Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Шляхи луганських емігрантів

Восени 2014 року, збираючи по крихтах відомості про вчорашніх колег та друзів, зрозуміла, що багато хто обрав місцем нового та безпечного, на їхню думку, життя Росію. Хтось не міг пояснити, чому опинився саме в Росії (їхали спочатку до родичів), хтось їхав за покликом серця, а хтось обирав найбезпечніше місце проживання, вважаючи, що Росія відповідає цій умові.

Мій приятель С. із родини шахтарів. Великий, кремезний, із важкою ходою та натрудженими руками. Ще до його народження всім у його родині було очевидно, що дитина продовжить родинний шлях у маленькому шахтарському містечку Луганської області. Єдине, навіть його бабуся (теж шахтарської долі) була у кращому стані, ніж він. Раніше шахтарі на Донбасі були на зразок космонавтів. Завжди з грошима, у хутряних великих шапках, зі щорічним оздоровленням у найкращих санаторіях СРСР, із можливістю придбати телевізор або холодильник з однієї зарплати. Бабуся мого приятеля після тривалої черги отримала власну квартиру через шахту. Тому С. після школи та армії став шахтарем. Але ж він був іншим — багато читав, цікавився багато чим, а шахта обмежувала, не давала навіть ілюзії розвику. Тому він почав учитися на гуманітарія заочно — це був вихід для нього. І якби не війна, С. ніколи не полишив би власної квартири без води на п’ятому поверсі, шахти з традицією «пляшечки» після зміни та мрії про еміграцію кудись в Австралію.

 

Уже на початку літа 2014 року до всіх мешканців Донбасу почали звертатися російські можновладці із закликами: приїздіть до нас! Дамо роботу та житло! Забезпечимо всім необхідним! Мій приятель кілька разів переглянув виступ кемеровського губернатора Амана Тулєєва і вирішив їхати. Зібрав родину та речі, придбав квитки лише в один бік і вирушив. По-перше, його кликав через телеекран сам Аман Туллєєв, а, по-друге, це був Кузбас, а там теж є шахти. Насправді виявилося все трохи не так, як казав губернатор. Гуртожиток, одна кімната на чотирьох, безкінечні черги у міграційні відділи, таргани та відсутність жодних перспектив. Ані на вокзалі, ані в гуртожитку не було того губернатора-популіста, який так солодко закликав приїздити на Кузбас. Мій приятель здивовано терпів декілька місяців.

 

Читайте також: Територія «чесності»

 

Потім зрозумів, що ніякого руху не відбувається — люди просто звикають до тих тарганів у гуртожитку і нелюдських умов перебування та… почав писати в усі служби. Роботи в мого приятеля не було, тож весь свій час він присвячував листуванню із анонімними держслужбовцями, вимагаючи прискорення процесу еміграції, вирішення житлового питання. Мій приятель-шахтар написав листа навіть самому Путіну, де докладно розповів про існування людей з Донбасу, житлові умови та фінансову допомогу. Важко сказати, чи читав того листа сам Путін, але щось відбулося. Не з усіма — лише з моїм приятелем. Безплатна медкомісія, громадянство без усіх бюрократичних зволікань, підтвердження диплома про вищу освіту і, нарешті, власна двокімнатна квартира в новому домі, оформлена у безвідсоткову позику в держави. До речі, всі його сусіди по гуртожитку і досі живуть разом з тарганами саме у тих умовах, що й чотири роки потому.

 

Мій приятель почувався людиною, яка виграла в лотерею. Вони з дружиною влаштувалися у школу — він психологом, а вона посудомийкою.  Він шаленів від великого міста, нових людей, можливостей. Проте вже через декілька місяців стало зрозуміло, що  зарплати ледь вистачає на життя. Позика з’їдає 70% родинного заробітку. Квартира потребує меблів, техніки, косметичного ремонту, і діти ростуть. У перспективі були 25 років без жодної зайвої копійчини. Грошей тотально бракує, і в майбутньому покращень не очікується. Можна було б піти знову на шахту або поїхати гувернером у Москву, казали, що чоловікам із освітою психологів непогано платять за виховання дітей нуворишів. Але це означало, що треба знову кудись їхати, розлучатися з родиною, щоб вона мала змогу жити у новій квартирі великого міста…  

 

Читайте також: Тоді й тепер

 

Моя керівниця Л. була завжди за Росію. Першим її чоловіком був росіянин, вона декілька років жила у великому російському місті, то для неї Луганськ був скоріше тимчасовим місцем перебування, але із власним житлом. Вона шалено «пресувала» весь наш колектив Росією. Виступала сама на мітингах та збирала гроші для пікетників. Ці півроку до літа 2014-го стали божевільними для всього нашого відділу. Замість нарад ми зранку говорили про переваги Росії. Слухати це щодня та цілодобово було неможливо. Спасінням було те, коли наша керівниця кудись виїжджала у справах. Звичайно ж вона втекла з небезпечного Луганська, не очікуючи поки місто стане російським, як вона мріяла. Ми були шалено обуреними. Лише вона вимагала Росії і втекла першою, а ми всі, кого влаштовувало наше життя, залишилися заручниками цієї війни. Так, ми знали, що вона обере велике місто, а вона опинилася у самій Москві. Пояснила це тим, що безпечніше Москви бути нічого не може. Зняла квартиру, знайшла роботу. Приватна компанія, куди вона влаштувалася, належала депутату. Спочатку її дивувало ставлення підлеглих до нього. Він чесно сплачував заробітну плату, навіть годував підлеглих. А потім вона почала помічати, що всі страшенно бояться цієї людини. Не зводять на нього очей, бояться розмовляти при ньому. А потім вона побачила сама, як він вибив ногою стілець з-під літньої жінки, яка сиділа у його присутності, при всіх розбив обличчя заступнику за якусь провину. Звичайно ж чоловік звільнився, а всі інші почали ще нижче опускати очі при цій людині. Вона теж звільнилася, не змогла. Скаржитися було нікому, бо це була дуже відома та впливова людина. І почався її довгий шлях пошуків роботи, грошей, переваг життя у Росії. Коли ми питаємо в неї, чи солодке те життя, вона відповідає нам, що вона багато гуляє містом, багато чого бачить, а навколо не стріляють.