Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 травня, 2011   ▪   Спілкувався: Василь Старко   ▪   Версія для друку

Вбивство народу

Норман Наймарк, професор Стенфордського університету, про різні інтерпретації поняття геноциду й сучасну судову практику
Матеріал друкованого видання
№ 19 (184)
від 12 травня, 2011
Вбивство народу
Олександ Чекменьов

Одна з проблем у процесі визнання Голодомору як явища геноциду – орієнтація на прецедент Голокосту євреїв, вироблений у світовій юридичній практиці після Другої світової війни. Але ні різанина вірмен, учинена турками, ні винищення українських селян більшовиками не стають від цього менш трагічними й моторошними. Що робити українцям у цій ситуації, намагаємося зрозуміти разом з автором книжки «Геноциди Сталіна» Норманом Наймарком.

У. Т.: Ваша праця називається «Геноциди Сталіна», а у виступах ви говорите про його геноцид в однині. У чому відмінність?

– Це не таке й значуще розрізнення. 1930-ті роки, зокрема тогочасні масові вбивства, варто трактувати як один історичний епізод, що складається з низки подій, кожна з яких є геноцидом: розкуркулювання, Голодомор, наступ на асоціальні прошарки населення, кампанії проти національностей, як-от поляків, чеченців, інгушів та українців. Отже, назва «Геноциди Сталіна», по суті, означає, що в 1930-х був не один такий приклад. А, проте, їх усі слід вважати геноцидними. Оці два моменти важливі: що є низка епізодів і що їх потрібно розглядати разом.

БЕЗ ПРАВА НА ВИНЯТКОВІСТЬ

У. Т.: Наскільки визначення геноциду, подане в конвенції ООН 1948 року, є вичерпним щодо суті цього явища?

– У своїй книжці я доводжу, що деякі випадки масового вбивства у 1930-х роках, націлені на класові чи політичні категорії людей, слід вважати геноцидом. Вони мають багато ознак, які збігаються з визначенням, за винятком того, що це були не етнічні, расові, національні чи релігійні групи. Залучивши соціальні й політичні категорії чи групи разом з етнічними, отримаємо адекватніше розуміння суті геноциду.

Ми раз по раз повертаємося до визначення геноциду в конвенції 1948 року, але ж її було ухвалено з огляду на події, які щойно сталися в Європі. Тоді говорили переважно про євреїв, хоча від рук Гітлера загинули також радянські військовополонені, поляки та інші особи. Він убив понад 200 тис. інвалідів – подібно, як в СРСР винищували безпритульних та жебраків. А ці неповносправні громадяни були німцями. І це не геноцид? А якщо вбито 200 тис. циган, то це вже геноцид? Мені важко зрозуміти такі розмежування. Усі вони прив’язані до конвенції 1948 року й тодішнього сприймання Другої світової. Сьогодні світ інакший.

У. Т.: У чому специфіка Голодомору на тлі інших етногеноцидів у світі?

– Приклад України промовистий, бо її селяни зазнали масового вбивства не тільки тому, що були українцями, а й тому, що були селянами. Задум полягав не у винищенні нації, що формально відповідало б визначенню геноциду. Йшлося про те, щоб задушити окреслену групу українців, які продемонстрували Сталіну й радянському керівництву, наскільки затято вони можуть опиратися радянізації і водночас триматися національної та соціальної ідентичності. На них абсолютно умисне повели наступ, намагаючись зламати їм хребет, знищити їх, що й сталося.

НОВІ ПРЕЦЕДЕНТИ

У. Т.: Чи підтримали б ви ініціативу змінити сталі критерії Конвенції?

– Сьогодні немає якихось значних випадків соціально чи політично вмотивованого геноциду. Але не можна виключати їх у майбутньому, особливо в арабському світі. Припустімо, Каддафі переможе в Лівії й поведе наступ на певні групи суспільства з метою фізичного винищення.

Ніхто поки не збирається переглядати конвенцію про геноцид. Та цілком можливо, що збереться група суддів у конкретній справі, які скажуть: «Це визначення не спрацьовує, мусимо розширити його, щоб відкрити провадження». Показовий приклад – Боснія. У липні 1995 року тамтешні серби розстріляли в Сребреніці 7–8 тис. мусульман, чоловіків та хлопчиків, і поховали їх у загальних могилах. Раніше було б дуже важко уявити, що хтось говоритиме про вбивство 8 тис. осіб однієї статі (жінок і дівчаток там не було) як про геноцид. Тоді цей образ у правознавстві й історії асоціювався із загибеллю десятків чи сотень тисяч і навіть мільйонів людей. Однак суд вирішив, спираючись на низку складних підстав, що вбивство 8 тис. – геноцид.

У. Т.: Про який саме суд ідеться?

– Міжнародний кримінальний трибунал у справах колишньої Югославії (МТКЮ), сформований ООН. Він створив прецедент, відкрив новий шлях осмислення геноциду. Змінив наше уявлення про нього й контекст, у якому суди розглядатимуть його надалі.

У. Т.: Де проходить межа між використанням терміну геноцид і зловживанням?

– Важливо не вульгаризувати цього поняття й не застосовувати його скрізь, де заманеться. Хоча ще 10–15 років тому термін вживали завузько. Яки­йсь час єврейські організації наполягали, щоб геноцидом вважати тільки винищення їхнього народу. Але вірменську різанину зрештою теж кваліфікували саме так. Потім була Руанда. Як іще назвати події в цій країні, якщо не геноцидом? Опісля – Боснія.

Слід розглядати конкретні випадки. Візьмімо історію чеченців та інгушів. У лютому 1944-го Сталін і Берія депортували до Казахстану чеченський та інгуський народи, близько півмільйона осіб: чоловіків, жінок, дітей. Багато з них загинуло дорогою: 20% від усіх вивезених – за даними НКВС; 40% – за твердженнями чеченських істориків. Чи був це геноцид? Деякі вчені вважають, що так. У нас немає доказів щодо наміру знищити чеченців та інгушів, однак є стосовно того (і я пишу про це в книжці), що Сталін і Берія хотіли, аби вони перестали існувати як окремі народи й цілком асимілювалися.

Те саме – із кримськими татарами. Радянське керівництво прагнуло, щоб вони розчинилися в гіганській суміші народів Середньої Азії і теж утратили національну ідентичність. Це нам відомо, адже 1956 року їх не пускали назад на батьківщину. І так тривало, аж доки вони не повернулись самі.

Голокост – найвиразніший, жахливий приклад геноциду, але я не вважаю його парадигматичним. На цю роль краще пасує, скажімо, вірменський геноцид. Чому? Бо в ньому багато винятків. Деяких вірмен не вбили. Жінок і дітей часто продавали курдським вождям, і в такий спосіб вони уникнули смерті. Декому дозволили змінити віросповідання й так урятуватися від виселення. Багато хто вижив під час жахливої депортації до пустелі.

ПРОВИНА СТАЛІНА

У. Т.: На основі чого можемо судити, що Голодомор був геноцидом?

– Я деякий час вагався щодо цього питання, аж поки українські, американські та російські історики опублікували результати недавніх архівних досліджень. Раніше мені складно було сказати «так» чи «ні». Бракувало доказів існування наміру, а саме він украй важливий у питанні геноциду. Одного неспростовного доказу немає. Є твердження Сталіна, особливо у внутрішньому листуванні з Кагановичем та іншими, коли він каже: українці спричинили голод. Це їхня провина. Вони дістають по заслузі. І ми знаємо, що Сталін зігнорував будь-які прохання про допомогу в час голоду, тоді як в інших частинах СРСР її було надано. В УРСР вона прийшла надто пізно. Добре задокументовано й той факт, що українцям заборонили пересуватися – вони не могли помандрувати до міста чи за межі республіки, щоб урятуватися від голоду. Їздили тільки ті, хто мав паспорт. Українських селян тим часом знімали з будь-якого транспорту й відсилали назад до голодних сіл, прирікаючи на неминучу смерть.

У. Т.: Як узагалі можна довести, що держава винна в геноциді?

– У випадку з гітлерівською Німеччиною можна: в берлінському районі Ванзее відбулася зустріч очільників різних гілок влади нацистської держави – МЗС, мінекономіки, СС. Вони говорили про те, як найбільш ефективно позбутися євреїв. Саме тоді, по суті, й вирішили, що відішлють усіх їх у табори і знищать. Отже, нацистська Німеччина була геноцидною державою.

У. Т.: А сталінський СРСР?

– Я намагався порушити це питання у книжці. На Сталіні, поза сумнівом, лежить особиста відповідальність за скоєне. Не знаю, чи засуджувати СРСР ретроспективно за злодіяння 1930-х. На перший погляд, здається, можна показати, що радянська держава була учасником геноциду, а відтак трактувати її як геноцидну, але Союз мав інакшу модель управління. Рішення зазвичай ухвалювали у вузькому колі, і Сталін разом із кількома наближеними особами та небагатьма представниками на місцях контролював виконання брудної роботи. Вони мусили мати також, наприклад, українських колаборантів у випадку з Голодомором. Далі працював гіганський поліційний, державний апарат – ОДПУ, пізніше НКВС. Останній був державною організацією, та й ГУЛАГ – це частина держапарату. Тому, я гадаю, можна було б обґрунтувати справу про геноцид із боку держави. Але це дуже складно, бо керівництво спілкувалося між собою приватно, а не на відкритих форумах. Нацисти висловлювалися про свою народовбивчу кампанію куди відкритіше. Ми можемо вказати на те, що Сталін казав Кагановичу, Молотову, інколи Хрущову та іншим, тобто окремим особам, але це не заяви на засіданні уряду.

У. Т.: Чи варто розглядати Голодомор не як ізольований геноцидний акт, а у зв’язку з іншими переслідуваннями українців до й після голоду?

– Безперечно. Треба, поза сумнівом, згадати про наступ на інтелігенцію, досить жорстокий уже наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років, постійні напади на українських письменників, культурних та політичних діячів. Це частини однієї історії. У своїй книжці я розповідаю про минувшину не лише України. Я намагаюся відійти від того, що ми нині маємо: літературу про Голодомор, розкуркулення, спеціальні поселення, Великий терор, наказ № 00447, поляків та нових німців тощо. Ця література розбиває все на частини, а я намагаюся сказати, що всі вони складаються в одне ціле.

БІОГРАФІЧНА НОТА
Норман М. Наймарк – провідний фахівець з історії радянської доби. У центрі його наукових інтересів – постання більшовизму, виникнення комуністичних режимів у Східній Європі, націоналізм в СРСР, роль Східної Європи у Другій світовій війні, російські та польські революційні рухи. Останнім часом зосередив увагу на питанні етнічних чисток та геноциду, опублікував книжки «Геноциди Сталіна» (2010) та «Вірменський геноцид: нові дослідження, нове розуміння» (2010). Його перу належать новаторські дослідження «Росіяни в Німеччині: Історія радянської окупаційної зони, 1945–1949» (1995) та «Вогонь ненависті: Етнічні чистки в Європі у XX столітті» (2001). Норман М. Наймарк був професором історії в Бостонському університеті й дослідником у Центрі дослідження Росії Гарвардського університету. Приєднався до професорського складу Стенфорда 1988 року. Наразі працює над темою «Сталін і Європа, 1945–1953» в Американській академії в Берліні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено