Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Віктор Лис: «Ніхто не думав, що колись доведеться фактично рятувати спорт на Донеччині»

Про проблеми та досягнення легкоатлетів-паралімпійців і друге життя спорту на Донеччині Тиждень поспілкувався з багаторічним головним, а нині старшим тренером паралімпійської збірної України Віктором Лисом.
Матеріал друкованого видання
№ 32 (560)
від 9 серпня

Ви багато років були головним тренером наших легкоатлетів з інвалідністю, фактично менеджером цього напряму.


Тепер вирішили більше займатися практикою?   


— На посаду головного тренера паралімпійської збірної я прийшов у 1988-му, після того як мій учень Олександр Мохір став дворазовим чемпіоном і срібним призером Паралімпійських ігор у Сеулі. І віддав цій справі багато років. Але через вік уже важко витримувати такий темп життя. Тепер з’явилася можливість проводити збори на своїй базі, у Бахмуті, тому змінилася структура роботи, можу бути кориснішим як тренер.


Які тенденції нині спостерігаються у великому спорті особливих людей?


— Відбувається закономірний процес: на зміну віковим спортсменам і тренерам приходять молоді. Десь це відбувається болісно, десь природніше. На зборах ми бачимо новачків, які вже показують хороші результати. Незабаром відбудеться чемпіонат Європи, до якого сьогодні готуються спортсмени. Він покаже якісну складову оновленої збірної. Звичайно, є дуже перспективні: на чемпіонатах України новачки виявляють себе активно. Спорт людей з інвалідністю працює за тими самими принципами, що й спорт здорових: є кандидати в збірну, які, щоб до неї увійти, мають показати результати.

 

Читайте також: Український спорт: вправи і результат

 

Ось зараз ми помітили, що з’явився дуже великий прошарок кандидатів, тобто потенціал зріс. Проте в паралімпійському спорті є свої нюанси: спортсмени проходять далі тільки після підтвердження свого класу в міжнародній класифікації (опорники, з вадами зору, «спешл клас» та ін.). А буває так: ми бачимо перспективного спортсмена, починаємо серйозно займатися, але він не проходить саме в той клас, де має перспективи. А в іншому вже не буде лідером, залишається поза збірною. Тому важко сказати щось про долю спортсмена у великому спорті, доки він не перейде цей рубікон — міжнародну класифікацію. Інколи класи об’єднують, і людина, яка вже була на перших місцях у світі, опиняється посередині списку, де вже немає сенсу боротися. Наприклад, моя учениця Вікторія Ясевич після об’єднання Паралімпійським комітетом трьох класів (за станом здоров’я) втратила перші позиції у світовому рейтингу й через це змушена була закінчити кар’єру, бо фізично не може бути конкуренткою для спортсменок із легшим ступенем ураження.

 

Чи з’являються нові легкоатлети, які були травмовані на війні?


— Сьогодні навіть є централізована програма, робиться акцент на залученні тих, хто дістав травми на війні. Бо особливо багато тих, хто втратив кінцівки чи травмував хребет. На таких людей передусім звертають увагу тренери на місцях, щоб допомогти адаптувати їх за допомогою спорту. Але в самій збірній я поки що не бачу тенденції до масового наповнення спортсменами, які пройшли війну. Чому? По-перше, сам процес відновлення доволі тривалий і болісний, ще не минуло достатньо часу, щоб люди могли займатися активним спортом. На фізичному рівні хлопці зі свіжими ранами та куксами ще не готові до повноцінного спорту з великим навантаженням. Поки заживе рана, поки організм пристосується до протезу, мине час. Але процес уже почався: ми намагаємося надавати багато інформації, пропонуємо займатися спортом тим, хто недавно втратив здоров’я. Однак, наприклад, у нашому місті ще не знайшлося тих, хто почав би після поранення займатися легкою атлетикою. Тоді як у зимових видах спорту вже є помітні спортсмени, які прийшли з війни.

 

Читайте також: Паралімпійська ширма

 

А чи змінилося ставлення до спорту людей з інвалідністю останнім часом узагалі?


— Досить потужна підтримка відчувається на державному рівні. Суспільство чує і бачить більше історій успіху спортсменів з інвалідністю, є відповідні програми. Але проблеми, що існують на місцях, на жаль, якісно не вирішуються. Питання розвитку, зокрема, паралімпійського спорту в містах навіть обласного рівня болюче. Немає нормальних стадіонів, манежів із покриттям, особливо адаптованих для людей з інвалідністю. І річ не лише в тому, що бракує умов і тому важко залучати особливих людей до заняття спортом. Навіть уже досвідченим та іменитим спортсменам ніде тренуватися вдома, вони змушені виїжджати до інших міст, щоб готуватися до змагань. Не всі через стан здоров’я витримують постійні переїзди. Багато перспективних спортсменів просто кидає цю справу, бо немає де, у чому та чим тренуватися. І це в обласних центрах, що вже казати про села чи невеличкі містечка. За багато років, що працюю зі спортсменами з інвалідністю, я помітив: найкращими зазвичай стають хлопці та дівчата з глибинки. Вони міцніші, більш мотивовані, бо у великих містах можна зайняти себе ще чимось, а для них це майже єдина можливість реалізуватися. Але коли не дуже ефективно працюють різні організації, які підтримують спортсменів з інвалідністю, коли немає тренерів, такі люди просто пропадають.

 

Щоб народився справжній спортсмен, інколи має скластися докупи безліч чинників: тренер може побачити потрібну людину просто на вулиці, інколи, навпаки, самі хлопці та дівчата настільки мотивовані, що збирають інформацію по крихтах, самі шукають тренера й можливість займатися, дізнаються одне від одного. Наприклад, до мене на тренування їздять два спортсмени з Полтавської області: штовхають ядро й метають диск. Є дівчинка з Дніпропетровщини. Половина моїх підопічних з інших регіонів. Вони розповідають, власним прикладом показують іншим шлях. Просять взяти під опіку ще кілька полтавчан, які дізналися від своїх земляків і готові їздити сюди. Це свідчить про те, що люди хочуть займатися, але умов і спеціалістів немає. Звичайно, оптимально було б, якби працювала система: перегляд, відбір, початковий етап тренувань на місцях. Щоб із великої кількості залучених до занять спортом людей із фізичними вадами з’являлися зірки світового масштабу. Але то, мабуть, у майбутньому. Поки що це радше спонтанні дії, аніж правильно побудована державна політика. Впевнений, що повноцінні бази, пристосовані для осіб з інвалідністю, мають бути в кожному місті.


На жаль, ми втратили паралімпійську базу в Криму — у Євпаторії, у яку було вкладено багато бюджетних коштів і яка справді була взірцем для всього світу зі створення сучасних умов для занять спортом та оздоровлення людей з інвалідністю, відігравала важливу роль у підготовці національних збірних із різних видів спорту.

 

У Бахмуті така база була побудована напередодні війни...


— Так, у 2003 році постановою Кабміну нашому стадіону «Металург» було присвоєно статус бази олімпійської та паралімпійської підготовки всеукраїнського значення, що дало змогу залучити до реконструкції та будівництва кошти з державного бюджету. У 2013‑му відкрився новий комплекс із манежем і стадіоном. Ще у 2014-му ми мали отримати II категорію за класифікацією IAAF, але через війну сертифікацію було призупинено. І тільки цього року здобули потрібний статус, який дає можливість проводити змагання всіх рівнів включно з міжнародними, фіксувати рекорди області, України, світу. Важливо, що спортсменам з інвалідністю в нас зручно: пристосований готель, поруч манеж і стадіон. Інші бази, яких в Україні одиниці, не такі компактні, майже не адаптовані для людей з інвалідністю.

 

Кілька років база не була завантажена?


— Звичайно, які можуть бути змагання там, де точаться бойові дії? До нас почали їхати тільки з минулого року. Доти навіть на збори боялися з’являтися, всі ж дивляться телевізор, ми постійно на слуху. Запустити процес наново було складно. Потім ми стали запрошувати спортивну еліту, вони тренувалися тут і жили, а тоді вже розповідали іншим. Інколи доводилося вмовляти, переконувати, що тут безпечно й зручно. Спілкувалися з тренерами, щоб вони налаштовували спортсменів. Але коли вони побачили на власні очі, то пропаганда вже була не потрібна. А з 2017-го кілька зборів провели основна та паралімпійська збірні України з легкої атлетики. І почалися вже справжні змагання: легкоатлетичні кубки, молодіжні чемпіонати з вільної боротьби, самбо, змагання зі стрибкових видів спорту, з боксу, ігри вищої ліги з волейболу. З великою кількістю учасників — близько 500 тільки спортсменів. На наступний рік у планах проведення чемпіонатів України з багатоборств, зі стрибкових видів, естафетного бігу для здорових спортсменів та безліч змагань і зборів для легкоатлетів з інвалідністю.

 

Читайте також: Гріє, але не пече

 

Сьогодні у прифронтовому місті спортивне життя вирує?


— Коли ми тільки планували будувати спорткомплекс, ніхто не думав, що колись тут доведеться фактично рятувати спорт на Донеччині. На цю базу перейшли Училище олімпійського резерву, Школа вищої спортивної майстерності, лікувально-фізкультурний диспансер, обласний центр інваспорту. З початком воєнних дій до нас переїхало дуже багато викладачів вищого класу, спортсменів, тренерів та інших фахівців. Не менш як 40 тренерів різних видів спорту перемістилися разом із закладами. Нині штати комплектуються і місцевими кадрами, які переймають досвід іменитих фахівців. Наповнюються й навчальні заклади.

 

Наприклад, в училищі, яке приїхало зі 70 студентами, сьогодні їх уже 240. Якби можна було вирішити питання з житлом, думаю, тут точно була б зібрана вся спортивна еліта Донеччини, яка працювала б на всеукраїнському рівні. До мене нещодавно звернулася родина відомих у спортивному світі тренерів, які через бойові дії виїхали до Москви, з проханням допомогти повернутися. Люди хочуть працювати на Батьківщині, але треба знайти, де сім’ї з трьома дітьми жити. Намагатимемося якось вирішити їхнє питання, бо такі кадри дуже цінні. Взагалі друга після браку умов проблема — фахівці. По всій країні спостерігається вакуум із тренерами. Зарплата у вчителя фізкультури більша на 30%, ніж у тренера. Молодь не хоче йти, а особливо працювати з людьми із важкими вадами здоров’я, бо це дуже кропітка й складна праця — фізична, психологічна. Людину, яка ніколи не стикалася зі світом спорту, треба адаптувати до всього фактично з нуля. Поки що є старі кадри, у яких можна навчатися, але треба не гаяти часу й давати молоді можливість ставати фахівцями. Інакше країна може втратити спорт на найвищому рівні.