Суспільство

  ▪   Ярослава Куцай

Від меланхолії до екофемінізму

Як українсько-французько-ісландське кіно вписалося одразу в кілька суспільно-політичних трендів
Матеріал друкованого видання
№ 41 (569)
від 11 жовтня

Ветеран театру Бенедикт Ерлінґссон уже зарекомендував себе як один із найяскравіших ісландських митців після виходу стрічки «Про коней і людей» («Hross í oss», 2013), що виграла кінопремію Північної ради. Її продюсером став Фрідрік Тор Фрідрікссон, із чиїм ім’ям асоціюється прорив ісландського кіно. Саме його стрічка «Діти природи» («Börn náttúrunnar», 1991) була першою й поки що єдиною з Ісландії, яку номінували на «Оскара» в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». Історія літньої пари, яка втікає з притулку для людей похилого віку, щоб померти разом на лоні природи, закріпила в іноземного глядача певні очікування щодо фільмів країни льоду та вогню: меланхолійний герой-аутсайдер, що бунтує проти нудьги на тлі драматичних краєвидів, від холодної краси яких перехоплює дух, у полоні могутньої стихії, що кожного ставить на місце, як у тому анекдоті про Бога, котрий сміється з наших планів.


На хвилі успіху Фрідрік Тор зняв чи не найдорожчу в історії країни драмеді «Острів диявола» («Djöflaeyjan», 1996) про повоєнний час, коли Ісландія тільки-но стала суверенною. Люди мешкають у бараках, що лишилися від військових США, бідність, журба. Куди від цього подітися? Як варіант — вийти заміж за американського солдата й гайнути з ним за океан. Так і вчинила матір головного героя, захопивши сина із собою. Той незабаром повернувся на батьківщину з крутою тачкою, американськими слівцями й чубом, як в Елвіса Преслі. Пив, гуляв, бився, одружився з дівчиною, у яку був закоханий його брат. Бальтасар Кормаукюр, який зіграв цього балагура, незабаром заявив про себе як режисер. Дебютний для нього «101 Рейк’явік» («101 Reykjavík», 2000) про 30-річного безробітного, що живе з матір’ю-лесбійкою, подруга якої чекає від нього дитину, отримав низку нагород як малобюджетний фільм.

 

Читайте також: Хендмейд, традиції та м’яка оборона. Український культурний центр у Таллінні


Схвальні відгуки кінокритиків здобула стрічка Даґура Карі «Ной — біла ворона» («Nói albinói», 2003) про 17-річного підлітка — білу ворону. Він мешкає в селі на заході Ісландії, має гнучкий розум і добре серце, але замість того, щоб навчатися, хуліганить. Його лагідна бабуся та слабкий до чарки батько бояться, що бідак пропаде. Але той за якимсь дивовижним збігом спустився в льох, який був його потаємним сховищем, саме тоді, коли зійшла лавина, і виявився єдиним, хто вцілів.


Кіноподією для країни також стали «Барани» («Hrútar», 2015) Ґрімюра Гауконарсона про братів-фермерів, які ненавидять один одного. Для обох сенс життя — їхні вівці. Коли в долині спалахує епідемія і санітарна служба вимагає знищити все поголів’я, ті хочуть зберегти бодай кількох тварин, але врешті потрапляють у халепу, коли в долині зненацька здіймається хурделиця. Чи виживуть, невідомо.  


Доволі довго самотність та фрустрація, зумовлені ізоляцією, лишалися провідними мотивами ісландського кінематографа. І протагоністами були переважно чоловіки-острів’яни, «свої хлопці», доведені до відчаю. Але звання найфеміністичнішої країни в рейтингу Всесвітнього економічного форуму (вже восьмий рік поспіль), а також пожвавлення екологічного руху змінюють культурну парадигму. Уряд Ісландії нині очолює лідерка ліво-зелених, тож поява в кіно такого персонажа, як Гірська жінка, видається цілком закономірною. 49-річна диригентка хору Гатла, яка має такий псевдонім, повстала проти експансії важкої промисловості, що загрожує довкіллю, взялася самотужки саботувати з луком у руках, мов амазонка, будівництво високовольтних ліній. У критичний для її кампанії момент їй дають дозвіл удочерити дівчинку з охопленого війною Сходу України, що стане неможливим, якщо в неї з’явиться судимість. Бенедикт Ерлінґссон порушує актуальне питання: що важливіше — намагатися вирішити глобальну проблему, а власними силами це навряд чи вдасться, чи зосередитися на допомозі конкретній людині, яка цього потребує?

 

Читайте також: Ойстін Мортен: «Київська Русь для вікінгів не була чужим краєм»


Гірська жінка, або ж Ф’ятлькона, в ісландському фольклорі є уособленням душі ісландської нації та боротьби народу. І боротьба ця, як вас запевнять ісландські екофеміністи, не скінчилася. В Ісландії енергії, яку виробляють із води, жару надр і вітру, вдосталь, щоб забезпечити потреби населення. Але вона, як і Україна, маючи в розпорядженні унікальні природні багатства, ризикує стати сировинним придатком розвинених держав. До фінансового колапсу 2008-го чималі суми міжнародних інвестицій спрямовувалися на забезпечення енергією іноземних заводів із виготовлення алюмінію. Спорудження п’ятьох масивних дамб нової гідроелектростанції, через яке підірвали сплячий вулкан і деформували течію льодовикової річки, спричинило одну з наймасштабніших у країні природозахисних демонстрацій.


Ще в попередній стрічці Бенедикта Ерлінґссона, яку більшість, мабуть, пам’ятає за «сценою кохання» між жеребцем і кобилою з її господарем на спині, фігурує сильна та вольова рятівниця. Молода наїзниця Йоуганна везе додому односельчанина, який порізав собі очі, коли трощив установлену сусідом огорожу, і сама збирає докупи табун здичавілих після літа на волі коней. Але для акторки Сіґрідюр Марії Еґільсдоуттір, якій дісталася ця роль, то не лише гра. У реальному світі вона активістка руху за рівні права статей, виступала на TED із лекцією про прогрес її батьківщини в утвердженні справедливості, акцентуючи, зокрема, на необґрунтованій різниці між зарплатами чоловіків і жінок, які виконують ту саму роботу.


«Гірська жінка» значною мірою є продуктом суспільно-політичних настроїв в Ісландії, але вона легка й зачаровує своїми елементами сюрреалізму та колоритним музичним супроводом, що роблять її подібною до казки. На відміну від інших, уже класичних ісландських фільмів вона пропонує не знуджених героїв, а героїню, чиї завзяття та широке коло інтересів вражають, яка на запитання «Як справи?», найімовірніше, відповість: «Справ багато».