Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Кому в Луганську потрібна англійська

Уже чотири роки я спостерігаю за спробами моїх друзів налагодити власний бізнес у межах «республіки». Навряд чи вони керувалися політичними мотивами, коли після літа 2014 року залишилися в Луганську. У когось тут був власний дім, у всіх тут жили батьки, а головне — тут була робота, яка до війни не лише годувала їх, а й дуже подобалася.

Л. після війни втратила роботу у великій компанії. У неї був «запасний аеродром» у вигляді репетиторства, яким вона підпрацьовувала й раніше. Оскільки офіційно працевлаштуватися можливості не було, вона почала наполегливо розвивати цей напрям. Дехто з її клієнтів лишився, дехто виїхав, але волів і далі займатися через Skype. Для початку то вже було непогано. А потім їй підвернувся порожній офіс колишньої лінгвістичної студії, яку її власники здавали в оренду. Знаєте, як це буває? У тебе є якась мрія, але на її втілення немає грошей та можливостей. Минає час, а та майже дитяча мрія лишається. І коли з’являється нагода, навіть у не дуже підходящий час, ти втілюєш її. Л. здійснила мрію: орендувала приміщення з меблями, сподіваючись, що з її працездатністю все вийде. Офіс був у самому центрі, кращого місця й не знайдеш. Там завжди була лінгвістична студія, а навколо багатоповерхівки. Але вийшло так, що Л. дев’ять місяців працювала без зарплати, аби лиш платити за оренду: мила підлогу, розклеювала оголошення, роздавала листівки, виконувала обов’язки адміністратора й учителя водночас. Але виявилося, що людям сьогодні не до вивчення іноземних мов. Звичайно ж, її знайомі казали, що дуже хочуть, аби їхні діти вільно володіли іноземними мовами, але останнім часом усіх більше турбувало, чи буде їжа на їхньому столі, одяг у дітей і спокій за вікном. Навіть коли моя приятелька запрошувала на безплатні заняття, до неї не поспішали йти. І знову всі погоджувалися, що мова потрібна, що треба вчитися, але анічогісінько не робили задля того.

 

Читайте також: Гра в науку

 

А ще змінилося дуже багато речей, і головна з них — цінності. До війни ніхто не запитував, навіщо вчити іноземну мову. Всі розуміли, що в цьому майбутнє. До війни вчителів, студій, приватних мовних шкіл було безліч. Треба було лише обрати ту, яка більше до вподоби. А тепер у людей не лише не стало грошей, а й зникла мотивація. Усе складалося так, що роботу можна було знайти без особливих знань чи навичок, а диплом про вищу освіту отримати без власної присутності. До того ж куди потім виїжджати із тими знаннями? Де знайти роботу, спілкування? Якщо нікуди й ніде, то навіщо витрачати гроші й час?

 

Сама Л. закінчила найкращу мовну школу в місті — № 36. Щоб потрапити туди, діти складали іспити, а батьки підстраховувалися: $200 директорові вирішували проблему недостатньої підготовки. Атмосфера в закладі була жорстка: лише діти перших осіб міста. Жодного випадкового учня. Діти талановитих гінекологів, онуки професорів і держслужбовців. Якщо до цієї когорти обраних потрапляв хтось випадковий, без відповідної родословної, він рідко витримував у тій школі. А ще там постійно збирали на щось гроші, що простій родині було не по кишені: на вікна, на двері, на підлогу, на ремонт стріхи, на заміну сантехніки… Після випуску батьки наївно думали, що полагодили вже все, але приходили нові діти, і з них так само збирали на меблі, техніку чи щось іще. Але водночас тут давали хороші знання: англійська з першого класу, друга мова на вибір із п’ятого, китайська з дев’ятого. Хоч куди потім дитина вступала, мову вона пам’ятала все життя. Часто бувало так, що годував людину не диплом про вищу освіту, а саме іноземна мова, якої навчили ще в школі. Було ще дещо в цій бочці меду: математиків тут не готували. А щоб чогось досягти, у кожного учня був власний репетитор. Гроші за десять років навчання витрачалися шалені. Але це було як таємне братство: закінчити школу № 36 на Жукова. Після війни змінився директор. Виїхали вчителі. Ні про яку китайську не було й мови — не могли знайти навіть учителів французької та німецької. І головне — у школу почали брати всіх: дітей простих людей, які раніше й мріяти не могли про таке щастя. Мабуть, то був комунізм у чистому вигляді. І навіть за таких проблем із кадрами охочих опановувати мови й вчитися не побільшало. Зникли орієнтири, мотивація. Дитина моїх знайомих закінчила саме цю школу.

 

Читайте також: Тоді й тепер

 

Вільно володіє двома мовами. Вступала до МДУ, але забракло двох балів, які вона тепер пригадуватиме все своє життя. Звичайно ж, у Луганську склала всі іспити без проблем. А далі, коли вступила на філологічний факультет одного з університетів «республіки», стало очевидно, що впродовж майбутніх чотирьох років навчання вона не дізнається нічого нового. Дитина не приховувала, що лише деградує за час студентського життя. Майбутнє для таких, як вона, для тих, хто посідав перші місця на олімпіадах із мови, було очевидним: одруження з іноземцем і виїзд із «республіки». Батьки навіть не приховували, що це буде не найгірший сценарій. Ще варіант — залишитися на кафедрі, отримувати свої 5000 руб. ставки асистента й жити у власній квартирі, чекаючи на світле майбутнє в «республіці». За такого стану речей моя приятелька Л. була в дивному становищі: вона втілила в життя заповітну мрію про жіночий бізнес. Жінка справді лишалася вірною всьому, про що колись мріяла: приходила раніше за всіх і йшла останньою, була привітною, носила взуття на високих підборах і пригощала батьків своїх поодиноких учнів кавою, але ж… Буває так, що мрія здійснюється невчасно. Люди не розуміють, навіщо в «республіці» іноземна мова, якщо відрядження в найкращому разі трапляються до Росії чи Осетії, а для комунікації з місією ОБСЄ є перекладач… І коли зміниться цей стан речей, невідомо. Напевно, тоді, коли батьки перестануть думати про те, як нагодувати й одягти дитину, а потім вже вчити чогось, що може знадобитися в якомусь дуже віддаленому майбутньому.