Суспільство

  ▪   Спілкувалася: Олеся Гунько

Марина Гоменюк: «У нас не притягують до відповідальності людей, які вдаються до катувань, бо не працює система розслідувань»

З 2012 року в Україні діє Національний превентивний механізм, який проводить регулярний моніторинг місць несвободи з метою запобігання катуванням, відповідно до Факультативного протоколу Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, ухваленого в грудні 2002-го.

Ми поспілкувались із програмним директором громадської організації «Україна без тортур» Мариною Гоменюк, яка також є монітором Національного превентивного механізму та вже п’ятий рік здійснює візити в місця несвободи у співпраці із Секретаріатом уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

 

Що означає «запобігання катуванням»?

 

— Катування карається законом, тобто є кримінальна відповідальність. Але світова спільнота дійшла до того, що катуванням потрібно запобігати, бо їх дуже важко викорінити. Тому країни зобов’язалися вживати відповідних заходів: моніторити місця несвободи, оцінювати умови перебування там людей і фактори потенційного ризику жорстокого поводження з ними.

 

Чи передбачає моніторинг спілкування з людьми, які перебувають у таких місцях?

 

Так. На початку, у 2012 році, ще не було розуміння значущості цього: дивилися на побутові умови проживання, на харчування, на систему загалом. Пізніше вже збагнули важливість спілкування і ввели в процедуру моніторингу інтерв’ювання. Нас стали вчити, як правильно проводити інтерв’ю з різними категоріями людей. Психіатрія, засуджені, діти — усюди різна специфіка.

 

Читайте також: Інша Донеччина: життя та смерть Степана Чубенка

 

Спілкування відбувається в присутності працівників закладів?

 

Ми маємо право спілкуватися без працівників, хоча іноді їхня присутність необхідна задля безпеки. Але часто ми просимо персонал залишити нас і розмовляємо з однією людиною або з усіма, хто проживає в палаті чи камері. Більшість із них самі хочуть спілкуватися, їм не вистачає комунікації. І дуже часто нам бракує часу, щоб приділити всім увагу, ми дякуємо та йдемо перевіряти факти.

 

Психіатрична лікарня Орлівка

 

Що, окрім вязниць та психіатричних лікарень, входить у поняття «місця несвободи»?

 

— Це також геріатричні пансіонати, школи-інтернати, дитячі будинки, туберкульозні лікарні, транзитні зони аеропортів.

 

Транзитні зони аеропортів? А там хто?

 

— Ті, хто подорожує: ви туди потрапляєте, а вийти звідти не можете. Наприклад, іноземці, які перетинають кордон нелегально, які мають якісь проблеми з документами тощо — їх затримують у цій транзитній зоні. Для цього відводяться спеціально облаштовані кімнати (у Борисполі принаймні така є), туди приїздить адвокат. Просто для туристів ця система зазвичай залишається непомітною.

 

Читайте також: Заборонена Україна

 

Які ще заклади у нас вважаються місцями несвободи?

 

Райвідділки поліції, ізолятори тимчасового тримання, слідчі ізолятори та колонії. Ще є психоневрологічні інтернати.

 

Що це за місце?

 

— По правді кажучи, найбільше проблем нині саме з цим типом закладів: то не психіатрична лікарня і не будинок для людей похилого віку, а такий собі перехідний тип. Мабуть, таки найгірше місце, де може перебувати людина.

 

 

Дитячий інтернат, Київ

 

Гірше, ніж вязниця?

 

— Так. У в’язницях насправді дуже структурована система, вони стали відкритішими, ніж можна було уявити раніше, у них є стандарти, дисципліна, вони дуже виконавчі.

 

Хто перебуває в психоневрологічних інтернатах? І яке призначення цих закладів?

 

— Люди віком після 35 років і до самої старості чи до смерті. Це аналог геріатричних пансіонатів, проте там перебувають люди зі складним психоемоційним станом.

 

Читайте також: Доповідач ООН заявив, що в Україні поменшало випадків нелюдського ставлення та катувань

 

І їх не лікують?

 

— Ні. Навіть більше, у такому закладі немає власне системи медичної допомоги. Якщо людям стає погано, персонал викликає швидку допомогу. Немає розпорядку: о котрій підйом, обід, сон, що заохочується, а що карається. Також є проблеми з кваліфікованим персоналом. Здебільшого це старші люди з довколишніх населених пунктів. Ці заклади в занедбаному стані, умови там, як із позаминулого століття, де люди ходять у туалет «на відро», немає навіть найпростіших комунікацій, на складі може зберігатися достатньо одягу, але мешканці вбиратимуться в дрантя. Замість якихось реабілітаційних заходів їх або зганяють по 20 людей в одне приміщення, щоб зручніше було за ними наглядати, або експлуатують їх як дешеву/безплатну робочу силу, прикриваючи це терміном «трудотерапія». Але якщо остання передбачає кількагодинну зайнятість на день, то пацієнтів інтернату можуть піднімати о п’ятій ранку доглядати за коровами чи «заганяти» працювати на господарстві директора інтернату. Тому, на мою думку, потрібно переглянути доречність такого типу закладів.

 

Бучанська колонія

 

Ви писали про це у своїх звітах. Чи була якась реакція?

 

— Торік відбувся такий гучний візит у схожий інтернат на Чернігівщині. Тоді моніторингова група побачила жахіття на власні очі: занедбані люди з пролежнями, які непорушно лежали на ліжках у брудному одязі, серед запаху бруду й сечі — це було нестерпно. Тоді швидко зреагували ЗМІ, була проведена прес-конференція, після якої адміністрація закладу так поспішала «виправитися», що навіть не встигла познімати бирки з нових речей, у які вдягнули пацієнтів.

 

Яка ситуація з приватними закладами утримання?

 

— Поки що ми не маємо права інспектувати такі місця. Навіть якщо знаємо, що в селі «Н» є певний заклад, у якому силоміць утримують людей (зазвичай їх туди поміщають рідні), ми не можемо туди заходити. Аналогічна ситуація з приватними будинками для людей похилого віку. Ці заклади не ліцензійовані. Доки вони залишатимуться такими та не перебуватимуть на обліку в держави, вважатимуться нелегальними.

 

У чому природа катування?

 

Один із варіантів: люди не усвідомлюють, до кінця не здають собі справу, що знущаються. Вони мають низьку правосвідомість, слабке розуміння того, хто й на що має право. Це стосується й тих, хто спостерігає за таким: нам здається, що насильство у в’язниці виправдане, бо ж злочинці напевне заслужили на відповідне поводження. Люди дистанціюються, не усвідомлюючи, що в будь-який момент хто-завгодно може опинитися в одному із таких місць несвободи.

 

Читайте  також: Інша Донеччина: репресовані, непоховані, забуті...

 

Відомий експеримент Мілґрема наштовхує на думку, що люди вдаються до жорстокості, діставши владу над іншими. Влада розбещує?

 

— Я сказала би безкарність. У нас не притягують до відповідальності людей, які вдаються до катувань, бо не працює система розслідувань. Слід забезпечити три елементи: попередження, розслідування та реабілітацію жертв катувань або їхніх сімей. Попередження сьогодні більш-менш працює, це система НПМ. Далі ми не порушуємо справи, надаємо інформацію про виявлені факти порушень. Офіційно в Україні практично немає статистики щодо фактів катування: стаття в КК є, а рішень суду за нею, можна сказати, немає (заледве п’ять на рік). Коли катують представники влади, то ми говоримо не про те, що одна людина катує іншу в межах побутового життя, а, власне, про те, що людину в місці несвободи змушують чинити певні дії, які можна кваліфікувати як катування.

 

Чи зустрічалися вам керівники закладів, які створювали враження людей, що працюють за покликанням, ті, хто хоче зробити світ кращим?

 

— Є таких двоє людей. Я ще з ними не зустрічалася, але вже багато чула, що на них покладають великі надії. Це керівники двох закладів у Львівській області: геріатричного пансіонату та дитячої школи-інтернату. Загалом, коли ми зустрічаємося з колегами, доволі часто доводиться чути розповіді про директора або директорку закладу, які живуть своєю справою. І вони справді є саме такими людьми, працюють за покликанням. У ЗМІ часто чуємо про проблемні заклади, а ось про ті, які можна взяти за зразок, чомусь ніхто не каже.