Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Транзитна зупинка: білоруси шукають притулку в Україні

Унаслідок політичних репресій Лукашенки збільшилась кількість білорусів, які шукають притулку в Україні
Матеріал друкованого видання
№ 41 (206)
від 6 жовтня, 2011
Транзитна зупинка: білоруси шукають притулку в Україні

З-поміж білорусів, які вимушено покидають батьківщину та шукають кращої долі в Україні, можна виокремити три групи. Перша – політичні мігранти, які втікають від репресій, в’язниць та нищення свободи слова. Друга – священики та пастори католицьких, греко-католицьких і про­тестантських церков. А третя – бізнесмени, які рятуються від економічної несвободи, зокрема волюнтаристського податкового законодавства, або політизації бізнесу, коли недогідні режиму підприємці стають мішенню невмотивованих перевірок та судових позовів. Є білоруські актори, які перекваліфіковуються в нас на охоронців. Дехто з прибулих в українському корпоративному секторі робить чудову кар’єру. При цьому всі вони дуже задоволені тутешніми зарплатами, що явно підточує численні міфи про донедавна благополучну Білорусь.

Проте багато хто з білорусів у нашій країні не затримується, а рушає далі на захід, де біженці мають кращі шанси на допомогу. Тут залишаються переважно ті, хто планує не емігрувати, а таки колись повернутися додому.

Читайте також: Масова імміграція змінює Європу

Білий, червоний, білий

Білоруському опозиціонерові Ігарю Коктишу цьогоріч довелося перетинати українсько-польський кордон уночі й без документів, аби потрапити до Польщі, де на нього вже чекали офіційна підтримка й стипендія для навчання. Це був ще й символічний кордон між польським та українським ставленням до білоруських політичних мігрантів і шукачів притулку. На українському боці вони полишені на самоті зі своїми проблемами й можуть через незахищеність стати жертвами свавілля конкретного знахабнілого міліціонера або чиновника. На польському ж матимуть реальну підтримку, яка є елементом зовнішньої політики країни. Зрештою, це кордон між безідейністю офіційної політики однієї сторони та політичною осмисленістю іншої.

Українська частина історії Ігаря Коктиша, відомого діяча неформального молодіжного руху в Білорусі, тривожна й сумна. У 2007 році в Україні постановою Балаклавського районного суду він був заарештований для екстрадиції до Білорусі. Але зробити це нашій державі заборонив Європейський суд з прав людини. Однак Ігар не зміг продовжити термін дії свого паспорта в Україні. У Житомирі, де він жив із дружиною, у листопаді 2010-го його затримали працівники міліції. Проте, не висунувши жодних звинувачень, відпустили через три дні. Сьогодні за Ігаря можна тільки порадіти, адже він перебуває там, де його права як політичного біженця будуть захищені.

Керівник руху солідарності «Разам» В’ячеслав Сівчик приїхав до України після подій 19 грудня, тікав від можливого арешту. Його історія є класичною для політичних мігрантів із Білорусі, які опиняються в Україні. Сівчикові доводиться миритися з важкими побутовими умовами й покладатися лише на власні сили та спорадичну підтримку деяких політичних партій. За вісім місяців він власним коштом створив громадську організацію «Білоруський центр» у Львові.

За час перебування в Україні рух «Разам» провів близько 10 громадських акцій. 25 серпня його прибічники відсвяткували біля пам’ятника Шевченкові в Києві 20-ту річницю відроджен­­ня білоруської державності, коли Верховна ра­­да Білорусі надала Декларації про державний суверенітет статусу конституційного закону. На мітингу розгорнули величезний біло-червоно-білий прапор Білорусі, який був офіційним у країні в 1918–1919 та 1991–1995 роках. Білоруси, які зібралися біля Шевченка, дивувалися, наскільки легко можна організувати акцію в Україні – достатньо подати заявку за один день до її проведення (якщо її не організовує українська опозиція – Ред.). На їхній батьківщині це треба робити за кілька місяців.

Читайте також: Країна «Папи Колі»

Юрась Карєтнікав, активіст громадської організації «Правий Альянс», позбавленої режимом Лукашенки реєстрації рік тому, до України вимушений був переїхати також після 19 грудня 2010-го. 31-річний чоловік уже тричі побував у білоруських в’язницях: один раз в «Американці», тюрмі КДБ Білорусі, й двічі у звичайних. «Після розгону опозиції 19 грудня плин політичних мігрантів із Білорусі до України був дуже великим, кілька сотень осіб. Причому до вашої країни він був більшим, ніж до інших сусідів, – розповідає Карєтнікав. – На початку нам потрібно було вчитися виживати в нових умовах, гуртуватися, спільно вирішувати проблеми». Українські білоруси, які вже давно в нас осіли, добросердні люди, які написали про готовність допомогти політичним втікачам у соціальних мережах, та благодійні громадські організації – ось хто прийшов на допомогу в перший час. З часом декому вдавалося працевлаштуватися. «Нині в Україні знайти роботу легше, ніж у Білорусі. Близька ментальність, подібні­сть мов відіграють важливу ро­­ль», – пояснює Юрась.

До політичних мігрантів можна зарахувати й журналістів, позбавлених у Білорусі права на професію. «Мене прибрали з ефіру після випуску ток-шоу «Вибір» 19 грудня 2010 року, – розповів Тижню телеведучий Сяргєй Дарафєєв, який віднедавна працює на «5 каналі». – Та програма була присвячена президентським виборам. Нагорі вона не сподобалася. Я залишився працювати на каналі на іншій посаді. Проте через деякий час мене попросили написати заяву і як продюсера... Ще в ніч на 20 грудня розумів: більше в Білорусі реалізуватися не зможу».

Релігійні вигнанці

У 2000 році режим Лукашенки почав тиснути на католицькі та протестантські церкви. Громаді могли «просто так» скасувати контракт на оренду приміщення. Пасторів називали американськими шпигунами, які, мовляв, руйнують білоруську державність.

У жовтні 2008-го громадянина України Веніаміна Бруха, пастора Церкви Ісуса Христа у Мінську, депортували з Білорусі без пояснення причин. Дружина Бруха, громадянка Білорусі, та діти так само не можуть в’їхати на батьківщину. «Протестантські й католицькі конфесії обстоюють свободу ми­слення й особистості, кажу­­ть, що кожен має самостійно аналізувати Біблію, – розповідає пастор, – а Лукашенці такі люди не потрібні. Крім того, протестанти завжди публічно висловлювалися за справедливість і правду, а це дуже часто було проти дій президента». В Україні релігійна громада може існувати без державної реєстрації. Це саме по собі є контрастом до тих умов, у яких опинилися релігійні конфесії в Білорусі, де така свобода віросповідання не допускається. 

Бізнес як злочин

Після показу фільму білоруської документалістки Вольги Нікалайчик у столичному Будинку кіно Ігар Тишкєвіч залишається для неформального спілкування з режисеркою та глядачами. Він підключається до обговорення білоруських проблем, представляючись при цьому «просто білорусом, який живе у Києві». Насправді Ігар претендує на статус біженця. Хоча Україна поки що не побажала його надати, бо не побачила доказів політичного переслідування Тишкєвіча. Оскаржуючи в суді таке рішення, він може легально перебувати на території нашої держави більше від дозволених «безвізовим» іноземцям трьох місяців протягом півроку.

У Білорусі Ігар спершу зай­мався громадською діяльністю, потім пішов у бізнес. Коли під Мінськом почали будувати хімічний завод, допо­магав тамтешнім мешканцям цьому протидіяти – порадами та грошима. У результаті бізнес утратив, натомість отримав кримінальну справу за звинуваченнями в незаконній підприємницькій діяльності. До 2010-го опозиціонерам у країні Лукашенки за­кидали переваж­­но економічні зло­­чини. Уже три роки батьківщина регулярно шле до Києва запити про екстрадицію білоруса.

Якось його вже затримувала група захоплення УБОЗ, хоч і не надовго. Як програміст він має перевагу: йому байдуже, де працювати на віддаленого роботодавця. Для інших біженців, справи яких розглядаються роками, легально працевлаштуватися в Україні майже неможливо через необхідність щомісячної перереєстрації. «У Чехії біженцям надаються досить велика соціа­льна допомога та квартира. Тому більша частина з тих, хто поїхав до цієї країни, хоч як вони люблять Білорусь, не повернуться. Я ж для себе вирішив, що повернуся за найменшої зміни на краще», – розповідає Ігар. Стара мати теж не подужала би більш далеких поїздок для відвідин Тишкєвіча – Україна в цьому сенсі найближча. Тим часом син пішов у перший клас.

Читайте також: Білорусь у вигнанні

Українські реалії вигнання

Наша держава нічого не робить, аби допомогти білоруським мігрантам: отримати статус біженця їм так само важко, як і іншим іноземцям. обнадіює те, що і у владних кабінетах, і в правоохоронних органах усвідомлюють сутність політичної міграції з Білорусі й не виконують вимог Мінська про екстрадицію втікачів.

У вищих ешелонах української влади сьогодні немає кому підхопити очевидну ідею: демократизація Білорусі посприяла би поверненню на порядок денний політики ЄС щодо ще однієї хвилі розширення за рахунок пострадянських держав і оновила би геополітичну мапу регіону. А Росія не змогла би позмінно робити ставку то на Білорусь, то на Україну залеж­­но від наявності біля керма в цих країнах близьких їй по духу авторитарних режимів. Якби в нас закріпилася така ідея, то й інструменти дієвої підтримки демократичних перетворень у Білорусі знайш­лися б.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено