Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Піонери, рикші та інші маркери «ЛНР»

Останній місяць весни був дивовижним. Я збирала враження, як колекціонер монети. Здатність дивуватися свідчить про те, що я можу ще відрізняти норму від патології, розрізняти деталі й бачити світ у кольорах.

Чи, може, сама себе обманюю? Хочу поділитися своїми найяскравішими враженнями, хоча розумію, що все скидатиметься на дивовижний збір подій на кшталт потоку свідомості.

 

Як виявилося, у місцеву «поліцію» беруть без досвіду служби в Збройних Силах, хоча в оголошенні вказують це обов’язковою умовою для працевлаштування. А ще беруть тих, у кого є судимі близькі родичі, і знову це йде врозріз із тим, що вказано в оголошенні. Усе те я дізналася, коли побачила свого сусіда у формі поліцейського. Він пояснив, де зараз ще можна знайти роботу, на якій платитимуть. Досі чоловік понад рік шукав себе після звільнення з місцевої «армії». Я трохи дивуюся, що він не став, як багато хто, пиячити після всіх випробувань, які пережив. До того ж його матір відсиділа в тюрмі, її амністували якраз перед війною. Хіба цього не перевіряли? І якщо так легко вийшло влаштуватися в мого сусіда, то що ж казати про інших? Може, на такі посади самих «поліціянтів» беруть із колишніми судимостями?

 

Читайте також: Гра в науку

 

Я відвідала урочистий захід, присвячений річниці заснування будинку дитячої творчості. І знову дивувалася всьому, що бачила. Оповідаючи історію цього закладу, сказали, що він був одним із перших будинків піонерів не лише в Луганську, а й узагалі на території Радянського Союзу. У контексті цієї інформації на сцені діти в піонерській формі танцювали під урочисті співи тієї епохи. І це було дивно, але доречно. А потім я дивувалася вже всьому, що побачила. Пригадуючи всіх викладачів закладу за його 95 років існування, діти вальсували під реквієм і щиро та синхронно (як навчили) хрестилися перед глядачами. Мене вражало, що на одному концерті були і піонери, і молитва зі святим хрестом. А потім молоденькі викладачки танців стрибали в сучасній постановці знову-таки під радянську пісню так, що всі розгледіли деталі їхнього спіднього, яке ніхто не приховував… Зранку я почувалася людиною, що провела день на ярмарку на сонці, де були і коні, і люди, і співи, і горілка. Хоча загалом це свято дуже відповідає настроям у «республіці»: патріотичне та релігійне виховання на сучасний лад. До речі, із 2018–2019 років у одному з «республіканських» вишів почнуть викладати «Духовну безпеку» на всіх курсах. Раніше це було «Релігієзнавство», яке чомусь змінило назву та зміст, зараз студентів навчатимуть боротися із сектами та розпізнавати їх.

 

Дивиною для мене було й те, що війна стала звичною, як саме життя. Такий висновок я зробила після того, як перейшла міст на Станицю. Люди настільки пристосувалися до всього, що багато кому вже й не треба іншого життя. Чоловіки влаштувалися рикшами, перевозячи за 100 грн охочих від блокпоста до блокпоста. Це варто побачити! Вони обладнали вантажні тачки під м’які та майже зручні візки, на яких перевозять усіх охочих уздовж 1,8 км шляху. Жінки возять фрукти та овочі візками, хтось доставляє ліки, автозапчастини, гроші, комплектуючі в ремонтні майстерні. Таких називають «несунами» за гроші. Є й ті, хто розвозить на таксі від мосту в обидва боки області, а є й такі, що від ритуальних служб переносять на руках померлих теж з обох боків. То хіба хтось із них хоче втрачати свою роботу, хоч би якою дивною вона була? Ні, сумніваюся. І все, що я побачила, свідчило про те, що люди звикли до війни, пристосувалися, якось влаштувалися в нових умовах.

 

Читайте також: Буденна небезпека в Зайцевому

 

І хіба це війна, коли я переходжу з одного боку на інший, щоб придбати ліки, дешевший одяг чи продукти харчування? Що відчувають ті військові, які бачать таких, як я? Із дітьми, баулами, як у 1990-ті, брудних від спеки та дороги… Хіба варта ця війна чийогось життя, якщо тисячі мандрують щодня задля власного комфорту, не маючи жодних політичних упереджень?

 

Дивиною для мене був і дім колишнього «голови республіки», який жив поблизу мене. Поки Плотницький був моїм сусідом, я не наважувалися розгледіти його дім: за всіма спостерігали люди зі зброєю, відеокамера, та й, власне, атмосфера ніяк не сприяла цікавості. Лише зараз я змогла побачили все: дім без охорони, без камери спостереження та самого «голови». Сусіди, користуючись сонцем, сушили сіно навпроти його воріт, на яких навіть не було дверної ручки. Хіба про такий фінал думав сам Плотницький? Та чи повернеться він у свій дім колись? Він в’їзний у «республіку» чи, як багато хто, у розшуку з квитком лише в один бік? Усі кажуть, що він вже ніколи не з’явиться в місті. А ще що його вже може не бути в живих, принаймні ніхто не знає його долі після дивного звільнення. І побачене здивувало мене чомусь більше, ніж я очікувала. Наскільки швидкоплинне життя зараз, наскільки воно мінливе та непередбачуване… Сіно перед домом «голови», навіть колишнього. Чи можна таке уявити десь у Франції чи Америці? Навряд, хоча й порівнювати це теж не варто.

 

Читайте також: «Герої»-утриманці

 

Здивуванням було й те, що нових професій, за якими випускають місцеві виші, немає у відповідному «республіканському» кадастрі, який досі залишається українським. Тобто місцеві дипломи видають, рівняючись на випускні спеціальності Росії, а влаштуватися офіційно з ними неможливо в «республіці». При цьому люди все одно йдуть вчитися, бо вірять у майбутнє та прагнуть щось змінити у своєму житті, яке може покращити диплом про вищу освіту. І безліч молодих людей вчаться на юристів, вірячи, що знайдуть потім добру роботу, вони вчать «закони республіки» та сприймають усе як найреальніше життя. А тим часом талановиті лікарі, медсестри, інженери, вчителі будують корівники, миють готельні номери в Сочі, доглядають старих чи немовлят у Москві, кладуть тротуарну плитку. Бо за чотири роки зрозуміли, що не знайдуть для себе кращої долі в Луганську.

 

А ще в будинку для старих у Луганську доживають свій вік поранені «ополченці», від яких відмовилися їхні родичі. Так, у геріатричному пансіонаті № 1 мешкає 35-річний чоловік із відкритим пораненням у голову, після якого він не може жити без сторонньої допомоги. А його дружина та донька виїхали на постійне місце проживання в ту країну, із якою воював цей чоловік. І я чомусь дивуюся тому, що спостерігаю, хоча могла б звикнути, могла б уже не сприймати цього. Але здатність дивуватися свідчить про те, що я живу, бачу різницю та можу ще розрізняти відтінки.