Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 червня, 2011   ▪   Любомир Белей   ▪   Версія для друку

Пан або пропав

У німецькій, англійській, французькій, іспанській, чеській, польській мовах усталилися офіційні звертання гер, містер, месьє, дон, пан. А ось в Україні з офіційною формою якось не склалося. Власне, їх побутує стільки, що не лише чужинцеві, а й нам самим годі визначитися, котру коли вживати.
Матеріал друкованого видання
№ 24 (189)
від 16 червня, 2011
Пан або пропав

 Скажімо, до якогось «маленького» українця Івана Івановича Коваленка можуть звернутися: Іване Івановичу, Іван Іванович, пане Іване, пане Коваленко, товаришу Коваленко, дядя Ваня, громадянине Коваленко. Таке «багатство» варіантів є не благом, а лише свідченням вельми складної історичної долі та сучасного постколоніального стану суспільства. А ще його, зокрема й лінгвістів, байдужості до стрижневих лексичних елементів державної мови.

ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ

Щоб зрозуміти бедлам у царині українських звертань, простежмо бодай у загальних рисах історію їх виникнення. Зрозуміло, спочатку форми ввічливості з’явились у неофіційному народному мовленні. Для цього використовували терміни родинності та свояцтва: батьку, мамо, сину, дочко, брате, сестро, куме, свате, сусіде тощо. Їх і досі вживає в такому значенні українське село. Оскільки сприймання такої лексики в ролі спершу неофіційних, а згодом і офіційних звертань – тенденція не лише українська, то, наприклад, іменником отець (пор.: лат. pater) почали йменувати крім батька ще й священика. Зрештою, такі слова, як брате, сестро, батьку, сину (синку), дядьку, тітко, також тривалий час були досить популярні як звертання до неспоріднених осіб. У патріархально-родовому дусі батьками називали не лише козацьких гетьманів, а й діячів ХХ століття. Скажімо, саме так часто зверталися до президента Карпатської України Августина Волошина. Якщо промовлене до священика отче бездоганно вписується як у християнську догматику, так і в традиції українського назовництва, то стосовно використання двох інших термінів родинності – батьку або дядя й тьотя (останні особливо популярні, коли діти й підлітки заводять розмову з незнайомими дорослими) – викликає серйозні застереження. І тут річ не лише у зрусифікованій структурі певних іменників, а й у тому, що поширення значення (з батькового материного брата чи сестри на кожну дорослу особу) суттєво погіршує їх ідентифікаційні можливості й розмиває межі приватного родинного кола та публічного суспільно-громадського середовища: постійно треба уточнювати, що йдеться про чужого дядю або чужу тьотю. Використання термінів родинності та свояцтва у ролі офіційних чи публічних звертань свідчить про молодість і недостатню розробленість як державних інституцій, так і офіційно-ділової лексики.

ПАТРОНІМИ

Найпопулярнішим у сучасній Україні є офіційне звертання на ім’я та ім’я по батькові (Іване Івановичу, Галино Михайлівно). Хоча стосовно другого з них уже тривалий час точиться дискусія: питомо своє чи російське його походження? У нашого народу традиція називатися за безпосереднім предком чоловічої статі дуже-дуже давня. Проте такі форми й імена по батькові – цілком різні речі. Відповідні йменування, або так звані патроніми, утворювалися в українців від прізвиська, прізвищної назви чи особового імені батька, зокрема й здрібнілих варіантів, а також і від слова на означення його професії чи заняття. Прикметно, що наші особові назви на -ич могли походити й від імені матері, тестя, брата чи інших членів родини. Тобто син Івана Коваля за батьком міг бути не лише Івановичем, а й Іванчуком, Іваненком, Іванойком, Ванником, Коваленком, Ковальчуком тощо. Водночас того ж таки чоловіка могли називати й за ім’ям матері – Мариничем, Оксаничем, Христичем. Характерно, що виникнення українських патронімів відбувалось у живомовній стихії, і ніхто ніколи його не регламентував. Тому історичні документи рясніють випадками, коли певну особу іменують самою лише відповідною формою на -ович, а то й одночасно двома (Андрій Михайлович Сангушкович Каширський). Однак дуже часто українці називалися без патроніма на -ович.

Імена по батькові виникають як атрибути суто офіційні, і спершу з’являються в Мос­ковському царстві. Російські отчєства – це породження царсько-імперської бюрократичної машини: їх творення та особливості вживання було чітко регламентовано на «височайшому» рівні. Монархи видали близько 10 спеціальних документів, якими визначали, кому дозволено називатися отчєствами, а кому – ні. Так, наприклад, указ 1627 року твердив, що ніхто не має права писатися «повним» отчєством, тобто на-ович, окрім членів боярської думи. Єкатеріна ІІ звеліла йменувати осіб перших п’яти класів «повними» формами, від шостого до восьмого включно – «напівотчєствамі» на -ич, а всіх інших без указування на батька. Ті мали задовольнитися самопринижувальними іменними варіантами на кшталт Івашка тощо.

ОТЧЄСТВА ДЛЯ «ОТЄЧЄСТВА»

Російське отчєство, як і його сучасний український відповідник – ім’я по батькові, може походити лише від особового імені, причому офіційного варіанту. Ніхто не утворить його від похідної форми Івашка, хоча в нашого народу патронім Івашкович від Івашко – річ цілком звична. Як бачимо, патроніми українців на -ович докорінно різняться від російських отчєств. Ще в ХІХ столітті наші предки навіть не мали терміна ім’я по батькові, замість якого вживали російське по батюшці: про одного зі своїх героїв Григорій Квітка-Основ’яненко пише, що «його звали Кузьмою, а по батюшці Трохимович». Проте в умовах царської імперії отчєства бачилися завжди соціально респектабельними: «Був Чіпка, а став Никифор Іванович… Що то значить – гроші!» (Панас Мирний). Тому більшовики, схильні до дешевого популізму, відкинули всілякі соціальні обмеження щодо вживання отчєств і зробили їх обов’язковим елементом офіційного іменування громадян СССР. Незалежна Україна перейняла отчєства – імена по батькові як імперсько-совєтську спадщину й оголосила їх власним питомим набутком. Нині в нас мало хто звертає увагу на докорінні історичні відмінності у виникненні цих російських форм та українських патронімів, навіть штучний і багатослівний термін ім’я по батькові не викликає сумнівів. Різницю між ними так вдало замаскували, що, скажімо, в перші повоєнні роки навіть у середовищі українських інтелектуалів-емігрантів МУРу, за словами Юрія Шевельова, всі зверталися один до одного «на ім’я й по батькові», лише Маланюк наполягав, щоб його називали паном Євгеном. Нав’язливе прагнення записати всіх українців згідно з таким стандартом призводить до курйозів. Так, наприклад, в енциклопедичних виданнях Богдана-Зіновія Хмельницького записують іще й Михайловичем; Віктор Ющенко в указі про присвоєння звання Героя України назвав Степана Бандеру Андрійовичем, хоча так провідник ОУН ніколи не йменувався. Штучна «побатьковізація» українців, які зроду таких іменних форм не мали, – а це десятки мільйонів наших одноплемінців, які не були підданими Російської імперії чи СРСР, – деформує історію національної культури, виокремлює націю на загальноєвропейському тлі, переносячи її у простір «русского міра». Недарма Микола Хвильовий спостеріг: «Григорій Савич Сковорода – так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ілліч, Тарас Григорович. І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетри…»

ТОВАР ІЩІ!

Непроста доля судилася слову-звертанню товариш: воно розвинулося від нейтрального тюркського іменника тавар (худоба; товар) до українізованого тавариш – «комерційний компаньйон», а далі до товариш (компаньйон; заступник; однодумець; приятель). Більшовики призначили його символом соціальної рівності й справедливості, обравши за офіційне звертання в середовищі робітників та селян, а також партійної верхівки. Щоправда, розчарований облудністю червоної ідеології, народ трансформував російськомовне звертання товаріщі в актуальний для часів соціалізму заклик «Товар іщі!». В незалежній Україні товаришами вперто називають себе політики лівого спрямування й окремі літні громадяни, а одна з політичних партій «Товаришем» назвала газету. Мабуть, не без ностальгії за радянськими часами й за зразком путінської Росії в силових структурах нашої країни до військових офіційно промовляють товаришу… У Китаї, де аналогічне звертання залишається дуже популярним, усе ж заборонили водіям казати до пасажирів товариші, бо в сленгу тамтешньої молоді так називають геїв. У РФ із перейменуванням міліції на поліцію теж запропоновано звертатися до поліцейських ґосподін, а не товаріщ, як було досі. Втім, українці не мусять переймати ані російського, ані китайського досвіду. Вони повинні зважити на факт, що в їхній мові товариш – це, передусім, «людина, зв’язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель». Така багатозначність іменника стає на заваді використанню його в ролі офіційного звертання, яке не має породжувати ніяких приватних алюзій. Прикметно, але в російській мові слово товаріщ цього значення позбавлене. Як, зрештою, і жіночого відповідника, аналогічного українському товаришка.

ПАНОВЕ ГРОМАДО

Дуже давнє звертання українців, яке, однак, ніколи не належало до лексики родинності та свояцтва, пане. Воно бере початок від давньоіранського gupan, що означало «пастух великої рогатої худоби». Після християнізації на Русь-Україну це слово приходить зі старочеської та старопольської мов у формі pan, де воно було вживане як відповідник латинському dominus і спочатку означало «Бог, Господь». Та вже у польських джерелах ХVI століття іменник pan дедалі частіше фігурує і в ролі звертання. У староукраїнській мові його аналог означав «володар», «монарх», потім – «представник соціальної верхівки», далі – «чоловік (у подружжі)» й, нарешті, «хтось, про кого мовиться». Треба думати, тоді на наших теренах він став серед звертань основним. Адже його широко фіксують і тогочасні джерела. Характерні для мови українців тієї доби й лексичні відповідники щодо жінки та дівчини: пані, паніє, панно. Свідченням того, що іменник пан у середині XVI століття починає бути в нашого народу звертанням, позбавленим будь-якого соціального змісту, є популярна форма на означення Всевишнього – пане Боже. Варто наголосити, що в історичних, літературних та фольклорних джерелах звертання пане, пані, панно є широковживаними. У репліці Наталки Полтавки Іван Котляревський вживає іменник пан у значенні «доросла особа чоловічої статі»: «Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Ба навіть убогі бурлаки Микола та Петро звертаються один до одного пане-брате. У Григорія Квітки-Основ’яненка звичайній селянці Явдосі кажуть паньматко. Тарас Шевченко паном називає отамана Трясила, панове громадо кличе уманців Шевченків Гонта. Широковживаними серед українців різних соціальних верств були форми на зразок панебрате, панотче, паньматко, паніматко і навіть панове громадо.

Та вже у ХІХ столітті через посилення нерівності, активізацію денаціоналізаційних процесів звертання пан дедалі частіше використовують стосовно представників соціальних верхів. «Звичайна Пріська, чи Фрасина, – по-книжному Євфросинія, – кріпачка, силою взята в двір; за літ скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї, – Фрузиною і панною» (Анатолій Свидницький «Люборацькі»). У збірці Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки» вміщено 156 прислів’їв та приказок зі стрижневим словом пан, яким здебільшого іменовано представників вищих верств. Порівняймо: як будеш паном, то всьо будеш мати даром; ти мені не пан, я тобі не слуга; чого пани наварять, тим ся піддані попарять; пани і жебраки по смерти однакі. Показово, що дуже часто протиставленням до соціально маркованого пан виступає найпопулярніше серед українців особове ім’я Іван: що вільно панови, то не вільно Іванови; що пан, то не Йван. Остаточно соціально-класова семантика закріпилася за звертанням пан у радянський період. «Словник української мови» подає такі значення цього іменника: «поміщик у старій Польщі, Литві, дореволюційній Україні і Білорусії; той, хто займав привілейоване становище в дореволюційному суспільстві, належав до забезпечених верств міського населення, інтелігенції; у старій Польщі, Литві, дореволюційній Україні і Білорусії – ввічлива форма звертання або називання стосовно осіб чоловічої статі привілейованих верств суспільства». Попри столітню традицію вживання, саме радянська інтерпретація звертань пан, пані як номінацій осіб «привілейованих верств суспільства» досі стоїть на заваді утвердженню їх як основних офіційних в Україні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено