Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 листопада, 2011   ▪   Ігор Кручик   ▪   Версія для друку

Степові горяни

У Тельманівському районі Донецької області вже 60 років живуть західні українці, переселені з територій, які СРСР віддав Польщі
Матеріал друкованого видання
№ 46 (211)
від 10 листопада, 2011
Степові горяни
Що краще – гори чи степи? Дитяче запитання. Однак тисячам людей, що з діда-пра­­діда жили на Дрогобиччині, 60 років тому комуністичний режим присудив степ Сталінської області – без їхньої на те згоди й без жодних інших варіантів улаштування своєї долі. Вони їхали в теплушках і крізь щілини вдивлялись у нову батьківщину, за­уважували дивні антропогенні ландшафти й наз­­ви промислових міст: Краматорськ, Машчормет, Горлівка… Нарешті станція Карань, Тельманівський район. 
 

ДОНБАСЬКІ «БАНДЕРІВЦІ»

Бойки – етнічна група українців, які мешкають на північних і південних схилах Карпат. Але ми спілкуємося з ними на Донеччині. Цих колись депортованих сюди горян та їхніх дітей давно вже вважають донбащуками. Вони працюють на шахтах, в агрокомплексі, тутешній промисловості.

Дорога повз озеро веде на довгу, витягнуту на 4 км, вулицю Жовтневу. Через хату-другу тут мешкають сім’ї переселенців із села Чорна Нижньоустріцького району на Дрогобиччині. Нині там уже Польща.

Першим на шляху постає обійстя Василя Павліва. На момент депортації йому виповнилося 19 років. Усе пам’ятає: «Вже парубкував. Приїжджають до нас у Карпати агітатори. Кажуть, що на Донбасі дуже добре. Ну але люди не вірили й не хотіли кидати своє. Та указ був такий, що вислали всіх, навіть поляків, хоч та територія переходила до Польщі. Ґвалтів, пла­­чів… А як не погодишся – на Сибір. Тут нам дали такі хати, як курені, самі каркаси. Підлоги не було. Не мащені, не поштукатурені. То вже самі до морозів доробляли. А опалювали кізяками».

Його дружина пані Марія, теж бойкиня, під час висилки була ще дівчинкою. 1951-го пішла в Тельмановому до сьомого класу. «Після школи однокласники перестрівали нас у балці. Йдемо – вже ждуть і лупасять. Ні за що! «Ти бандера», – кажуть, та й усе». Й досі не минула та прикрість. Марія Павлів змахує сльозу і заводить на наше прохання переселенську пісню, як вони «їхали у Сталінську вночі». Тобто у Сталінську область, так тоді називалася Донецька.

Ганна Витязь, яка мешкає на іншому кутку цієї самої вулиці, під час депортації мала піврічну доню Катерину. «Нас довезли вагонами-телятниками до Карані. Потім вантажівками – в Тельманове. А тут хати нема, хіба три стіни голі. Де дитині зварити, де її викупати? Плакала… Корову ми привезли, але вона осліпла – якийсь клімат не такий… І туалету навіть не було, лише місцина на городі, обнесена сухими стеблами соняха. У Чорній як умовляли їхати, то казали, що тут буде краще. І що? Кожне літо – посуха. Картоплі нема, капусти нема... Ну ми привчили місцевих бульбу вирощувати. Гній тваринний не викидати, а використовувати як добриво».

Її друга донька Марія виросла вже в Тельмановому. Ходила до школи. «Було два класи російські й один український. І нас теж бандерівцями називали – через батьків. Які вони бандерівці? Я не знаю, бо вже тут народилася».

МАЛО ЗНАНІ ТРАГЕДІЇ

«Називається Тельманове так тому, що до нас тут жили німці. Їх іще раніше кудись виселили, – розказує нам Василь Павлів. – Хоча не всіх. Зі мною на тракторі працював один. Матір вислали, а його залишили. А ми приїхали у 1951-му, то тут уже колгосп був сформований, тільки людей у ньому не вистачало».

Його однофамілець-одно­­се­­лець Михайло Павлів теж добре пам’ятає ті події: «Мені 14 років було. У Чорній закрили нас у клубі, провели собраніє: хто не желає у Тельманове, той на Сибір. Нікуди діватися…»

Привезли бойків, як виявилося, на землі, котрі щойно перед тим «зачистили» від представників іншої нації. До Другої світової Тельманове називалося Остгейм, а сусіднє село Мічуріне – Грюнталь. Тут іще з часів імператриці Єкатєріни ІІ компактно мешкали німці. Радянська влада спочатку намагалася їх комунізувати. Насаджували культ Тельмана – від тих часів і досі збереглися деякі топоніми. Та потім комуністи вкотре зміксували коктейль із людських доль і відправили німців далі на схід, а натомість із Дрогобиччини пригнали товарними вагонами, як худобу, горян.

Хоча бойки не забувають тих, хто мешкав у Тельмановому раніше. «Я коли 1956 року в армії служив, то зустрів у Казахстані німця, висланого з Остгейма. Він казав: наші старі вже повмирали, а молодим іще років по вісім заслання лишилося», – розповідає Михайло Павлів.

У тутешньому етнографічному музеї поруч із типовими для таких закладів прядкою й колискою є й суто донбаський артефакт – ліхтарик-коногонка. І характерні лише для Тельманівського району речі: фанерна валіза бойка-переселенця й портрет-плакат Ернста Тельмана.

Читайте також : Заручники системи

МІЧУРІНСЬКИЙ ТРИКУТНИК

Рейсовий автобус зупиняється в селі Мічуріному. На вулиці Шевченка знаходимо садибу Миколи Кріля, якому на час депортації було три роки. «Батько й мама все життя казали: там, удома. Тут, на Донбасі, їм був не дім, – розповідає пан Микола. – Шкодували абсолютно за всім: за горами, за своїм господарством, навіть за карпатським повітрям. Мріяли повернутися, бодай хоч подивитися на село Чорну, звідки їх вислали. Та не змогли».

На батьківщині тато Кріля працював майстром нафтовидобувної дільниці. У Мічуріно­­му ж пішов завфермою. Обіцяного житла влада не надала. Квартирували спершу в місцевого грека, потім збудували власну хату.

Микола Кріль у цьому самому селі закінчив середню школу, ладнався вступити до гірничого училища. Та переселених так просто звідси не випускали. «Я у 1963 році захотів поїхати навчатися до Донецька. Не міг отримати паспорта попервах! Зрештою, посприяв голова сільради».

У родині завжди говорили українською, школа в Мічуріно­­му теж була українськомовна. «Важко було переходити в училищі на російську. Бо я вчив трикутник, а там треба – трє­уґольнік».

Ще не раз довелося бойкам зачіпатись об гострі кути того інтернаціоналізму. Пан Микола все життя сумлінно пропрацював на шахті «Донбас». У нього троє дітей, вже є онуки. Усі вважають себе бойками, не цураються своїх звичаїв і мови.

У Тельманівський район потрапили 400 сімей із Чорної. Інколи комуністи навіщось спеціально розводили родини. «Ми жили в Мічуріному, а моя бабуся і двоюрідний брат – у Тельмановому», – каже Микола Кріль. Такі експерименти на людях не марилися жодному Мічуріну...

НОСТАЛЬГІЯ І ШЕНГЕН

Їх депортували в ім’я «вищих державних інтересів», хоча вже 1948 року СРСР підписав міжнародну декларацію про права людини. Режим не зважав ані на громадян, ані на нації. Переселенцям не залишили навіть можливості хоч інколи відвідувати батьківщину: бо виїжджати за кордон у Польщу, навіть соціалістичну, мали змогу лише комуністи, та й то не всі.

Тож не всім донецьким бойкам і досі випало побачити обітовану землю своїх пращурів. «Був із нами висланий один поляк, нині його вже випустили, подався назад на Польщу, – каже Василь Павлів так, наче й справді йдеться про довголітнє заслання. – А наші діти бували в горах тільки на Івано-Франківщині, а в Польщі – ні». Сам він навідатися до Карпат навіть не мріє – вік уже не той.

Його дружина пані Марія схвильовано додає: «А мій брат їздив у Чорну! Сестрин зять його возив з Івано-Франківська машиною. Я забула, коли це було – мабуть, іще до Шенгена. І брат розказував: там мало людей живе нині. Наша хата стоїть нежила. А поляки в ній тримають свиней». «Кожну стежку я в Чорній пам’ятаю, – журиться й Михайло Павлів. – Тягне з’їздити. Але як?»

Микола Кріль – один із тих, кому таки вдалося побувати в селі батьків: «Я поїхав 2005 року. Уп’ятьох найняли ми у Львові маршрутку й гайнули до Польщі – там лише 150 км. Я побачив колишню нашу хату. Вціліли старі сходи, під які я падав, як розповідав мені батько. Там нині полька живе. Каже мені: ви за своїм плакали, а ми – за своїм».

«А ми теж з’їздили в 1990-х роках, – хвалиться «донбаська бандерівка» Марія Бірців. – Природа там, у Чорній, набагато краща, як тут! І поляки машину чи трактор кидають будь-де без нагляду – не бояться, що хтось щось украде».

Якщо й справді десь «Схід і Захід разом», то це тут, у Тельманівському районі. Історичні рани гояться. Бойки змирилися з новою вітчизною, хоч і не забувають про стару. Відзначили у клубі Тельманового 60-ті роковини депортації: видрукували брошурою поіменний реєстр депортованих, вдягнули вишиванки (і старі переселенці, і юні їхні онуки), заграли сумних мелодій на традиційних інструментах.  

Читайте також: Відірвані від України


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено