Суспільство

  ▪   Ганна Трегуб

Оскар Бреніф’є: «Свобода полягає в тому, що особа послуговується власним розумом і може мислити по-різному, а не в один-єдиний спосіб, бачити альтернативи».

Тиждень обговорив із французьким філософом, одним із найвідоміших у світі фахівців з дитячого розвитку Оскаром Бреніф’є потребу формування критичного мислення в підлітків, «отруту сумнівів» і чому люди навіть у дорослому віці бояться ставити запитання
Матеріал друкованого видання
№ 35 (563)
від 30 серпня

В Україні досі поширена практика, коли ставити запитання, дискутувати студентів вчать в інститутах та університетах. Шкільна освіта досі відкидає дискусію як освітній засіб. Чи не здається вам, що одну з найфундаментальніших життєвих навичок таким чином здобувають дуже пізно або не здобувають взагалі?

 

— Якщо казати про студентів університетів, то я не бачив, щоб вони запитували. Інколи просто хочуть видаватися розумними в очах своїх викладачів, але справжніх питань не ставлять. А більшість із поставлених не належать до питань взагалі, бо студенти стверджують певні речі, щоб здаватися розумнішими, ніж є, а не цікавляться чимось.

 

Наприклад, коли запитують «справді?», хоч би про кого йшлося, то тут немає чіткості чи ясності. Не зовсім зрозуміло, це питання чи заперечення. Річ у тім, що самі питання дуже прості. Проте люди намагаються їх ускладнити, вдаючись до двозначності чи ретортних запитань. Якщо поглянете на мої книжки, то ті, що я там ставлю, видаються дурними через свою невигадливість. Вони нескладні, короткі, 10–12 слів щонайбільше, і будь-хто може їх зрозуміти. «Чи ти такий самий, як інші?», «ти любиш роздивлятися себе в дзеркало?» — це ж елементарно. Так, добрі питання неймовірно прості.

 

Справжнє питання базується на тому, що ви справді хочете про щось дізнатися, а не довести, скажімо, свою тямущість. Є кілька типів несправжніх питань. Перші — задля утвердження своєї тямущості, другі — задля того, щоб ще раз у цьому впевнитися й запевнити всіх довкола. Коли ви питаєте в когось, чи він справді стверджує те, що повідомив, то хочете або переконатися, або приховати власне заперечення сказаного. Я викладав у 50 різних країнах і скажу вам, що студенти, які ставлять справжні запитання, — це рідкість.

 

У Росії, скажімо, є таке явище, як уточнювальні запитання. Наприклад, вам сказали занотувати те, що написано на дошці перед вами. Й ось хтось піднімає руку й каже, що має уточнювальне запитання. Воно звучить так: «Я маю записати те, що на дошці?». Це робиться для того, щоб упевнитися, але не для здобуття нової інформації. Таке перепитування є виявом невпевненості, питанням про ненадійність, небезпеку. Таким чином особа хоче впевнитися в чомусь, щоб уникнути помилки.

 

Читайте також: Змінити світ/зробити селфі

 

Звідкіля походить коріння тієї небезпеки, про яку ви кажете? У яких формах вона себе виявляє?

 

— Небезпека буває різною: психологічною та фізичною. Перша — це сумніви щодо себе, потреба упевнитися ще раз. Фізична — це булінг, насильство, знущання, конфлікти. Говоритиму не про другу, а про першу з них, про тривогу, страх зробити помилку. Так, це те, що зупиняє на шляху до зростання кожну особистість, не тільки дитину, а й дорослого. Особливо, наголошу, дорослого. У філософії дзен-буддизму такий стан сумніву називають однією з «отрут». Це те, що перешкоджає кудись рухатися, робити наступні кроки, ухвалювати рішення. Проте така «хвороба» дуже поширена.

 

Чому ж це відбувається? Одна з причин такого явища, мені видається, жадібність. Люди жадібні, вони хочуть багато чого, тих речей, на які поширюється пожадання як таке. Гроші, влада, статус, любов. Любові хочуть дуже сильно, просто волають: «Дайте, дайте мені любові! Любіть мене! Визнайте мене!». Через жадібність вони бояться, що не отримають бажаного, стають такими собі прохачами любові. Цей елемент надто потужний у слов’янських культурах. Особливо стосовно жінок, що часто й наполегливо нею марять. Що це означає? Що вони не надто самі себе люблять, тому шукають зовнішній замінник.

 

Друга причина полягає в тому, що багатьом бракує сильного самоусвідомлення, любові до себе. Звідси походить постійне прохання до інших про визнання, запевнення щодо своєї хорошості. Усе це також прив’язане до жадібності. Частина моєї роботи полягає в приватному консультуванні. До мене звертаються з питаннями екзистенційного ґатунку. Про що говорять ті, що приходять? Про власну одержимість любов’ю як тим, що хочуть мати.

 

Любов — це таке почуття, над яким не замислюються. Якщо на питання «Ромео, чи ти мене любиш?» пролунає відповідь «Думаю, що люблю», то це не про справжню любов. Адже вона не думає. У французькій мові є вислів: «Люби мене так, ніби ти сліпий». Ні, раціональності тут немає.

 

Ще одна риса слов’ян — ставитися до життя, як до чогось сумного. «Життя — це долина печалі», — здається, так написано в Біблії. Зовсім ні, життя смішна штука.

 

Шкільна освіта й чимало батьків за інерцією вимагають від дітей запам’ятовувати та відтворювати інформацію, але не мислити. Чому так стається, що критичному мисленню немає місця в школі та родині?

 

— Це питання про те, чи зручна дитина для своїх батьків, а також про категорію належного. У суспільстві нині складається ситуація, що санкціонованими є такі собі перегони, у яких переможець отримує все, а бути позаду просто жахливо. Я працював у Китаї, де батьки ставляться до освіти своїх дітей, мов до таких собі кінських перегонів. Коня тренують, щоб він виграв у забігу. Ми ж сприймаємо освітні перегони як щось належне, не критикуємо їх. Багато хто з батьків хоче відповідати такій системі, знайти своє місце в її межах. Це призводить до того, що навіть переможця цих символічних перегонів вважають лузером, бо спрацьовує жадібність, бажання видертися все вище й вище, до кращого результату. Вони прагнуть, щоб їхні діти перемогли, відповідали накинутій системі: були першими у своєму класі за оцінками, були найкращими в будь-якому занятті, усе знали. Тому ці діти бояться неправильно відповісти, бо не переможуть. Інша річ, що є вибір: грати чи не грати в таку гру.

 

Якщо ви в неї не граєте, то дайте неправильну відповідь. Знаєте, я люблю ті так звані неправильні відповіді. Подекуди тому, що на одне питання є кілька відповідей. Це я показую у своїх книжках. Якщо дитина каже, що чогось не знає, то є наслідком шкільного промивання мізків, коли на одне питання знаходиться тільки одна відповідь. Насправді їх є ціла низка. Коли я запитаю про столицю України, то те, що це місто Київ, є тільки однією з відповідей. Адже я нарахував щонайменше ще п’ять. Але це якщо подумати, а не пропонувати єдиний варіант, як того вчить школа.

 

Знання не дорівнюють процесу мислення. Він передбачає певний ризик. Знання ж — офіційно вивірене, не якісь там гіпотези, чітке, гарантоване, записане в книжках. Це результат певної угоди. Тому дітей вчать, що на певне запитання їхня відповідь на нього має бути такою і такою. Якщо ж вона виявиться іншою, то вони не стануть переможцями в системі перегонів. Коли не можеш знайти правильну відповідь, тоді спробуй неправильну. Це не біда. Помилок не слід боятися. Наприклад, коли дитина каже, що чогось не знає, то це не глухий кут. Нехай винайде те, що їй не відомо. Це ж просто!

 

Діти й підлітки часто не витримують рівня напруженості змальованої вами системи перегонів за успіхом, не зносять тиску надій, покладених на них батьками. Останні усвідомлюють, що часто саме це призводить до самогубств серед підлітків?

 

— Є країни, у яких система освіти побудована так, що після однієї школи учні йдуть ще до іншої. Діти віком 10 років перебувають у школі до 11 години вечора. Зокрема, так у Кореї, де рівень напруженості під час підготовки до вступу до університету надзвичайно високий. У Китаї, де донедавна діяло правило про одну дитину, вона ставала об’єктом усіх батьківських надій щодо майбутнього. Там теж рівень напруженості чималий. У Піднебесній давньою є ідея покори, вкорінена в етику. Якщо люди цього не роблять,то вони почувають дуже велику провину. Там досі дуже багато тих, хто каже, що не може сказати «ні» своїм батькам. Це дуже конфуціанська риса. Важливо відчувати різницю між тим, що ви мусите зробити, і тим, що хочете чи не хочете.

 

Читайте також: Яна Зіінкевич про зміну поколінь і війну

 

Ви провадите тренінги з філософії не лише для дітлахів, а й для бізнесменів. Навіщо підприємцям філософування? Які проблеми воно допомагає їм вирішити?

 

— Для чого бізнесменам філософія? Є принаймні дві причини. Перша полягає в тому, що бізнесмен потребує певних речей, про які не знає, тому не може зрозуміти. Друга — часто підприємці мають проблему з мисленням. Вони не сфокусовані. Їхній розум стрибає, мов та мавпа, вони ухвалюють десятки рішень за день. Філософія допомагає їм зосередити увагу, відцентрувати свою свідомість, залагодити певні речі.

 

Ми з ними читаємо невеличкі тексти, наприклад дзен-буддистські оповідки, і просимо тих, із ким працюємо, висувати різні гіпотези. Таким чином, вони тренують своє мислення. Подібно до того, як є тренери з бігу чи фітнесу, ми займаємося тренінгами розуму. Також важливо навчити підприємців бути свідомими себе, розуміти, як вони діють, де в них виникають складнощі. Ще важливо навчити їх, що конкретна проблема має не одне, а кілька способів вирішення, тому й підхід до неї має бути, так би мовити, еклектичним.

 

Не думаю, що є багато бізнесменів, яким сподобалися б тексти Канта чи Гайдеґґера. Хіба що якимось дивакам. У своїй роботі та консультуванні використовуємо простіші тексти. Я написав багато книжок із короткими історіями, зокрема ту, що стосувалася російських казок, їхньої філософії. Казки про Колобка, Золоту рибку чи Бабу-Ягу — усе це годиться, щоб швидко прочитати й почати аналізувати наявний філософський контент, висувати припущення, мислити. Наприклад, якщо беремо казку про Золоту рибку, то те, що дружина старого рибалки врешті-решт лишається коло порожніх ночов, тобто нічого не отримує, примушує замислитися. Це питання про жадібність. Або інше може бути про журбу, як у випадку з казкою про Колобка. Питання про те, навіщо батькам Колобка потрібно було його зробити, відносить нас до іншого — про суть батьківства. Щоразу, як ті, кого тренуємо, відповідають на ці питання, вони мають знайти щонайменше три причини. Таким чином, ідеться про своєрідну вправу на мислення. Ось тут абстрактні тексти, скажімо, авторства Канта, не пасують.

 

Читайте також: Студентський таран

 

Ви автор звіту для ЮНЕСКО під назвою «Філософія як школа свободи». У чому полягають головні ідеї та пропозиції, викладені в цьому документі?

 

— Філософія робить вас вільними, тому що ви не зациклюєтеся на собі. Наприклад, на одному з тренінгів трапилася мені жінка, яка постійно розмовляла із сусідкою, без перерви. Я запитав її, що вона робить. «Хочу допомогти», — пролунала відповідь. На запитання, чи просили її про допомогу, почув, що ні. Далі запитав, навіщо вона це робить. Спочатку почув, що вона вчитель, потім — що українка й так далі. Усі ті відповіді, які жінка мені дала, вказували на те, що вона є жертвою своєї роботи, суспільства тощо. Але де ж справжня причина дій? Тут вона знітилася, бо зрозуміла, що істинні мотиви власних дій їй невідомі. Так само коли запитати дох дітей, що б’ються, чому вони це роблять, то справжня причина не пролунає. Річ у тім, що багато хто з нас не здатен знайти та усвідомити реальні мотиви своїх дій.

 

Свобода полягає в тому, що особа послуговується власним розумом і може мислити по-різному, а не в один-єдиний спосіб, бачити альтернативи. Через це вона перестає бути жертвою. Філософія допомагає перестати бути екзистенційною жертвою, побачити й помислити інші доступні перспективи. У цьому сенсі це і є свобода, контроль над власними імпульсами.

 

Я так само, як і багато філософів до мене, стверджую, що розум — це підстава для автономності, контролю. Питання не в анігіляції емоцій, тому що це неможливо, а в триманні їх під контролем. Емоції та почуття є природними. Щойно народжене немовля вже має емоції та відчуває. Розум натомість потрібно конструювати. Мені трапилося багато працювати зі спадщиною такого китайського мислителя, як Чжуан-цзи, який усе це пояснює. Починає з того, що тварини належать до світу природи, а от людині треба оволодіти нею, звершувати щось. Цим досягненням, відповідно до нього, є не бути в’язнем власних намірів. Емоції в цьому разі належать до царини намірів. Таким чином, розум — це здатність обмежувати емоції, каналізувати їх. А емоційний інтелект — уміння контролювати емоції. Робота розуму полягає не в знищенні емоцій, а в роботі з ними.

 

Якщо поглянемо на китайську традицію, то Конфуцій каже про мораль, а Чжуан-цзи — про шлях досягнення небесного шляху Дао через відмову від свої намірів, тобто емоцій. Це шлях до вищого рівня, досягши якого можна подивитися назад на свою людську природу з різних перспектив. Головне тут — праця над своїми намірами та емоціями, здатність їх контролювати, подекуди відмовлятися від них для того, щоб досягнути вищого рівня мислення. Дзен-буддизм значно радикальніший, бо говорить фактично про знищення особою себе самої, своєї суб’єктивності.

 

Чому ж, попри всі плюси, філософія не посіла вагомого місця в школах?

 

— Власне, ми намагаємося просувати ту ідею, що філософію потрібно привнести до шкіл. Проте наражаємося на сильний спротив. У Норвегії існували такі офіційні шкільні курси, але уряду довелося їх закрити, бо вчителі виступили проти. Мовляв, дуже все це важко, складно й страшно. Тому завдання треба усунути. Сьогодні я роблю революцію, коли змушую людей думати. Питання в тому, що багато хто не хоче виходити за межі того, як до мисленнєвих практик ставиться більшість суспільства.

 

--------------------------------------------------------------

Оскар Бреніф’є народився в 1954 році в місті Оран в Алжирі. Випускник Університету Оттави. PhD з філософії здобув в Університеті Париж IV Сорбонна. Експерт ЮНЕСКО, директор Інституту практичної філософії, один із засновників теорії та практики філософського консультування. Один із найвідоміших у світі спеціалістів з дитячого розвитку. Подорожує по світу та організовує філософські семінари для дітей, дорослих, вчителів, а також для ув’язнених та пацієнтів у психіатричних клініках. Автор низки книжок для дітей, зокрема українською перекладені «Що добре, а що погано?», «Хто я?».