Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 серпня, 2011   ▪   Спілкувався: Лесь Белей   ▪   Версія для друку

Людина vs система

Дисидент Петро Вінс про очищення від совкізму та бізнес без «даху»
Матеріал друкованого видання
№ 31 (196)
від 28 липня, 2011
Людина vs система

У постколоніальному суспільстві завжди бракує нонконформістів. Усі авторитарні режими старанно викорінюють їх із соціуму, тому після звільнення треба шукати зі свічкою тих, хто не поступається принципами і ставить чоло владній системі та її пристосуванцям. Однак такі приклади є. Біографія Петра Вінса – це життя нонконформіста. Пан Петро розповів Тижню про свій досвід «чесності перед собою».

У. Т.: Прізвище Вінс не зовсім типове для наших широт, розкажіть про свої корені.

– Моя мати – українка, батько – наполовину росіянин, наполовину німець. За освітою він інженер, закінчив КПІ, а крім того, ще й пастор у дев’ятому поколінні. Мене з дитинства готували до того, щоб я став десятим, але не судилося. Дідусь по батьковій лінії – місіонер, приїхав із Канади на Далекий Схід, одружився на моїй російській бабусі й осів. Совєтська влада його двічі судила і слід його пропав. Тільки за часів Ґорбачова ми отримали документи, у яких було записано, що 1937 року його розстріляли.

ВКОРОТИТИ ВІКУ СРСР

У. Т.: Ви були наймолодшим членом Української Гельсінської спілки. Що підштовхнуло вас до рішення стати дисидентом?

– 1976-го мого батька посадили вдруге на 10 років, мені тоді було 20. Під час судового процесу нам допомагали московські правозахисники. Завдяки цьому оточенню я познайомився із самвидавом і творами Солженіцина. Моє покоління вважало, що коли в результаті нашої діяльності вдасться вкоротити існування СРСР хоча б на три хвилини, то це варте такої посвяти. Ми влилися в дисидентське життя, бо не мали іншого вибору. У нас був приклад батьків і дідів, які боролися за свободу.

У. Т.: Яким було середовище Української Гельсінської спілки?

– Усе було страшенно розпорошено. Левко Лук’яненко, який повернувся після 15-річного заслання, перебував під домашнім арештом у Чернігові. Тобто він не мав права покидати місто, а своє помешкання – після десятої вечора. Усі, хто вступав до Української Гельсінської спілки, відразу потрапляли під прес системи і їх практично за півроку садили. Я був тоді молодим, і все це здавалося мені дуже романтичним: за тобою їздять машини і стежать. У нашому середовищі ми підтримували одне з одним якісь контакти, але вони були дуже хаотичними та непостійними. Кожен мав свої обов’язки, наприклад, доправляти з Москви документи і літературу або гроші. Що цікаво, тоді багато коштів для українських націоналістів надходило через Москву. Не було ніякої різниці між сіоністами, націоналістами, демократами. Усіх нас об’єднувала мета: скинути гніт совєтської влади.

У. Т.: Як система боролася з вами?

– Щороку 5 або 10 грудня ми їздили до Москви під пам’ятник Пушкіну, де відбувалася акція під патронатом Андрєя Сахарова «День прав людини». У ній зазвичай брали участь 70–100 осіб, на яких уже чекали озвірілі чекісти. У 1979-му, коли я збирався туди, мене зняли з поїзда на київському вокзалі, обшукали і повезли в Лук’янівське СІЗО. Начитавшись Солженіцина, вже знав, як поводитися, тому оголосив голодування. На Лук’янівці мене прийняти відмовилися, і чекісти були змушені забрати у свій ізолятор. Коли в’язень голодує, то стає гарячим каменем, який перекидають з рук у руки, щоб не обпектися. Тому потім мене відправили до психлікарні, але лікар сказав, що я здоровий. Мені дали 15 діб, які я проголодував, потім ще 15, але на 22-гу добу відпустили. Через півтора місяця знову арештували на вулиці. За нашою домовленістю на допитах ми зберігали абсолютне мовчання. Тобто я називав своє ім’я та прізвище, рік народження, а на інші запитання не відповідав. На одному допиті мене намагалися розкрутити на розмову п’ять старших досвідчених чекістів. Години три я мовчав. І раптом сказав їм: «Подивіться на свої руки». Від несподіванки вони справді поглянули. Я продовжив: «На них кров мого батька, дідуся і бабусі, а також мільйонів загиблих людей. І цю кров ви ніколи не змиєте». Мене відпустили, а через кілька місяців засудили на рік за дармоїдство, чи, як тоді казали, «тунеядство».

Після терміну я почав контактувати з американським посольством, що не сподобалося чекістам, мені погрожували. Якось вивезли в машині за Київ і залишили в лісі. Я повернувся, пішов знову в посольство, щоб поскаржитися. Урешті одного вечора службісти напали на мене. Їхнім планам завадили сусіди, але вони встигли перебити мені ногу. А потім сталося так, що обміняли чотирьох політв’язнів, серед яких були мій батько та Валентин Мороз, на двох совєтських шпигунів з ООН. Так я потрапив до Америки.

ВІД АНАРХІЇ ДО АВТОРИТАРИЗМУ

У. Т.: 1993 року ви переїхали до Росії. Якими були дикі 1990-ті в Москві?

– З одного боку, там панувала свобода, з іншого – анархія. Насправді свободи преси не існувало, тому що вся вона була куплена, усі матеріали замовні. Я мав багато знайомих журналістів та редакторів, і всі вони пишалися тим, що ні рядка не написали безплатно. Мені казали: «Хороший журналіст продається тільки раз». Ще в той час була велика проблема з вуличним бандитизмом. Потім усе це перейшло на інші рівні: рекетирів або розстріляли, або посадили, або вони стали поважними бізнесменами. У 1993-му я почав фактично з нуля розбудовувати свій бізнес у логістиці. У 2008-му в моїй фірмі працювали 112 осіб і оборот становив $10 млн на рік.

У. Т.: 2008 року у вашої компанії «Вінленд – ХХІ ст.» виникли проблеми з владою. Що сталося?

– У 2000-му я заснував журналістську премію імені Андрєя Сахарова. Вона вручається до сьогодні і є цілком незалежною. Щороку вибираємо лауреата та чотирьох номінантів. Акцент робили на регіони, оскільки розуміли, що там влада значно сильніша, а журналісти беззахисніші. За 10 років ми нагородили близько 50 осіб. Поміж лауреатів була й Анна Політковская.

Потім, коли мій бізнес розкрутився, а в мене не було ніякого «даху», почали приходити різні люди і казати, що має бути якась протекція. Один знайомий працівник російського МВС навіть повідомив, що я належу до чорних списків… На мій подив, він зізнався, що в них є списки компаній, «які ні під ким не ходять». Отже, до мене почали навідуватися. Першого разу навіть побили моїх співробітників. Потім я здійняв скандал у пресі, й проти мене порушили кримінальну справу за несплату податків. Як наслідок – довелося покинути Росію. Мене оголосили у федеральний розшук, спробували також і в міжнародний, але адвокатам вдалося довести, що підстав для міжнародного розшуку немає, адже сума незначна. 

Моя дружина – юрист. Вона подала позов на міліцію до цивільного суду і без хабарів виграла всі три інстанції. Тепер черга за прокуратурою, але, щоб закрити справу, усі мої адвокати просто називають мені суми. І я зрозумів, як працює система. У всіх суддів є розгалужене коло знайомих. Мій адвокат сказав, що коли стане відомо, який суддя розглядатиме справу, то він за день знайде на нього вихід. Тобто захисники стали кур’єрами, які знають, кому і скільки треба дати, щоб усе вирішилося як слід. Від самого початку я відмовився платити. І так втратив увесь бізнес.

Вочевидь, річ у совкізмі. Пам’ятаю, коли сотні разів їздив у тролейбусі й бачив плакат «Народ и партия едины», то посміхався із сарказмом, але у свідомості це все одно відкладалося. І так у всіх. Це як Coca-Cola. А коли в житті трапляються такі історії, як у мене, це допомагає очиститися від совкізму.

У. Т.: Який ваш статус сьогодні: ви перебуваєте в розшуку чи є персоною нон-ґрата в Росії?

– Тепер я тільки у федеральному розшуку РФ. Технічно Україна не може мене видати Росії, оскільки я отримав її громадянство.

В УКРАЇНСЬКІЙ ЄВРОПІ

У. Т.: Що привело вас знову в Україну?

– Після поневірянь по світу я таки повернувся сюди. З 1979-го не був тут. Жив у 16 країнах і ніде не мав відчуття дому. А ось років вісім тому, коли вперше після довгої перерви навідався в Київ і пройшовся вулицями дитинства, то відчув, що це моя земля. Я спостерігав за політикою в багатьох державах і зрозумів, що все в наших руках. Громадські організації та «маленькі українці» можуть зреформувати суспільство значно ефективніше, ніж політики.

Приїхавши до Києва, довго розглядався і вирішив зайнятися своєрідним вуличним мистецтвом, тому заснував фірму StreetArtBeat, яка популяризуватиме на футболках найкращі зразки сучасного арту. 

У. Т.: Чи різниться чимось ведення бізнесу в Україні та Росії?

Важко сказати... Складається таке враження, що люди в Україні дуже охоче відгукуються на пропозиції про роботу, але вони страшенно необов’язкові. Можуть щось пообіцяти і не зробити, призначити зустріч і не з’явитися. У Росії з приходом Путіна державні органи отримали велику владу. Я часто повторюю, що там люблять віднімати і ділити, а додавати і множити не вміють. Київ здається мені більш європейським містом. Своїм московським друзям завжди кажу, що Київ – це остання європейська, а Москва – перша азійська столиця.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено