Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 червня, 2011   ▪   Олена Чекан   ▪   Версія для друку

«Дискретне щеплення сволочизму»

Видатна українська поетеса Ліна Костенко про цунамі брехні, що накрило Україну, аборигенів атомних резервацій та про свої чорнобильські повісті
«Дискретне щеплення сволочизму»

Нещодавно у Києві відбулася презентація спільного українсько-італійського проекту – книги «Зоря на ім’я Полин: пам’ятаючи Чорнобиль», видавництво «Віелла», Рим. До збірки увійшли матеріали конференції, присвяченої річниці чорнобильської трагедії, що відбулася в Інституті Студій суспільної та релігійної історії, місто Віченца, – статті українських, італійських, британських вчених Юрія Щербака, Оксани Пахльовської, Юрія Шаповала, Елізи Джеремія, Наталі Баранівської, Маріо Петруччі, а також переклади поезій Ліни Костенко та її сценарій документального фільму «Чорнобиль. Тризна» (режисер – Ролан Сергієнко, 1993). До книжки додано малюнки дітей, які пережили Чорнобиль, роботи Марії Примаченко та диск із фільмом італійських режисерів (М. Бальдіні, Ф. Феррандо), які відзняли дві художні виставки, що відбувались під час конференції.

Оксана Пахльовська:

Ця книжка для Італії – своєрідне вікно у чорнобильську тему, у сприйняття України не лише як частини європейської цивілізації, а також і як частини європейського болю, розгубленості, європейського страху і віри в те, що разом можна подолати цю біду. Дві теми в симбіозі – Голодомор і Чорнобиль – необхідно інкорпорувати у свідомість Європи для того, щоб перетворити простір історичної пам’яті окремого народу на простір етичної та моральної пам’яті всієї європейської цивілізації.

Книгу створено на основі наукової конференції, що проходила на віллі Андреа Палладіо у Віченці. Уявіть старовинні ренесансні фрески на стінах, що зображують життя дам і кавалерів у садах під небом Середземномор’я, а на їхньому тлі – прозорі гігантографії Голодомору: трагічні обличчя українського селянства серед моторошних символів Чорнобиля. І вишита сорочка – розкинувши рукава, летить у безвість без тіла. А у дворику вілли в ренесансній перспективі – ряди хрестів з назвами українських сіл, що зникли після аварії на ЧАЕС. Такою була символічна композиція Анатолія Гайдамаки. Конференція прив’язувала Голодомор до Чорнобиля, тому що саме під час Голодомору була знищена любов до землі, знищені люди – носії любові й поваги до землі як до матері. Друга частина експозиції – чорнобильські фотографії Ігоря Костіна, розміщені у німецькому бункері часів Другої Світової. Ці фото під звук лічильника Гейгера – це кінець цивілізації, результат війни людини проти людини. А на виході – рядки Ліни Костенко: «Поховані чорнобильські ліси! Не забувайте наші голоси». Ніби останнє, що спромоглися написати земляни крейдою на грубому цементі опустілого бункера.

І конференція, і книга – це логічне продовження дискусіїу наукових колах Італії про Європу й Україну. У видавництві «Viella» є окрема наукова серія «MediaetOrientalisEuropa», «Центрально-Східна Європа» – важливий концепт, в якому Україна розглядається як невід’ємна частина європейської цивілізації. У виданні взяла участь благодійна організація «Il Ponte–Міст» під головуванням Франчески Ломастро, наукового секретаря вічентинського Інституту. Ця організація вже багато років поспіль займається оздоровленням чернобильських дітей в Італії.

Ліна Костенко:

Я вдячна всім, хто не забуває біду України,хто словом, хто справами допомагає Україні. І особливо вдячна тим людям в Італії, які займаються нашими проблемами. А також Франчесці Ломастро і загалом Інститутові за честь бути присутньою в цій книжці. Саме така книжка будує знання про Україну та її реальні проблеми. А в нашій державі великі гроші гатяться, щоб виготовити оті дві трагікомічні фізіономії: Гарнюня і Спритко. Фрейдистський ляпсус: така Гарнюня дурнувата, а навколо увихається Спритко, який вже давно її обдурив. Адекватний символ. Нещодавно по радіо чую: один член нашого уряду каже, що прочитав мої «Записки українського самашедшого» і все йому сподобалось, тільки оптимізму нестача. Є різниця між оптимізмом казенним, неглибинним – і вітальністю народу, життєздатністю окремої людини. Справді, таких вітальних людей, як ми з вами, ніде в світі немає. Таке переживати – і далі жити…

«Святá» і святі української Атлантиди

Я причетна до чорнобильських проблем з 1991 року і знаю, що скільки не говориш, нічого не допомагає. 25 років – це ж чверть століття, але й сьогодні чуємо ті самі балачки, що були 25 років тому. В самому кінці ХХ століття – 15 грудня 2000 року – була закрита Чорнобильська атомна. Закривав ЧАЕС Кучма в Палаці «Україна» під фанфари. Співали «Чорнобиль forever!», обіцяли, що дамоклів меч вже не хилитається над Україною. Що ж маємо сьогодні? Відзначили, московський піп, перепрошую, відслужив у Чорнобилі службу Божу, два президенти приїхали, третій образився, що не запросили. Роз’їхалися.

До речі, та церква, де московський Кіріл служив,– це ж Свято-Іллінська церква у Чорнобилі. Я її добре знаю. Колись туди привозили старих, що доживають віку у 30-и кілометровій зоні, й вони співали деренькучими голосами, і це було неймовірне, справді народне дійство. Там служив отець Федір, йому було за 90, і от коли він піднімав хрест, благословляючи людей, і тінь хреста на нього падала, – це було символічно, бо він звідти, він місцевий. Виходив за Чорнобиль і чекав якоїсь попутної машини, бо хтось йшов на той світ, а він причащав. Не мав зайвої сорочки, а на День Перемоги поверх ряси одягав піджак, увішаний фронтовими нагородами. Я не раз була на Всеношній у тій церкві – скромнесенька церква, яка потребувала ремонту. Там проходили хрещення ліквідатори. Там наверталася душа до високого. А потім церкву відремонтували, щось там позолотили, пофарбували, паперть поставили так, що стареньким людям уже не подолати ті сходи. А отець Федір, свята людина, помер…

Була там позаторік на Великдень.Під церквою мерседеси, хонди, найдорожчі іномарки, а прихожани… Ті старенькі вже й не доберуться туди. Я стою, а переді мною потилиці – знаєте, такі специфічні, такі низькі шиї в складочках. І новий попик служить так бадьоренько. Думаю: куди це я потрапила? Нічого не впізнаю. А ми ж уже двадцять років рятуємо там нашу українську Атлантиду. У фільмі Ролана Сергієнка «Чорнобиль. Тризна» є такий епізод: люди йдуть навколо тієї церкви, і вогники, вогники усюди… Облич майже не видно, лиш вогники між долонь. У сценарії я писала про ювілей мертвого міста – було 800 років Чорнобилю. Вдумайтеся: ювілей, а місто мертве. І ось зараз інший режисер, з яким я їздила, підійшов до мене, бо зрозумів, що мені може зробитися зле у тій церкві. Бо коли в церкві бачиш крутих і усвідомлюєш, що для багатьох Чорнобиль – то бізнес, а ти знаєш, де яке залізо вкрадене, де які сосни спиляні, і де приймальні пункти металобрухту... А потім хтось буде розказувати, що десь знайшли радіоактивно забруднений метал. Якось дивлюся – біля Дитяток будинки розібрані. Я питаю хлопців на КПП: де ж поділися ті два будинки? Відповідають: а Ви хіба не знаєте, комусь на дачу пішли.

Цунамі брехні і урок шляхетності

Японці в Фукусімі через місяць вибачилисяперед народом, що вони дещо приховали, що сталося з атомною станцією. Вони не хотіли паніки, заощадили нерви суспільству. Згадайте тих японців у білому, що як інопланетяни йшли рятувати. Страшно було дивитися, як вони – це ж кінець світу! – маленьких дітей дозиметром вимірюють. А дитятко сміється, бо йому цікаво, як той дозиметр скрекотить. Тож вони цілий місяць не казали народу правду. А у нас на 25-му році ми й досі правди про Чорнобиль не знаємо. У нас 20 років відбувається те, що я називаю «дискретним щепленням сволочизму». Робити сволочні вчинки – це непорядно, але не чути справжніх проблем – це теж сволочизм. В Японії сталося справжнє цунамі, а наше суспільство вже 25 років накриває цунамі брехні. І зауважте, японський посол – при такій біді, яку вони мають! – сказав, що Японія не відмовляється від своїх зобов’язань перед Україною й буде надалі допомагати в її ядерних проблемах. Які такі зобов’язання?! Зараз усі, навпаки, повинні Японії допомагати. Але який неймовірний урок шляхетності!

Кажуть, японці поступили необачно, побудувавши стільки атомних станційв сейсмічній зоні, до того ж маючи в своїй історії Хіросіму й Нагасакі. Це різні рівні: безпека у нас, чи в Японії, чи у Франції. У японців сталася катастрофа через землетрус і цунамі. А через що вибухнув Чорнобиль? Причин багато, одна з головних – нехлюйство. Тому я принципово проти побудови атомних електростанцій в Україні. На Хмельницькій атомній декілька років тому сталася пожежа через те, що хтось кинув недопалок на ганчір’я. На Рівненській було порушено десять кримінальних справ: якісь типи без ліцензій, без спеціальної освіти працювали на АЕС. А на яких ґрунтах у нас побудовані ці станції? Там на карстових печерах, в Чорнобилі на болотах. Здається, ще в 1975 році академік Сахаров сказав, що настає час, коли людство вступає в незворотну фазу свого розвитку, і якщо зараз не зупинитися – все, шляху назад нема. А людство вступило в незворотну фазу – і вухом не повело.

Прошу вас звернути увагу на те, що ЧАЕС була введена в діюв 1976 році – це перша черга. А четвертий блок, який вибухнув у 1986-му, був відкритий у 1984 році. У 1984 цей монстр був запущений, а у 1986 – вибухнув. Тобто він працював неповних два роки. Скільки ж він дав користі цьому народові, цій державі?! Дешева енергія? Пару років роботи, вибух, а наслідки – на сотні, тисячі років. Ми ж не дуже знаємо, що й другий блок горів і довгий час не працював. Перший блок теж якийсь час був закритий. Працював так-сяк тільки третій блок. І перед закриттям, отим урочистим з фанфарами, цей блок був запущений на якусь малу часточку своєї потужності, щоб можна було прокукурікати на весь світ, що ми закрили свою ЧАЕС. А потім президент Кучма всім просвердлив мізки «компенсуючими потужностями»: якщо ми не збудуємо компенсуючі потужності, впадемо в середньовіччя, не буде на чому дітям кашу зварити, не можна буде книгу читати, будемо жити в темряві. Бо атомна енергія найвигідніша й найдешевша. А люди слухають і вірять. На чому заробляє Україна – на крові своїх дітей?!

Що це взагалі за постановка питання – ми врятували світ від Чорнобиля?Ми зробили світові Чорнобиль. Жодна країна не може впоратися з наслідками ядерної катастрофи – Три-Майл-Айленд у США, Чорнобиль у нас, Фукусіма в Японії. Практично весь світ охоплений цими попередженнями. Це безвихідь. І що там за могильники на ЧАЕС? А якщо комусь спаде на думку – бо комерційно вигідно – зробити там звалище ядерних відходів звідусіль? От в Росію з Європи возять ядерні відходи. А чи згоди в України запитали? Чи їй платять за те, що везуть радіоактивне сміття через нашу територію? Це поки його завантажити, поки вивантажити – і нова радіація осідає на наші голови разом з чорнобильською.

Колись кращі мізки, кращі хлопці й дівчата йшли в ядерну фізику. А тепер – скільки мізків виїхало з України? А не дай, Боже, щось вибухне? Які мізки рятуватимуть цю державу? При тому мова йде про атомну енергетику, але ніхто ж і не говорить про гуманітарні аспекти. Такий шматок України, таких земель, таких лісів. А що робити із забрудненими радіацією землями? Балачки про відновлення тих земель, про їхнє сільськогосподарське використовування – це ж смішно. Хто там був, той знає: там все лежить в руїні. Цю руїну будемо передавати майбутнім поколінням? І проблема не тільки в самому Чорнобилі. Чорнобиль – це 18 км від станції: його можна було врятувати, а не розпрасовувати радіоактивними траками. Проблема не тільки в 30-кілометровій зоні відчуження. Далі йде Поліський, Народицький, Овруцький райони, а далі по інерції: Коростеньщина – там що, радіацією все покрито?! Подивіться, які землі! А там дуже багато мертвих сіл. Поїдьте у Мостище – руїна, а зверху руїни росте калина. Отакий маємо символ України. Там роблять експерименти над коровами – вивчають «абсорбцію цезію і стронцію в шлунках великої рогатої худоби». Приїхали вчені з Англії – їм же там в Англії не дозволили б робити експерименти над коровами, там можна тільки на маленьких тваринах, а тут ріж, рубай українську корову. У тварини вже ноги підкошуються, а їй закачують у горлянку той цезій зі стронцієм.

Так довго готувалися у нас до цієї дати – 25-а річниця Чорнобильської катастрофи. Мала відбутися велика Міжнародна конференція, де повинні були стояти серйозні наукові питання. Я собі думала: може ж, нарешті, з’ясується цілий ряд аспектів і техногенних, і культурних. Коли ж, виявляється, конференція була… донорська. Донори – це зазвичай люди, які здають кров для хворих, що потребують переливання. Ні, в нас донорство – фінансова акція! Зібрали 550 мільйонів, а треба 740. Скільки ж іще грошей буде пожирати реактор, що пропрацював аж два роки?!

Екстремальне народознавство

Якось вивчала народознавчі книжки, і там про Полісся: що носили жінки, яке вишивання було, що співали. Це народознавство, це етнографія, а видані ці книжки вже після 1986 року. Так, наче не було Чорнобиля, так, ніби там і досі носять те саме. А поліщуки там вже нічого не носять, бо їх там вже нема. Я часом думаю: що ж робить наша експедиція? Вікна побиті в тій хаті, вся підлога в снігу, а ти сніг продираєш і дивишся – а там під кригою розкидані фотографії людей, які жили в тій хаті. І ти відновлюєш образ свого народу, видобуваєш його з-під снігу. Нам якось подарували три фотографії села Копачі: це сім кілометрів від Чорнобиля, це не тридцятка, це десятка, це епіцентр. Чоловік, що дав ті фотографії, розповідав, що то колись його кум виліз на дерево і сфотографував село, коли воно ще було живе, ще до катастрофи. І от в Українському Домі з’являється зображення, об’єднане з трьох фото, де написані назви вулиць і розписано, де хто жив. Це віртуальне воскресіння України, ця трагічна робота – оце і є «екстремальне народознавство». І я тоді сказала: що ж ви описуєте, хто яку спідницю носив? А ви врахуйте, що лишилося після Чорнобиля! До речі, і літературознавство, і всі «знавства» на сьогоднішньому етапі становища України вже фактично всі екстремальні. Хай би хто поїхав на Коростеньщину і побачив, що там на все село п’ятеро людей залишилося. Зовсім відрізаних від світу. А їх треба розпитати і порівняти з тим, що там було до катастрофи. Це й буде справжнє народознавство. А так будемо лише знати, що наша Гарнюня носила і в яких штанях наш Спритко бігав.

Питають, чи мені не страшно там, в Зоні.Не знаю, але у мене нема почуття страху. Чи це мені від природи не додано – я страху не відчуваю. Моя доця відчуває страх за мене, тому при ній я туди ніколи не їжджу. Бо вона сама піде, куди завгодно, вона за себе не боїться, тільки за мене. У Прип’яті на 16-ому поверсі, де всю панораму станції видно, так там така радіація, як у Києві, не більше. Але є місця, де зашкалює, бо десь упала розпечена часточка. В Зоні треба виміряти кожен квадратний сантиметр – це якщо любити свою землю. А вони по циркулю зробили Зону – там є зовсім чисті села, де можна було б жити. Тобто знову нехлюйство. Ми в нашій експедиції знаємо, коли радіація. Я, наприклад, починаю кашляти. Це як завернути від атомної станції на Товстий Ліс. Там слід впав, а виїжджаєш звідти, і все: кашель проходить. Не треба боятися, бо якщо тремтиш над собою, нічого в світі не дізнаєшся.

Питають, чи є там у нас якійсь охоронець.Ну, той головний не матеріалізується, а є там міліціонер Іван. Хтось йому сказав, що мене треба дуже охороняти, то він взяв мене під руку й веде. Село мертве, йдеш, спотикаєшся, і бачиш – з лісу суне ціле стадо диких кабанів, а попереду – страшний сікач. Іван каже мені: не дай, Боже, на нас кинеться, у мене пістолет є, але я ж цього кабана не встрелю, бо там така щетина, що куля відрекошетить. А якийсь вищий охоронець, він вочевидь є. І не тільки в Чорнобилі, він є скрізь, завжди. Є у всіх, хто робить добру справу.

Гуманітарка для аборигенів атомних резервацій

Ми кілька років тому за Прип’яттю були в одному селі.Страшно, мертве село, і тільки одна бабуня обробляє своє поле. Старенька така, щось там цюкає сапкою, щось садить. Підходимо, вітаємося: чи Вам хтось помагає? Японці, – відповідає. А якось виїжджаємо з Зони, а там стоять двоє хлопців гарної вроди і з ними дівчина. Каже: це я французів везу в Зону. З гуманітарною допомогою приїхали французи, і не хочуть нашим різним фондам давати привезене, хочуть особисто в руки передати людям свою допомогу. Якщо відверто, то наша влада і ті, хто біля неї, просто негідні громадян цієї країни. Бо самі по собі люди є й гарні і самовіддані, але їм через наших скомпрометованих політиків не довіряють. Скажімо, дві величезні машини з Великої Британії проїхали через всю Європу, а на КПП в Зеленому Мису їх зупинили й хотіли якесь мито взяти. Вони везли гуманітарку і все розписали, хто де живе. Розвантажували разом: та пані, що привезла допомогу з Лондона, англійський фоторепортер, інженер, художник, я і журналістка з українського телебачення... І знову: цілий світ допомагає – а Росія забула. Як збирати донорські кошти, то по світу просимо, а як нову станцію будувати, то це за кошти Росії: вони не пожаліють, дадуть гроші, щоб іще одну холєру спорудити на нашій землі.

Є ще одна проблема: цвинтарі Чорнобиля. Цвинтарі всіх сіл. Села виселені, але ж біля кожного села свій цвинтар. В нашій експедиції були історики, які досліджували цвинтарі: найстаріші хрести, найновіші. Там є й цьогорічні, бо люди хочуть бути поховані на своїй малій Батьківщині. Село мертве, а могили доглянуті, село мертве, а цвинтар – живий. Але час іде, треба карти тих цвинтарів зробити, бо наступні покоління не знайдуть своїх. На поминальні дні туди приїздять з дітьми. Такої української мови, як я там в Зоні чую, в столиці немає: люди, втративши свою малу Батьківщину, полюбили свою велику Батьківщину, Україну. Коли бачиш хрести в бур’янах, а звідти дивляться на тебе очі твого народу… Села немає, цвинтар є. От вам «імідж» України.

Московська шана і чорнобильський туризм

Ті хлопці, пожежники-ліквідатори, що поховані на Мітинському кладовищі… Тоді у 1986-му була хвиля великого пафосу, що вони рятівники людства, які перші кинулися на атомну амбразуру, першими загинули. Їхпоховали в Москві на Мітинському цвинтарі, не подумавши про те, що в них є батьки, матері, сестри, діти… Чи може зараз стара мати поїхати до сина, покласти квіточку, помолитися? Свого часу кілька батьків написали прохання, щоб їм дозволили перепоховання, аби вони могли самі доглядати могили. Їм відмовили на тій підставі, що ці перші загиблі настільки опромінені, що вони поховані в забетонованих могилах, щоб часом ніхто від них не опромінився, і тому перепоховання небезпечне. Тобто розтрушувати радіацію по всій чорнобильській землі можна, а віддати хлопців батькам чи дружинам – ні. Це ж якесь канібальство – настільки це далеко від нормальних уявлень про життя людини на Землі…

Зробити екстремальний туризм у Зоні – ця ідея належить не Балозі, це давно назрівало, часом автобуси привозили людей у Зону – «посмотрєть»! По дорозі вони співали «Подмосковниє вєчєра», їли бутерброди на в’їзді в Чорнобиль. Люди, які приїздять як туристи, не розуміють, що це таке. Робити з цього веселенькі поїздочки – це недостойно. Просто показувати об’єкт: оце – саркофаг, оце – Прип’ять, мертве місто… Не знаю. Я колись навмисно їздила в такому туристичному автобусі – послухати, що вони там кажуть. Їдемо повз Болотню, це 40 км від станції. Питаю в екскурсовода: а що то за село? Наводжу його на думку, що там живе геніальна художниця Марія Примаченко (вона ще тоді була жива). А він мені: ми туди по полуницю їздимо, дуже вона там гарна. Словом, ця поїздка зробила на мене тяжке враження. Якщо ви хочете побачити, що таке насправді Зона, то хай вам покажуть по-справжньому, а не алейку і не деревце, що якийсь начальник посадив. Заробляти ж на цьому підло – хтось гинув, а хтось буде імітувати екстрім. Я зустрічала там іноземців, вони були в захваті, а коли побачили саркофаг, зчинили такий радісний шум, що це їм на все життя буде імпреза. Хай би їм спершу показали хоч одне мертве село, а потім вже саркофаг. Інакше – це знов таки щеплення сволочизму.

Про чорнобильські повісті й українську журналістику

Виходили мої книжки за кордоном– і англійською, і німецькою, і шведською, і італійською, і естонською, і словацькою й іншими... Словом, друкуються, але переклади віршів – складна дуже справа. Колись я працювала над поезією Гессе до книжки «Гра в бісер», яку перекладав Євген Попович. Він мені дав абсолютно дивовижні підрядники, я з них перекладала. А мені у видавництві кажуть: тут не так, як у Аверінцева. Пояснюю: я ж перекладала не з російської, а з німецької. Сергій Аверінцев переклав прекрасно, я Аверінцева глибоко й безконечно поважаю, він дуже точно перекладає, а мене заносить. А це тому, що я замружуюсь і відриваюся від контексту, бо хочу, щоб чулась поезія, а не техніка. Я перекладала свого часу багато, тож повірте мені, я знаю, що переклад – це каторжна і дивовижно творча робота.

Мені за ці місяці був докір, чому я пишу про Гонгадзе, це вже ж давно минуло. А я кажу: історія з Гонгадзе не промине ніколи. Ніколи. Тому що це злочин, тому що коли генерали вбивають журналістів за замовленням, то це – крах. Все. Кінець. І треба прямо подивитися у вічі і примусити цю справу довести до завершення: так, щоб усі фігуранти стали відомі. Не дати суспільству забути про Гонгадзе, про Чорнобиль, про Голодомор – то обов’язок насамперед журналістів. «День», «Український тиждень» – працюють! Як це можна було бовкнути про «продажних журналістів» у країні, де зникають журналісти, де генерали їх убивають?! А то нещодавно чую: ніхто не читає, тиражі падають. Тільки в мене за три місяці тираж книжки – 80 тисяч. Але це не вигідно згадувати. Бо тоді ж аргумент з рук вибивається…

У мене кілька чорнобильських повістей,три – то насамперед, а одна мала вийти до 25-ліття. Але в мене є щоденникові, експедиційні записи, а ще були в Зону мої окремі мандри з кіношниками тощо. І от коли я почала ту повість дописувати остаточно, то побачила, що там фактично дві повісті: одна індивідуальна, моя особиста – це як бачить Зону людина, і друга експедиційна – це бачення нашої дослідницької групи, яку я дуже люблю. Я всіх у нашій історико-культурологічній експедиції люблю. Там такі цікаві люди, той самий Ростислав Омеляшко, наш керівник – дивовижна людина. Наша експедиція – це кілометраж відео, кілометраж аудиозаписів. І якби у нас не було зібрано стільки матеріалу, то культура, народна спадщина Полісся так би й загинула. Працюю зазвичай з двома диктофонами: на один записую свої думки, на другий – що розказують мені люди. Отже, повість психологічно для мене розділилася на дві. Але, якщо відверто, я могла б встигнути закінчити і одну й другу повість. Але Іван Малкович смикнув мене на ті презентації «Записок...». Вони гарно проходили, але якщо місто Львів перетворюється з міста Лева на місто нявкаючих кучерявих котиків, то хочеш забігти світ за очі й писати, а не слухати, як обривають тобі телефон: пані Ліно, не звертайте увагу, ми на Вас чекаємо. Якісь міста тисячами збирають підписи. Я не відмовлялася – скрізь, куди запрошують, я поїду. Однак маю право також на тишу, на відлюдну роботу. Тому в мене час не на річниці розкладається. Головне те, що я впритул бачила цю безмірну біду. Я бачила зблизька, як «зникає мій народ, як в розчині кристал». Як крізь модерн проступає мезозой. Тому вільно ходжу між минулим і майбутнім у Чорнобилі. Знання і робота рятівні для душі.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено