Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 липня, 2011   ▪   Спілкувалися: Станіслав Бондаренко ,   Наталія Лизогуб   ▪   Версія для друку

Проти варваризації

Михайло Слабошпицький про міжнародний конкурс української мови, мемуаразми й панування невігластва
Матеріал друкованого видання
№ 28 (193)
від 7 липня, 2011
Проти варваризації

Конкурс української мови імені Петра Яцика стараннями Михайла Слабошпицького, який є співголовою координаційної ради цього заходу, відбувається майже у 27 країнах світу. Позаду вже 11 турнірів. Кілька перших років чималі преміальні й організаційні витрати брав на себе громадянин Канади, українець Петро Яцик за цілковитої прозорості всіх фінансових моментів – звіти про турнір завжди друкують у пресі. Тому після смерті мецената змагання отримало його ім’я.

Проте конкурс давно вже муляє очі міністрові освіти, науки, молоді та спорту Дмитру Табачнику: спочатку чиновник зволікав із підписанням наказу про його проведення, а згодом вдався до бюрократичного маневру – створив «клон». Михайло Слабошпицький розповів Тижню подробиці протистояння.

Конкурс імені Яцика – хай і не прямо – пов’язаний із боротьбою за українське книговидання. Буде мова – буде читач, буде наша книжка. Я намагаюся проводити цей мовний марафон творчо. Не в стилі традиційних і трафаретних олімпіад. Ми з Яциком задумували патріотичний турнір, де справді домінуватиме креатив.

Табачник ініціював альтернативний конкурс, узявши для нього ім’я Тараса Шевченка (щоправда, він уже третій під цим ім’ям, який проводить освітянське міністерство). А громадськість міністр інформує так: «У нас немає грошей на два заходи», – хоча на конкурс імені Яцика ніколи за всі 11 турнірів Міністерство освіти і науки не давало жодної «живої» гривні – усе це кошти меценатів. Новий конкурс буцімто підміняє старий, хоча насправді в Табачниковому варіанті – й мови національних меншин (головно російська), і літератури...

Організоване Табачником дійство помре того ж таки дня, коли міністра звільнять, а ми вже готуємося до відкриття 12-го конкурсу імені Яцика.

Суспільство не тільки не просунулося вперед проти часів УРСР, а ще й дуже варваризувалося. Тотально запанувало невігластво. Я стикаюся, наприклад, із новим поколінням журналістів, і мене вражає їхня цілковита неначитаність, непоінформованість навіть в елементарних питаннях української культури та літератури.

Усілякі бузини можуть вільно процвітати сьогодні через те, що люди з дипломами про так звану вищу освіту й без знань бодай в обсязі середньої нерідко за чисту монету сприймають антиукраїнську маячню й демагогічні кульбіти.

Літпроцесові заважає все й водночас не заважає ніщо. Залежно з якої позиції на те подивитися. Дуже дивно, що за умов духовної кризи, в час торжества всепродажності й брехні, посеред економічної руїни ми маємо таку літературу! Очевидно, в цьому виявляє себе якась метафізична захисна сила суспільства.

Гадаю, колись буде написано таку книжку: «Алкоголь та українська література». Щось на зразок «Алхімії слова» Яна Парандовського. Алкоголь був способом заглушувати в собі всілякі комплекси, породжені існуванням у страшному суспільстві, анестетиком для численних психічних травм, способом своєрідної духовної еміграції з осоружної дійсності.

Мені пощастило знати багатьох видатних людей. Я вже пишу (щоправда, прихапцями) спогади. Хочу про все те розповісти. Без іконописності, без ідеалізації, без демонізації відтворити в тексті час і людей так, щоб не губилися характери й подробиці. До цього жанру часто вдаються, щоб звести рахунки з мертвими і щоб звеличити себе, найгарнішого, недооціненого сучасниками й історією. Хто «недобрав» визнання, почестей, той намагається сам усім цим наділити себе в своїх опусах. І тоді замість мемуарів виходять мемуаразми.

Написав два варіанти роману про Михайла Коцюбинського. Однак працюю нині над третім, і самого прозаїка в ньому буде менше. Більше натомість – його сучасників. А ще роздумів про українську долю й недолю. В процесі роботи ідея еволюціювала до роману про добу Михайла Коцюбинського. До твору-панорами, де є його сучасники: Чикаленко, Винниченко, Леонтович, Єфремов...

Щось у житті від мене залежало, але багато – ні. Добре пам’ятаю свою дискусію з Яциком. Я зауважив йому: «Ось ви кажете, що ви фаталіст і все в житті визначено наперед. А чому ж тоді з таким азартом кидаєтеся в перегони до успіху?» І він відповів: «Так, у житті все накреслено. Ми народжуємося й опиняємося в човні, який бурхлива течія несе до нашого кінця, до смерті. Але Бог дає нам у руки весла й стерно. Це для того, щоб нас дочасно не викинуло на берег чи не розбило об риф». Загалом кожен із нас має сказати собі: «Так, я накоїв чимало дурниць і не найрозумніших учинків, але, на жаль, усе це теж моє життя. Від нього ні відмовитися, ні відкупитися».

Батько був надзвичайно артистичним і життєрадісним. Його оптимізм передався мені. Баба Настя, його мати, яка пішла заміж за вдівця, мого діда Михайла (мене назвали на його честь), мала п’ятеро дітей, була не тільки співуча, а й обізнана зі Святим Письмом. Вона любила легенди, перекази, і все це передалося мені. Наша духовна конституція – синтез впливів багатьох людей, які, може, про те й не підозрюють.

Ми помиляємося, коли гадаємо, ніби творять лише письменники, художники чи музиканти. Я зрозумів це, поспостерігаючи за такими постатями, як Петро Яцик та Юрій Ємець, мій добрий знайомий у Канаді, – він разом із Яциком засновував Лігу українських меценатів. Ємець сказав: «Для мене бізнес – не менша творчість, аніж література».

Я, мабуть, надто допитлива людина, бо не можу зосереджуватись і замикатися на чомусь одному. Звісно, в мене чимало амбітних літературних планів. А водночас хочу й надалі говорити у своїх радіопередачах про важливі українські книжки – в цьому є велика потреба, адже наша видавнича справа не має ні належної промоції, ні якоїсь підтримки громадськості. У постколоніальній ситуації, в умовах неповноцінного функціонування мови вижити їй неймовірно важко.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Михайло Слабошпицький 

Письменник, літературознавець, публіцист, громадський діяч. Народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Був редактором відділу критики «Літературної України», головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон XX». Автор понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Лауреат численних літературних премій. Батько кінорежисера Мирослава Слабошпицького.

КОНКУРС ІМЕНІ ПЕТРА ЯЦИКА

Міжнародне змагання знавців української мови було започатковане 2000-го громадським діячем із Канади Петром Яциком. Відбувається щороку. Його мета – утвердження державного статусу мови, піднесення її престижу серед молоді, виховання поваги до культури й традицій народу. Проходить у чотири етапи у формі турніру за олімпійською системою: шкільний, районний, обласний та загальноукраїнський. Переможці, крім цінних подарунків, отримують грошову винагороду.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено