємо».

Щоліта власним мікроавтобусом усі їдуть відпочивати до Затоки під Одесою. П’ять-шість наметів на березі моря – житлові й кухня-їдальня: плита, газові балони, стіл, стільці.

Море прийомні діти побачи­­ли вперше. 

Коментарі

Наталія Максименко, директор Ірпінського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:  

Зараз на нашому обліку перебуває 86 неблагополучних сімей, в яких виховуються 149 дітей. Всі ці родини потрапили у скрутні життєві обставини, тож за кожною з них закріплено нашого працівника. Також ми влаштовуємо біологічним батькам побачення з дітьми, які перебувають у прийомних сім’ях, але, на жаль, більшість з них уникає цього.

Зазвичай, в соціальних службах працюють жінки. Зарплати невеликі, до того ж, вони недостатньо захищені. Йдуть у такі родини, де можна заразитися небезпечною хворобою, а то й натрапити на сімейну сварку, фігуранти якої перебувають в алкогольному чи наркотичному сп’янінні. Проте наші працівники подвижники. Своєю повсякденною роботою стверджують просту й вічну істину: чужих дітей не буває, всі вони – наші.

 

Анна Похмурко, провідний спеціаліст Ірпінського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:

В Ірпені зараз дві прийомні сім’ї і один дитячий будинок сімейного типу, – ними я і опікуюсь. Надаю інформаційні та соціальні послуги, допомагаю в поданні клопотань до різних установ. Наприклад, влаштування дітей до школи, дитсадка, до санаторію. Або вчасне отримання державної допомоги: щомісячна виплата на одну дитину становить зараз два прожиткових мінімуми. В таких сім’ях можуть бути і психологічні проблеми, які я намагаюсь вирішити, або запрошую спеціаліста. Інколи потрібні лікарі-спеціалісти, як от логопед, то теж запрошую. В мене є також можливість спілкуватися наодинці з дітьми й прийомними батьками, з шкільними вчителями, вихователями дитсадку та керівниками гуртків. Це дуже важливо для попередження й залагодження будь-яких непорозумінь.

Читайте також: Погляд знизу


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як живе обласний центр з новою українською назвою
    26 липня, Світлана Орел
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про чорний ринок зброї в Україні, смерть Павла Шеремета, хресну ходу Московського патріархату та військові навчання біля берегів Одеси
    26 липня, Віталій Рибак
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено