Суспільство

  ▪   Віталій Михайловський

Гуманітарна наука та її вартість

Чи можуть українські гуманітарії отримувати гідні гроші на свої дослідження та в які двері вони мають стукати
Матеріал друкованого видання
№ 35 (563)
від 30 серпня

Українська наука фінансується фатально. З цим твердженням не потрібно дискутувати. З ним погоджуюся всі: ті, від кого залежить фінансування, — урядовці, політики; ті, хто є посередником у цьому, — чиновники; та насамкінець ті, хто отримує ці «блага», — науковці. Пріоритет у фінансуванні в нас традиційно має Національна академія наук. У цьому харчовому ланцюжку практично не було місця університетській науці, хоча якісь крихти потрапляли й до неї. Серед усього цього біорізноманіття, мабуть, на найнижчому рівні фінансування й досі перебувають гуманітарні науки.

 

Так, ми, гуманітарії, не здатні запропонувати щось на кшталт новітньої зброї або ж новітніх методів лікування, як це можуть і, мабуть, мають робити фізики, інженери, хіміки, біологи, медики. То не наш фах. Також не варто мріяти, що держава або ж приватні фонди звернуть увагу на перспективні або, висловлюся різкіше, вкрай потрібні теми, як-от унормування української мови (хоча б написання власних назв іншомовного походження), повний каталог творів українського авангардизму (малярство, графіка, скульптура, архітектура). Або ж персональний склад усіх членів Центральної Ради (біографії всіх, хто працював у цьому революційному органі влади у 1917–1918 роках).

 

Арифметика вченого

 

Видається, що наші потреби можна цілком задовольнити тим, що в нас є. Тобто папером, олівцем, персональним комп’ютером, власною та публічною бібліотеками. Те, що будь-яке дослідження в історії не проводиться без архівних пошуків, відомо всім. Але от питання: де містяться архіви твого дослідження? Або сформулюю інакше: де ті архіви, у яких зберігаються джерела до історії України? Відповідь може здивувати навіть досвідченого знавця джерел із будь-якого питання: будь-де. І часами доступ до них, вироблення копій потрібних документів є цілком окремою справою та з чималими фінансовими витратами. Це насамперед вимагає коштів, які не такі вже й великі порівняно з вартістю складного обладнання або ж дорогих реактивів. Але їх не може виділити ні науковець із власної кишені за сьогоднішнього рівня зарплат, ні університет, бо в нього на це теж немає грошей, ні держава, яка й так живе в борг.

 

Для прикладу, скільки коштує поїздка до Кракова чи Варшави на один місяць? Припустімо, що дорога буде економ-класу й ви витратите 1500 грн в обидва боки. Місяць проживання в такого самого класу помешканні (університетський готель або гуртожиток) — від 2,5 тис. грн до 4 тис. грн. Скромне харчування коштуватиме 250 грн на день за умови, що ви самі готуватимете. Отже, множимо на 30 та отримуємо 7,5 тис. грн. До цього варто додати медичне страхування, а це ще близько 500–700 грн, засоби гігієни та маленькі побутові дрібниці, як-то прання одягу. Нехай ще 300 грн. Таким чином, потрібно 12,5 тис. грн за економ-поїздку. Усі інші витрати, як-то копіювання... Ой, там за це можна не платити, якщо робиш зі свого фотоапарата, телефона й не використовуєш спалах. Але це тема окремої розмови. Отже, щоб поїхати до сусідньої країни, пересічному українському історикові потрібно 12,5–14 тис. грн. І це без маленьких радощів життя, як-то музеї (можна в безплатні дні), купівля книжок (а там спокус на наукову та науково-популярну літературу дуже багато й ціна книжки 250-400 грн у середньому). Ми вже не кажемо про поїздки в архіви іншої країни — Росії, куди, видається, ще дуже довго не можна буде їхати, хоча б з огляду на здоровий глузд.

 

Читайте також: Кілька слів про ремесло історика

 

Як це фінансується на Заході

 

Більшість наукових проектів у розвинутих країнах фінансується на конкурсній основі. В ідеалі змагаються кращі проекти, які після ретельного вивчення експертами дістають оцінку, що або дає змогу отримати фінансування, або ж змушує шукати долю в іншому фонді, програмі тощо. Така схема не ідеальна, проте, як казав один політик про демократію, конкурс — не найкращий спосіб виявити добрий проект чи ідею, але запропонуйте інший. З останнім буде складно.

 

Започаткувати правила та процедури, виділити перші кошти на проекти й показати їхню результативність має власна держава, а вже далі їх мають підхопити ті, кому це цікаво та хто може дозволити собі підтримку таких проектів. Традиційно ще з середини XX cтоліття в Сполучених Штатах Америки головним замовником наукових досліджень був уряд, а серед урядових установ — Міністерство оборони. Що й не дивно з огляду на історію минулого століття. Упродовж 1940–1950-х у своєрідному трикутнику університети — уряд — приватний бізнес сформувалися загальні правила й процедури співпраці. Це дало змогу зробити й продовжувати нині приголомшливі відкриття, якими ми користуємося сьогодні: комп’ютер, інтернет, мобільні пристрої тощо. У цій ідилічній картині важко знайти місце гуманітарним наукам, але вони теж дістали свою частку уваги й, що головне, фінансів.

 

Досвід взаємодії уряду, приватного капіталу та університетів упродовж останніх 50 років став дієвим у фінансуванні практично всіх галузей знань. Дуже часто приватний капітал та уряд або ж надурядові структури на кшталт Європейської комісії звертали й звертають увагу на фінансування проектів з історії, літературознавства, мовознавства, мистецтвознавства і багато чого іншого. Але не в нас.

 

Читайте також: Наукометрія або голодні ігри

 

Як це фінансується в Україні

 

Ідея державного фонду, який на грантовій основі фінансував би наукові проекти в Україні, не нова. Ба навіть є такий фонд, що має гучну назву Фонд фундаментальних досліджень. Він у міру своїх можливостей підтримує наукові проекти в Україні в більшості галузей знань. Мій скромний досвід роботи з цим фондом дає змогу висловити кілька міркувань про стан державного фінансування наукових проектів в Україні.

 

Отже, у 2015-му група з п’яти істориків узяла участь у конкурсі. Наш проект «Історія парламентаризму на українських землях у 1386–1648 роках» потрапив до п’яти підтриманих того року гуманітарних проектів. Якщо подивитися на форму заявки та процедуру складання, то це мало чим відрізнялося від закордонних процедур. Але суттєвою відмінністю було те, що все робилося в паперовій формі й на кількох аркушах. Тоді як багато фондів уже давно перейшли на електронні заявки й від здобувачів вимагається лише один-два аркуші з власним підписом, що надсилаються звичайною поштою, або скан у pdf-форматі. У наших реаліях все потрібно було подати на паперах, та ще й у білих картонних папках на зав’язці. Мені видається, що ці папки ніколи не зникнуть як елемент нашої бюрократії.

 

Далі вимагалося узгодити проходження коштів через установу, яка була зазначена як така, де формально виконується цей проект. Чому формально? Відповідь проста: усі учасники проекту працювали в різних установах, двоє поза Києвом. Що ж, довелося робити це через університет, у якому я працюю, — Київський університет імені Бориса Грінченка. Головний бухгалтер була трішки спантеличена, бо такі кошти вперше надходили на рахунок установи. Тричі переробивши фінансові документи, ми наприкінці літа 2015 року узгодили всі формальності. Серед них була й частка університету в цьому проекті. Так, адже гроші надходили на рахунок університету, і це цілком справедливо, якщо він бере на себе адміністрування цих коштів та підготовку фінансового звіту. У нашому випадку все було просто. Ми не мали наміру купувати обладнання, реактиви, здійснювати копіювання документів, виїжджати у відрядження для пошуку нових документів. Тому ні ми, ні бухгалтерія університету не створювали зайвого клопоту одне одному. Але можу собі уявити, скільки нервів мені коштували б закупівля книжок або ж поїздка, наприклад, до архіву у Львові. І це не звинувачення когось, а лише констатація негнучкості наших правил та процедур.

 

Наприкінці року ми підготували звіти — наративний та фінансовий — і з першого разу впоралися з усіма процедурами. Серед них найкумеднішим виявився Інститут науково-технічної інформації, куди потрібно було здати звіт, що оформлюється в спеціальній програмі, і принести його з усіма матеріалами на дискеті або компакт-диску. Електронною поштою не приймали. Ще мене надто вразило питання одного з працівників фонду під час складання там паперової версії звіту: «А де ваша бібліографія?». Це було єдине запитання до мене. На щастя, бібліографії було на кілька таких проектів — понад 100 сторінок А4. Це його дуже потішило. Мабуть, тому наша робота здавалася розумнішою.

 

Несподіванкою було те, що фонд запропонував далі фінансувати наш проект на 2016-й. Відбулося це після презентації результатів гуманітарних проектів наприкінці січня. Що ж, усе відомо, стежки проторені. Ми погодилися й наприкінці 2016 року відзвітувалися перед фондом.

 

Читайте також: Гуманітарії про наукометрію

 

Чи готові працювати по-новому?

 

Попри емоції, пов’язані з бюрократією та паперовою роботою, мій університет під час продовження цього проекту сприяв мені й уже іншим колегам. У науковому відділі з’явилася окрема особа, яка відповідала за оформлення реєстраційних карток та їхню здачу в Інститут науково-технічної інформації. Бухгалтерія та весь фінансовий відділ не робив ніяких затримок з оплатою. Усе було добре. То де ж тут проблеми?

 

Проблем виявилося багато, але я виділив би кілька основних, які потребують реформування нинішнього стану справ фінансування науки в Україні. Насамперед це сума коштів, що виділялася нам на наш проект. Отже, п’ять науковців отримали у 2015 році 70 тис. грн. І у 2016-му 70 тис. грн. Частка університету становила 10%. Тобто на єдину статтю витрат оплата праці залишалося 63 тис. грн. З вирахуванням податків ми отримали на руки близько 9 тис. грн кожен. Якщо це поділити на 12 місяців, то виходить 750 грн щомісяця. Для прикладу, це ціна 1-2 добрих книжок на схожу тематику, які мені були потрібні для написання моєї частини проекту, у сусідній Польщі.

 

Результатом нашої роботи стала книжка про парламентаризм на українських землях у 1386–1648 роках, у ній кожен із нас написав окремий розділ про сейм, сеймики, магнатів українських воєводств на сеймах Речі Посполитої та вплив парламентаризму на українське козацтво обсягом до 100 сторінок. Щоб не вдаватися в деталі, у багатотомній «Історії України-Руси» парламентаризму на українських землях Михайло Грушевський присвятив лише кілька сторінок, вважаючи це не вартим уваги через свої народницькі переконання. Скажeте, на так уже й багато, якщо рахувати 2015-й і 2016-й, але фактично ми писали та досліджували цю тему 12 місяців. І при цьому практично всі учасники проекту (четверо з п’яти) працювали на повну ставку викладачами університетів і займалися проектом у свій «вільний час».

 

Порівнюючи фінансування таких проектів у тій самій Польщі, можна теж зауважити, що суми, які виділяються для оплати праці, не такі вже й захмарні: 1 тис. злотих — 1,5 тис. злотих. Але на місяць (це близько 7,5 тис. грн — 11,3 тис. грн). Додатково оплачують усі відрядження, де, приміром, добові для поїздки до Києва становлять €60. Не кажучи, що окремими рядками йдуть кошти на копіювання архівних документів, купівлю книжок та доступ до баз даних. Та й суми грантів починаються від 300 тис. злотих, і середнім або невеликим грантом є проект із бюджетом 1 млн злотих. Тобто на порядок вищі суми, ніж у нас, але на той самий порядок нижчі ніж, приміром, у Німеччині. Там кількарічним проектам із гуманітарної дисципліни передбачено винагороду учаснику від €1,5 тис. до €3 тис. на місяць або й вище залежно від наукових регалій і доробку.

 

Друга проблема — це неготовність наших університетів працювати з грантовими коштами та загалом із грантовими заявками. Мій досвід співпраці в грантовій заявці з Інститутом історії Польської академії наук показав, що в структурі інституту є кілька осіб, які відповідають за подачу самої заявки. Один відповідає за формальний бік справи: заповнення заявки, яка, на відміну від кількасторінкової в українському фонді, займає до 50 сторінок. Інший оцінює та допомагає обрахувати бюджет. Ще одна особа є жорстким критиком наративної частини заявки. Остання має відповідати завданням програми, на яку подається, бути зрозумілою рецензентам, серед яких, найімовірніше, не буде вузького фахівця з цієї теми, і показувати результат, зрозумілий усьому — і тут найцікавіше — неакадемічному середовищу, а це означає, що простим громадянам. Запитаєте, навіщо так? Відповідь лежить на поверхні, і про неї там вже не говорять. Ідеться, власне, про простих громадян. Бо саме вони є головними спонсорами наших наукових справ, вони платять податки, із яких це все фінансується! І тут два запитання без відповіді. Чи ми свідомі того, хто платить за науку? І чи наші університети готові сприяти нам у подачі грантових заявок?

 

Третя проблема полягає в надмірній централізації та зарегульованості обігу коштів. Той, хто працює в університеті, знає, що ні декан, ні директор інституту не має свого бюджету, тобто не зарплати, а коштів на академічний чи календарний рік для очолюваної ними структури. У нас усе зосереджено в руках ректора та вченої ради. А провести конференцію та спробувати нагодувати за 90 грн на день учасника? Чи яким коштом декан купує чай-каву й печиво, коли частує гостей у своєму кабінеті? На жаль, це реалії нашого сьогодення, де ніхто нікому не довіряє. Навіть під час читання цих рядків може виникнути стійка асоціація недовіри до таких прикладів і працівників університетів, та й ще зі зневажливими оцінками на кшталт: «Вони й так мають гроші з...».

 

Гуманітарна оборона

 

Заклик шукати гранти, стипендії та стажування слушний, і тут нема чого додати. Але змушений повторюватися, що гуманітарії будуть останніми в черзі. Припустімо, ви серед експертів німецького, французького, американського фонду, що підтримує гуманітарні дослідження. До вас надходить заявка від українського дослідника чи навіть групи дослідників з України. Вона зрозуміла, правильно оформлена, є навіть позитивні рекомендації, але от тема її якась надто українська. Яким буде ваше рішення? З великою ймовірністю відповідь звучатиме так: «Експерти оцінили вашу заявку. Серед усіх надісланих на конкурс проектів ваш не отримав достатньої кількості балів. Бажаємо успіхів у майбутньому». За позірно ввічливими словами та побажаннями ховається прозаїчна правда: гуманітарні проекти з національною тематикою, мабуть, не будуть підтримані, то справа вашої країни. Певною мірою це схоже на наші прагнення, щоби весь світ або ж Європа та США нам допомагали тільки тому, що в нас проблеми та є особливий північно-східний сусід. На жаль, це ілюзії. Кожна країна повинна сама вибудовувати власну систему фінансування науки так само, як мати боєздатну армію для свого захисту. Нічого особистого. Але гуманітарна безпека та розвиток науки цілком співставні з обороною країни від ворога, фізичного та ідеологічного.

 

Інший заклик щодо участі в конкурсах на кшталт «Горизонт-2020» чи у великих приватних фундаціях The Andrew W. Mellon Foundation теж слушний. Але там ми можемо бути лише учасниками масштабних дослідницьких колективів. Наведу один приклад, який, на мою думку, пояснює логіку оцінки в таких проектах. Мій добрий знайомий, професор одного польського університету, подавався на грант Європейської комісії. Те, що він не отримав фінансування, його не засмутило. Так буває. Але до цього додав, що головними критеріями оцінки його як керівника проекту були такі параметри: середній бюджет наукового проекту, яким керував дослідник, кількість осіб, що захистили дисертацію під його керівництвом. Отже, у мого колеги була лише одна захищена дисертація та €100 тис. найбільшого гранту. Натомість у його конкурентів — десятки захищених дисертацій і проекти на кілька мільйонів євро. Відчуйте різницю та прикладіть до наших українських гуманітарних реалій. На жаль, ми тут не конкуренти.

 

Посипаючи голову попелом, не варто впадати в надмірний відчай. Бо може здатися, що ми нікому не потрібні, а тому не варто цими справами займатися. Ні, варто. Слід змінювати й створювати спочатку в себе дієві правила та процедури відбору й оцінювання проектів, механізми їх прозорого фінансування через університети та формування компетентного й чесного кола експертів. Поява й дієвість цих кроків дасть змогу казати про долучення до фінансування приватного капіталу. І може, хтось із заможних підприємців підтримає проект зі створення електронного архіву Шевченка, Франка чи Лесі Українки або ж профінансує вивчення поштових знаків часів української національної революції та каталогу моди XX століття? Хтозна. Але без чітких правил і процедур, сумлінних експертів і гідного фінансування на додачу до основної зарплати годі й казати про поступ.