Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Чи треба виправдовуватися?

Новим явищем, яке не лише з’явилося, а й вкоренилося за останні чотири роки, стала стигматизація, тобто клеймування — наклеювання ярликів за певною ознакою.

Приводом для неї в моєму випадку стало те, що я не вивозила дитину з міста в дні обстрілів, і за чаюванням колеги про мене й при мені казали: «Є такі божевільні мамці, які дбають лише про себе. Стріляють, а вони тягнуть своє бідне перелякане дитя до льоху, а воно потім із рік не розмовляє, його волочать до лікарів. А могла б матір думати того літа не тільки про себе». Звичайно ж, казали не про мене, але все цілком описує мене. І бути присутньою під час тієї розмови, зі змісту якої виходило, що місто тоді покидали всі, крім мене, було некомфортно, бо я почувалася божевільною, яку не розуміє ніхто.

 

Мотиви залишитися в нас були доволі побутові й дещо наївні. Ми не думали, що стане настільки небезпечно й страшно. У цьому полягала наша наївність, а побутовий момент — це те, що я мала роботу, яка годувала мою родину, тож не розуміла, як можна кинути все та втекти кудись. Крім цього, тримало безліч іншого: мама не хотіла залишати наш дім, ми розуміли, що його розкрадуть за лічені дні. Я ж не хотіла розлучатися з мамою, вважаючи нечесним залишати її вартовою нашого спільного дому, тоді як разом нам буде трохи легше морально. Так, мотиви в нас були різні: і страх за дім, і небажання розлучатися, і відповідальність перед моїми роботодавцями… Приятельки, коли вішали ярлики на божевільних батьків, які ризикували життям власних дітей, передусім мали на увазі мене, не називаючи цього прямо. А чи мушу я виправдовуватися перед усіма за те, що ризикувала своєю дитиною? Хіба то була моя війна, хіба я її розпочала? Так, уже наприкінці липня стало очевидно, що ми не могли передбачити всіх страхів тієї війни. Тож стали заручниками свого дому, любові до нього, прив’язаності одне до одного. Моя колега в тій розмові казала, що постійно керується інтересами дитини та їй неважливо, чи то буде Україна, чи Росія, чи «ЛНР», головне, щоб її чаду жилося спокійно. Невже такий розклад правильний, коли фізичний комфорт дитини важливіший за погляди батьків, узагалі за будь-які упередження? Хоча, мабуть, так і повинно бути.

 

Читайте також: Без законів і судів

 

У родині мого приятеля того літа загинула від вибуху онука. Її батьки теж чомусь не покинули міста. Матір була вагітна, вони з батьком теж перебували на дворі в момент вибуху, а загинула чомусь їхня семирічна дитина. Хлопчик народився вже після всього, а потім з’явилася ще дитина: мати вирішила після втрати мати багато дітей, скільки дає їм Бог. Переживши страшну загибель, усі зрозуміли мотиви жінки народжувати, поки їй дозволяє вік і здоров’я. Звичайно ж, серед їхнього оточення були й ті, хто сказав про втрату: «Самі винні, треба було виїжджати звідси». Але хіба це та трагедія, у якій можна звинувачувати батьків?

 

І ще одним ярликом стало те, нібито в усіх, хто пережив те літо в Луганську, є проблеми із психікою. І знову я чую це дуже часто, і знову думаю, що кажуть про мене. Після страшних подій в нашому місті я дещо помітила в собі: черствість, байдужість, беземоційність, безстрашність. Зараз розумію, що все це відлуння того літа. Мені здавалося, що разом із шкірою в мене відірвали частину мого життя, друзів, та незважаючи ні на що, дехто дивується, чому я не радію новому життю. Тобто за одну пору року я втратила друзів, звички, роботу, плани, свій життєвий уклад, а замість того мені почали дорікати, нібито я маю проблеми із психікою, бо не виїжджала нікуди.

 

Уже в жовтні 2014 року я змінила роботу, і всі з нового колективу того страшного літа покидали місто. Жінки щохвилини обговорювали, як їм було важко десь у родичів на чужині, як не вистачало грошей, як непросто їм було їсти кусень хліба з чужого столу, як вони раділи поверненню до свого міста, нехай без світла та води, але додому. Проте жодна з них не розуміла, чому ми не поїхали нікуди. Вони теж вважали всіх, хто пережив ті дні в місті, божевільними, «психічними».

 

Читайте також: Без законів і судів

 

Моя мати й досі кричить уві сні: «Убивають!». Вона фізично важко переживала той постійний страх, голосні вибухи над головою, спеку, вібрацію. Казала, що все розуміє, та нічого не може вдіяти: перестає контролювати себе, коли починається обстріл, відчуває фізичний дискомфорт, розлад шлунка, жахливий страх, який не піддається логічному поясненню. Я теж тривалий час випадала з життя на хвилини, коли чула характерний звук, схожий на миті перед вибухом. Мій приятель, який теж перебув те літо в Луганську та потрапив під обстріл на вулиці, потім, чуючи схожі звуки, падав на землю. І він не думав жодної хвилини, як це виглядає: опускався навіть тоді, коли то був гуркіт автомобіля, віддалено схожий на вибух. А я, навпаки, стояла мовчки, як паралізована, і чекала після свисту вибуху — хвилину-дві, поки не приходила до тями або хтось не починав трясти мене за плече. Це різні реакції психіки на одну подію та на пережитий страх.

 

 Двоє моїх знайомих, які пережили літо в Луганську, стали писати оповідання про війну. Я знала обох таких чоловіків і читала їхні твори. Один із них писав дуже натуралістично, ніби фотографував усе, що бачив. Мені імпонував його стиль, хоча він був безжальним і ні в чому не виражав ставлення автора до цих подій, а всі герої його нарисів були ніби оголені. Це й жінки, і військові, і діти. А інший чоловік романтично описував високе кохання на тлі війни, у його історіях були немовлята, матері в темних погребах, загиблі військові та велич Росії, яка брала на виховання дітей загиблих героїв. Де він знаходив матеріал для своїх творів? Я не бачила жодної схожої історії навколо. А потім цей писака став виступати з прогнозами на телебаченні. Тепер майже щодня дає оцінку діям Украйни: ризики, прогнози, за якими нічого доброго на нас не може чекати. Він став членом ради письменників «республіки» та штатним експертом із політики. Хоча саме про нього найчастіше кажуть, що вся ця публічність — якраз прояв психічних порушень, наслідків того літа, яке він пережив у Луганську.