Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 липня, 2011   ▪   Спілкувалися: Станіслав Бондаренко ,   Наталія Лизогуб   ▪   Версія для друку

Проти варваризації

Михайло Слабошпицький про міжнародний конкурс української мови, мемуаразми й панування невігластва
Матеріал друкованого видання
№ 28 (193)
від 7 липня, 2011
Проти варваризації

Конкурс української мови імені Петра Яцика стараннями Михайла Слабошпицького, який є співголовою координаційної ради цього заходу, відбувається майже у 27 країнах світу. Позаду вже 11 турнірів. Кілька перших років чималі преміальні й організаційні витрати брав на себе громадянин Канади, українець Петро Яцик за цілковитої прозорості всіх фінансових моментів – звіти про турнір завжди друкують у пресі. Тому після смерті мецената змагання отримало його ім’я.

Проте конкурс давно вже муляє очі міністрові освіти, науки, молоді та спорту Дмитру Табачнику: спочатку чиновник зволікав із підписанням наказу про його проведення, а згодом вдався до бюрократичного маневру – створив «клон». Михайло Слабошпицький розповів Тижню подробиці протистояння.

Конкурс імені Яцика – хай і не прямо – пов’язаний із боротьбою за українське книговидання. Буде мова – буде читач, буде наша книжка. Я намагаюся проводити цей мовний марафон творчо. Не в стилі традиційних і трафаретних олімпіад. Ми з Яциком задумували патріотичний турнір, де справді домінуватиме креатив.

Табачник ініціював альтернативний конкурс, узявши для нього ім’я Тараса Шевченка (щоправда, він уже третій під цим ім’ям, який проводить освітянське міністерство). А громадськість міністр інформує так: «У нас немає грошей на два заходи», – хоча на конкурс імені Яцика ніколи за всі 11 турнірів Міністерство освіти і науки не давало жодної «живої» гривні – усе це кошти меценатів. Новий конкурс буцімто підміняє старий, хоча насправді в Табачниковому варіанті – й мови національних меншин (головно російська), і літератури...

Організоване Табачником дійство помре того ж таки дня, коли міністра звільнять, а ми вже готуємося до відкриття 12-го конкурсу імені Яцика.

Суспільство не тільки не просунулося вперед проти часів УРСР, а ще й дуже варваризувалося. Тотально запанувало невігластво. Я стикаюся, наприклад, із новим поколінням журналістів, і мене вражає їхня цілковита неначитаність, непоінформованість навіть в елементарних питаннях української культури та літератури.

Усілякі бузини можуть вільно процвітати сьогодні через те, що люди з дипломами про так звану вищу освіту й без знань бодай в обсязі середньої нерідко за чисту монету сприймають антиукраїнську маячню й демагогічні кульбіти.

Літпроцесові заважає все й водночас не заважає ніщо. Залежно з якої позиції на те подивитися. Дуже дивно, що за умов духовної кризи, в час торжества всепродажності й брехні, посеред економічної руїни ми маємо таку літературу! Очевидно, в цьому виявляє себе якась метафізична захисна сила суспільства.

Гадаю, колись буде написано таку книжку: «Алкоголь та українська література». Щось на зразок «Алхімії слова» Яна Парандовського. Алкоголь був способом заглушувати в собі всілякі комплекси, породжені існуванням у страшному суспільстві, анестетиком для численних психічних травм, способом своєрідної духовної еміграції з осоружної дійсності.

Мені пощастило знати багатьох видатних людей. Я вже пишу (щоправда, прихапцями) спогади. Хочу про все те розповісти. Без іконописності, без ідеалізації, без демонізації відтворити в тексті час і людей так, щоб не губилися характери й подробиці. До цього жанру часто вдаються, щоб звести рахунки з мертвими і щоб звеличити себе, найгарнішого, недооціненого сучасниками й історією. Хто «недобрав» визнання, почестей, той намагається сам усім цим наділити себе в своїх опусах. І тоді замість мемуарів виходять мемуаразми.

Написав два варіанти роману про Михайла Коцюбинського. Однак працюю нині над третім, і самого прозаїка в ньому буде менше. Більше натомість – його сучасників. А ще роздумів про українську долю й недолю. В процесі роботи ідея еволюціювала до роману про добу Михайла Коцюбинського. До твору-панорами, де є його сучасники: Чикаленко, Винниченко, Леонтович, Єфремов...

Щось у житті від мене залежало, але багато – ні. Добре пам’ятаю свою дискусію з Яциком. Я зауважив йому: «Ось ви кажете, що ви фаталіст і все в житті визначено наперед. А чому ж тоді з таким азартом кидаєтеся в перегони до успіху?» І він відповів: «Так, у житті все накреслено. Ми народжуємося й опиняємося в човні, який бурхлива течія несе до нашого кінця, до смерті. Але Бог дає нам у руки весла й стерно. Це для того, щоб нас дочасно не викинуло на берег чи не розбило об риф». Загалом кожен із нас має сказати собі: «Так, я накоїв чимало дурниць і не найрозумніших учинків, але, на жаль, усе це теж моє життя. Від нього ні відмовитися, ні відкупитися».

Батько був надзвичайно артистичним і життєрадісним. Його оптимізм передався мені. Баба Настя, його мати, яка пішла заміж за вдівця, мого діда Михайла (мене назвали на його честь), мала п’ятеро дітей, була не тільки співуча, а й обізнана зі Святим Письмом. Вона любила легенди, перекази, і все це передалося мені. Наша духовна конституція – синтез впливів багатьох людей, які, може, про те й не підозрюють.

Ми помиляємося, коли гадаємо, ніби творять лише письменники, художники чи музиканти. Я зрозумів це, поспостерігаючи за такими постатями, як Петро Яцик та Юрій Ємець, мій добрий знайомий у Канаді, – він разом із Яциком засновував Лігу українських меценатів. Ємець сказав: «Для мене бізнес – не менша творчість, аніж література».

Я, мабуть, надто допитлива людина, бо не можу зосереджуватись і замикатися на чомусь одному. Звісно, в мене чимало амбітних літературних планів. А водночас хочу й надалі говорити у своїх радіопередачах про важливі українські книжки – в цьому є велика потреба, адже наша видавнича справа не має ні належної промоції, ні якоїсь підтримки громадськості. У постколоніальній ситуації, в умовах неповноцінного функціонування мови вижити їй неймовірно важко.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Михайло Слабошпицький 

Письменник, літературознавець, публіцист, громадський діяч. Народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Був редактором відділу критики «Літературної України», головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон XX». Автор понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Лауреат численних літературних премій. Батько кінорежисера Мирослава Слабошпицького.

КОНКУРС ІМЕНІ ПЕТРА ЯЦИКА

Міжнародне змагання знавців української мови було започатковане 2000-го громадським діячем із Канади Петром Яциком. Відбувається щороку. Його мета – утвердження державного статусу мови, піднесення її престижу серед молоді, виховання поваги до культури й традицій народу. Проходить у чотири етапи у формі турніру за олімпійською системою: шкільний, районний, обласний та загальноукраїнський. Переможці, крім цінних подарунків, отримують грошову винагороду.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • За якою траєкторією вже понад 25 років іде студентський рух у країнах колишнього СРСР
    23 липня, Арсеній Сітніков
  • Хіт-парад 12-2, «Червона рута» в Севастополі, касети-фірмачі та інші радощі середини 1990-х
    22 липня, Сергій Харинович
  • Погодьтеся, вести довгі розмови про систему правосуддя в невизнаній «республіці» доволі дивно. Які закони можуть бути на території цілковитого беззаконня та невизнаності? І саме це найбільша перешкода з усіх можливих. Можна запастися ліками, можна подбати про харчі, але як можна будувати життя там, де не дотримують законів?
    22 липня, Вікторія Малишева
  • Сильна кураторська команда готує в Америці нову виставку сучасного мистецтва, яку вже готові «авансом» порівнювати з німецькою Документою. Втім, із останньою цьогоріч не все так райдужно, як прогнозували на початку літа.
    21 липня, Олена Кухар
  • Молоду людину араби називають словом «шаб» або «шаба». Множина «шабаб» (молодь) вживається дуже часто і в літературній, і в розмовній мові, а також у різних діалектах: «шабаб хоче того», «шабаб протестує», «шабаб мігрує».
    21 липня, Михайло Якубович
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено