Суспільство

  ▪   Юрій Лапаєв

Тетяна Руденко: «Варіантом розв’язання проблеми реабілітації колишніх полонених було б залучення громадських організацій на основі державного замовлення»

фото: Юлія Кочетова-Набожняк
У грудні минулого року вдалося витягнути з ворожого полону 73 особи.
Матеріал друкованого видання
№ 24 (552)
від 14 червня

Тоді в аеропорту «Бориспіль» їх зустрічали як героїв, були представники влади, активісти та багато журналістів. Тиждень поспілкувався з психологом Тетяною Руденко, щоб дізнатися, чи ж правильні такі дії стосовно звільнених із полону та які підходи потрібні в роботі з цією чутливою категорією людей.

 

Чи правильно була організована зустріч полонених у грудні минулого року?


— Треба дуже чітко усвідомлювати, що хотіли як краще, а вийшло як завжди. Хотілося, щоб піар на темі полонених створювався, але ж він має бути розумним. Правильно зазначати, що держава змогла повернути своїх і що нам небайдужа їхня доля, а також тих цивільних чи військових, які досі залишаються в полоні, що ми їх обов’язково повертатимемо. І це правда. Але з позиції людей, які пережили тортури та полон або навіть просто обмеження у пересуванні, це неправильно. А їх довгий час «мордували» в Харкові, потім ще тримали в Борисполі, намагаючись героїзувати.

 

Читайте також: Психолог: Члени сімей полонених і ветеранів стовідсотково потребують підтримки


Насправді існують коректні протоколи, в яких вказано, як це має робитися. По-перше, треба готувати родину до повернення полоненого. І коли його забирають із місця утримання, то спочатку він має пройти медичний огляд, бути забезпеченим базовими потребами. Має зберігатися тиша, спокій, також не можна раптово розлучати таких людей, якщо вони тривалий час перебували разом, адже сусід міг бути єдиним безпечним і звичним співбесідником поряд. Потім мають, звичайно, попрацювати відповідні служби, щоб зібрати дані, хто де був і що бачив. Це нормальна практика, усі країни світу так роблять. Але за певними протоколами, правилами, і на це виділяється багато часу. Тобто якщо людину сьогодні звільнили, а ввечері вона вже вдома — це свідчить про порушення алгоритму, зміна оточення занадто різка. Причому всіх елементів, які зазначені, усе одно не уникнути, але зламаний порядок заходів підвищує ризик того, що будуть якісь негативні наслідки для психіки особи. Приміром, посттравматичний стресовий розлад, депресії, труднощі в адаптації чи інші вияви. Для мене особисто це схоже на те, ніби мавпочок вивели в цирку, щоб усі подивилися. Тож треба робити це м’якіше, з повагою до пережитого й досвіду таких людей.

На жаль, можу констатувати, що держава мала чотири роки, але з її боку стосовно психологічної підтримки тільки багато слів, відомий хештег «93%» і реабілітація в санаторіях


Окрема історія — це журналісти. Я свідомо не поїхала туди, адже вважаю, що неправильно так робити. Однак трансляцію звідти дивилася. Запам’яталося, як представник одного з телеканалів підбігав до кожного із питаннями на кшталт «А що ви зараз відчуваєте?», «Як вам там було?» чи «Що там було найстрашніше?». Дивуюся, як він після того взагалі залишився живий і здоровий, адже в такому разі агресивна реакція опитуваних буде цілком нормальною. А крім того, це ще й проблема людяності та професійності представників ЗМІ.


Для журналістів проводяться спеціальні тренінги, але вони їх не відвідують, бо коректна робота не дає високих рейтингів. Однак перекручена інформація чинить велике зло ветеранам. Окреме питання —  спалахи фотокамер, гуркіт та інші гучні звуки, галас. Адже людина могла тривалий час перебувати в обмеженому, темному приміщенні, відчуття безпеки там повністю нівельоване. І замість того, щоб це відчуття повернути, людину різко вкинули у світло телекамер й гамір натовпу. І це точно не полегшує її стан. Добре, що ми не побачили виявів паніки, агресії, людина могла взагалі впасти в ступор. І жодна особа там не була навчена того, як із цим упоратися. Тобто в сухому залишку маємо те, що цей захід був організований не професійно й без поваги. Може, воно планувалося і з добрими намірами, але так робити не варто. Передати підтримку людей, громади можна було, наприклад, листами. Зробити таку акцію.

 

Як тоді краще зустрічати полонених?


— З одного боку, ми бачили хороші американські фільми про те, як зустрічають таких осіб. Але всі забувають, що там їх «виводять у світ» тільки після надання адекватної медичної допомоги, після всіх необхідних розмов, коли перед зустріччю з іншими вони вже мали контакт із родиною. А тут навпаки, ситуація, коли людина рік не бачила дружини чи чоловіка. Звичайно, що вони вдвох мають право на якісь простір, більш затишний, інтимний. Однак не можуть один на одного дивитися, коли на них спрямовано сотні очей і камер, кричать якісь гасла, хай і позитивні, але в той момент це може викликати спротив. Крім того, в людей із таким важким досвідом може бути певне знецінення ідеалів, вони замислюються, навіщо туди пішли загалом й усе це пережили. І це нормально, і це треба поважати. А ще може бути відчуття провини за тих, хто залишився в полоні або загинув. Усі ці речі викликають дисонанс, із яким треба впоратися, а ресурсів на це немає.

 

Читайте також: Від важкого поранення до перших кроків

 

Чи мають із полоненими працювати спецслужби й коли саме?


— Ми можемо в цій темі скільки завгодно говорити про якісь гуманістичні речі, але розуміємо, що триває війна й спецслужби мають працювати. Може трапитися будь-що, і ми вже встигли в цьому пересвідчитися. Проте з колишніми полоненими треба працювати професійно, дотримуючись певних правил, і їх не варто вигадувати, вони вже давно існують. У нас досі не вибудувано системи, відповідно до якої дотримувалися б певних алгоритмів.

 

Як готують рідних до повернення полонених?


— Для того щоб зменшити негативні емоції в родині, з нею працюють окремо й паралельно. Родичам і близьким пояснюють, що може трапитися, що робити в певних випадках і чому це важливо. Цей процес зазвичай триває до тижня. Та й самі звільнені можуть виявитися не готовими до зустрічі зі своїми близькими. Мізки людини — це такий самий орган, що й інші, який працює за певними законами. Розуміючи ці закони, можна вибудувати потрібну
систему.

 

Говорячи про систему, який із державних органів відповідає за психологічну реабілітацію?


— Це дуже складне питання, і мені здається, що навіть сама держава не знає. Питання тут у законодавчих актах, хто куди належить. Чи полонені вже відносяться до Міністерства соціальної політики, чи все-таки до Міністерства оборони? Гадаю, що ані перша, ані друга установа не в курсі справ до кінця. Тому програми мають бути на рівні того міністерства, яке відповідатиме за полоненого. Для військових це, напевно, МОУ, а ось для цивільних — інша ситуація. Підключаються відразу кілька установ: МОЗ має забезпечити програми для фізичної реабілітації, МОУ повинно налагодити весь процес. Нині є проблеми в комунікації між окремими міністерствами: кожне тягне у свій бік, тому комплексної програми немає.

 

Читайте також: На чужих помилках. Світовий досвід адаптації ветеранів

 

Як представник недержавної організації, чи можете ви сказати, чому волонтерські фонди досягають більших успіхів? Чи заважає їм щось у цьому?


— Головне, що заважає, це брак фінансування. Тому що знайти кошти на психологічне супроводження дуже важко, особливо для ветеранів. Адже більшість донорів вважає, що військо має опікуватися своїми бійцями, тому психологічна реабілітація стосується держави. Певні організації беруться за якісь проекти, щоби була можливість забезпечити своє функціонування та щоб паралельно можна було працювати вже більше як волонтери, надаючи психологічну допомогу. У нас реабілітація виходить краще порівняно з державою, бо в нас менше бюрократії, а головне, ми самостійно можемо зорієнтуватися в потребах і зробити це значно швидше. Поки державна машина розкрутиться і там зрозуміють, що й де не так, ситуація вже встигне змінитися чи не тричі. Натомість громадські організації в цьому більш гнучкі й можуть оперативно змінюватися.


Ще один фактор: до громадських організацій ідуть найбільш активні, мотивовані, вони мають внутрішню потребу допомагати, а для когось це й особистий досвід. На жаль, можу констатувати, що держава мала чотири роки, але з її боку стосовно психологічної підтримки тільки багато слів, відомий хештег «93%» і реабілітація в санаторіях. Я спілкувалася з чиновниками, і вони наголошують: проблема в тому, що три відомства, які опікуються ветеранами, тобто Міноборони, МОЗ та Мінсоцполітики, або ж їх відфутболюють, або ж просто мають між собою слабку комунікацію. І наскільки мені відомо, Міністерство у справах ветеранів теж не планує цим займатися, зосередившись виключно на соціальних питаннях. Тому й немає хороших програм. Бо інформація, мовляв, у нас відсутні фахівці-психологи, — це міф. Є навички, є алгоритми, до нас приїжджало чимало закордонних фахівців, які надавали консультації.


Отже, спеціалістів достатньо, немає тільки розуміння необхідності їхньої роботи. Хоча варіантом розв’язання проблеми реабілітації було б залучення громадських організацій на основі державного замовлення, з відповідною оплатою цих послуг. Було б схоже на проект МОЗ із оплати лікарів на підставі кількості пацієнтів. Тобто створення ринку психологічних послуг для населення, які надавалися б різними організаціями, зокрема й недержавними. Це сприяло б підвищенню конкуренції між ними, а відповідно, і якості послуг. Крім того, це дало би змогу ефективніше освоювати бюджетні кошти, бо фонди отримуватимуть оплату за фактично проведену роботу: скільки зробили — стільки й грошей, без роздування штатів та побічних витрат. Схожим чином діють у США. Під час поїздки туди я дізналася, що організації просто подають замовлення на фінансування з боку держави або ж отримують на конкурсній основі у формі грантів. Декілька центрів займаються лише психологічною підтримкою, наприклад, вони досі консультують ветеранів В’єтнаму. Важливим питанням є й включення психологічної підтримки до страхової медицини, чого в нас поки що немає, а в світі майже в усіх країнах є, і то доволі давно.

 

Читайте також: Травма повернення. Психологи про допомогу сім’ям ветеранів АТО

 

Ми обговорили потреби полонених та ветеранів, а чи потребують якоїсь підтримки члени їхніх сімей?


— Стовідсотково потребують. Бо людина переживає, і в тому стані невизначеності необхідно мати принаймні опцію, можливість звернутися по допомогу. Без примусу, звичайно. Повинен бути постійний контакт із цими особами, щоб знати їхні проблеми та потреби. Наскільки мені відомо, якраз в останньому випадку (ідеться про обмін полоненими в грудні 2017 року. — Ред.) спрацювали добре, спілкувалися з рідними, тримали з ними зв’язок. Обов’язковою є певна робота й перед поверненням особи з полону.


Рідні мають розуміти алгоритм, яким чином це відбуватиметься, де їхнє місце, на якому етапі вони вступають у процес. Треба знати, що можна казати, а що ні, як краще поводитися, як можуть почуватися колишні полонені. Підтримка після звільнення має бути за запитом, бо є варіант, коли люди пройдуть цей етап самостійно й допомога їм не потрібна. А може статися й так, що процес піде по-іншому й тоді ця опція стане в пригоді. Це буде доброю ознакою піклування держави про своїх, людина не відчуватиме, що її звільнили, зустріли з квітами, а наступного дня вже й покинули.

 

Чи є різниця в підходах до реабілітації цивільних та військових?


— Це дуже складне, індивідуальне питання. Більше залежить від того, який досвід був у людини, в яких умовах вона перебувала та які в неї плани на майбутнє. З погляду фізіології та того, як працює психіка, стресові розлади будуть в обох категорій осіб. Можна сказати достеменно, що терапія відрізнятиметься в кожному окремому випадку.

 

------------------------

Тетяна Руденко народилася 1987 року в Сєвєроморську, із 1991-го переїхала до Києва. Закінчила Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова. Зараз навчається в Українському інституті когнітивно-поведінкової терапії. Засновник та керівник ГО «Вільний вибір», що займається психологічною підтримкою та реабілітацією. З початку діяльності 2015 року Центр провів понад 800 годин психологічної реабілітації для ветеранів АТО й членів їхніх сімей, добровольців, внутрішньо переміщених осіб.