Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 вересня, 2011   ▪   Андрій Скумін   ▪   Версія для друку

Ляпас: Україна потребує якісного оновлення еліти

Учинок студентки Степаненко, хоч якби його сприймали, висвітив серйозну проблему: Україна потребує якісного оновлення тих кіл, які прийнято вважати елітою
Матеріал друкованого видання
№ 40 (205)
від 29 вересня, 2011
Ляпас: Україна потребує якісного оновлення еліти

Коротка мить «квіткового» ляпаса Дмитрові Табачнику у виконанні студентки Дарини Степаненко викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Публічно здійняти руку на міністра – це вже щось нове. Як згодом стане відомо, то не був індивідуальний подвиг студентки: діяла вона від імені Братства святого Луки, пов’язаного із сумнозвісним Дмитром Корчинським. Широкий резонанс акції передбачуваний і навіть гарантований. Уже через півгодини після скандалу про вчинок дівчини говорили з трибуни Верховної Ради. Блискавично включилася інтернет-спільнота. Наступного дня історію з ляпасом обговорювали в Шустера на «Першому національному». Посипалися коментарі й заяви. Студради, наче за помахом чарівних ректорських паличок, кинулися засуджувати «хуліганку» Дарину. Озвався навіть президент РФ Дмітрій Мєдведєв, пожартувавши в бік «свого» міністра освіти: дивіться, мовляв, щоб і у вас чогось такого не сталося…

Інформаційна піна почала осідати після вихідних. Найдивніше, що оцінювали переважно дії студентки, хоча треба було говорити й про урядовця, адже «персонажів» було двоє. Корчинський Корчинським, але головним провокатором у цій історії виступив усе ж таки сам міністр Табачник. Те, що він україноненависник, розписано в багатьох публікаціях, в яких міститься аналіз як конкретних дій цього чиновника, так і його публіцистики. Але чому в такому разі президент Янукович досі не звільнив його з посади? Чому залишається глухим до численних протестів і звернень? І якщо, скажімо, міністр-антисеміт в ізраїльському уряді – цілковитий нонсенс, то чому в Україні перед українофобами вмикається зелене світло?

Отож об’єктивно запит на ляпас Табачникові, як і всім представникам влади, які здійснюють антиукраїнський курс, існує, і дивно було б, якби хтось із молодих і гарячих не озвався на нього. Коли влада уникає діалогу із суспільством, коли довкола панує вибіркове правосуддя, а правоохоронні органи обслуговують не закон, а владу, – неминуче з’являється ґрунт для радикалізму.

Читайте також: «Ліца» антипатріотизму*

Втім, залишається чимало запитань і до іншої сторони – суспільства. Чи готове воно контролювати владу? На жаль, ні. Інститути громадянського суспільства в Україні поки що залишаються слабкими. Здавалося б, у такій ситуації тон мають задавати інтелектуали. Але в умовах, коли в країні встановлюється монопольна, напівавторитарна влада, неминуче виникає запит іще й на пристосуванство: за останні рік-півтора спокусі сервілізму легко піддалася значна частина інтелектуальної (за визначенням) «публіки», а то й духовних провідників.

Ректор бунтівної студентки, наприклад, тривалий час ніяк не міг вибрати для себе гідного амплуа – відсторонитися? Засудити? Підтримати? Проігнорувати? І таку метушливу поведінку президент Києво-Могилянської академії пан Квіт демонструє далеко не вперше. Останній кричущий випадок – (не)підписання сумновідомого листа «інтелігенції» на підтримку «курсу реформ Януковича». За цим уже тривалий час проглядає намагання витримати таку собі «середню лінію», аби й вовки були ситі, і ягнята цілі. Втім, що буває з компромісною поставою ягнят, коли хижакові кортить їсти, описав у своїх байках іще Лафонтен.

Є великі претензії й до «патріархів» гуманітаристики, котрі вже давно розводяться про свій месіанізм та інтелектуальну цноту. Замість розбудови в Україні освітнього простору європейського типу, залучення підтримки іноземних колег досередини країни, стимулювання обдарованої молоді, що має досвід роботи й викладання за кордоном, до інтелектуальної праці на Батьківщині, весь креативний дух професури кшталту Мирослава Поповича та Ярослава Грицака в роки незалежності пішов на побудову власного «я», піар у закордонних університетах і телевізійних шоу. В кожному виступі (а власне, виступами всі їхні справи й обмежувалися) можна було почути яскраві вислови, риторичні парадокси, вихваляння причетністю до західного досвіду й цінностей, головним мотто яких було: «Я є! Я маю бути першим!» Шкода тільки, «патріарший» амвон виявився зайнятий охочими чхати на весь цей академічний снобізм, зарозумілість і марнославство.

Схожа вовтузня відбувається в літературі. Якщо всерйоз сприймати деякі презентації та «імпрези», мало б скластися враження поголовної геніальності представників письменницького цеху. До того ж виняткової – яка плекає его і зневажає інших. От тільки не видно нині в ньому титанів. Воно й не дивно: адже не досить, як це робить, приміром, Оксана Забужко, роками котитися за інерцією «польових досліджень…» і навіть у «букетному інциденті» вбачати їхній відгомін. Варто полишити самомилування й поглянути на те, чому в такому жалюгідному стані майстерня слова. Без спроможності тих, хто творить, задавати стандарти якості, прищеплювати їх молодим авторам, опиратися несмаку замість літератури процвітає графоманство. Тому й не дивує, що в Україні бракує лідерів думок.

Догоджання можновладцям набуває різних форм. Важко забути зворушливу сцену, коли перед Ганною Герман, авторкою цілої прозової книжки й за сумісництвом президентської радниці, раптом узявся розшаркуватися сам блаженнійший Святослав, глава Української греко-католицької церкви. Разом із отцем Борисом Гудзяком, очільником Українського Католицького університету. І заодно з «православним комуністом» Борисом Олійником, який до тієї книжчини спорудив напутню передмову. Що їх подвигло на участь у вікопомній презентації? Любов до художнього слова? Гордість за єдиновірну літераторку? Чи все ж її належність до владного сонму?

Отож історія з «квітковим» ляпасом змусила вкотре задуматися про якість влади й суспільства. Так, ми стоїмо по шию в болоті. По один бік – жадібна, жорстока, цинічна, хоч і сповнена внутрішнього страху влада, яка думає, що прийшла до «керма» назавжди; по другий – ми, схожі на людей, про яких писав Шевченко: «А братія мовчить собі, витріщивши очі». Найприкріше, що не чути голосів тих, хто претендує – мав би претендувати (!) на роль провідників. Інтелектуальний, моральний опір повзучому авторитаризмові надзвичайно слабкий. Натомість першу скрипку грають уже перевірені авантюристи, пристосуванці й провокатори. Одні з них протоптали стежку на Банкову, особливо не приховуючи цього. Інші, схоже, прописалися там іще давніше, хоча для публіки продовжують гарячкувати на барикадах, насправді граючи із владою у піддавки.

Найголовніше, що можна закинути кожній із категорій провідників – митцям, ректорам, «совісті нації», «патріархам» і «аксакалам», – це неспроможність відповідати тій високій ролі й суспільним очікуванням, до яких вони мусять дорівнятися з огляду на статус. Адже роль кожного, хто претендує на суспільний авторитет, хто очолює структури, які навчають наступні покоління чи випускають «культурні продукти», покликані сприяти духовному розвитку нації, – допомагати подоланню громадянами в собі раба й совка. Суспільні авторитети – духовні лідери – покликані створювати середовища, в яких народжуватимуться й закріплюватимуться нові стандарти знань, досліджень, пізнання, гідної суспільної поведінки. Не сталося –
принаймні досі.

Тому й залишається відчуття вакууму. І тим голосніше відлуння ляпаса, що прозвучав серед тиші. То, може, досить стрясати повітря словесами на блогах, вправлятися в самопіарі, ділити титули, хизуватися власним лібералізмом, водночас потайки приміряючись до імовірних синекур від влади чи то комфортних зарубіжних грантів? Чи не відповідальніше й чесніше збудувати в освіті й інтелектуальному просторі те, що стало б для суспільства рятівним муром супроти будь-яких зловорожих випадів табачників. Може, тоді в нього з’являться не авантюрні провідники й аморальні авторитети, а справжні, непідробні й відповідальні лідери? Бодай духовні.

Читайте також: Безнадійні українофоби


Матеріали за темою:

1
Як дурну витівку— 12.17%
 
2
Як провокацію, за якою стоїть Дмитро Корчинський— 24.78%
 
3
Як вияв студентського гніву— 33.91%
 
4
Як героїчний вчинок— 26.52%
 
5
Як непорозуміння— 2.61%
 
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Довгий час кіберзлочинності не приділяли належної уваги. Вірус WannaCry має підштовхнути до зміни такого ставлення
    25 травня, The Economist
  • Чому Англії та Ізраїлю вдалося. І чим їхні уроки корисні для нас
    25 травня, Валерій Примост
  • Є старовинний козацький спосіб зупиняти кров. Дуже жорсткий, але дієвий. Рану засипали порохом (сучасний бездимний не годиться, має бути з деревного вугілля, селітри та сірки) і, поки не просяк кров’ю, підпалювали. Кров запікалася, рана дезінфікувалася. Мабуть, важко, доки не спробуєш, зрозуміти, що відчуває людина під час цієї процедури, але таке життя.
    25 травня, Роман Малко
  • «Нам потрібні нові форми мислення, аби вирішити проблеми, створені старими». Це гасло із Twitter Йона Аґірре Суча.
    25 травня, Ольга Ворожбит
  • Класик західного постмодернізму 86-річний Джозеф Макелрой — один із найвпливовіших прозаїків повоєнної Америки й водночас автор, чиєму літературному талантові більш ніж за 60 років писання текстів зуміло віддати шану лише кілька десятків критиків.
    25 травня, Олена Кухар
  • Генеральний прокурор відповів на питання народних депутатів у Верховній Раді, а очолюване ним відомство створило шефу гідну PR-підтримку.
    24 травня, Андрій Голуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено