Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Південне: бойовики виконують погрозу "випалити все"

Фото з сімейного архіва Потапових
З селища під Торецьком бойовики виганяють жителів, масово обстрілюючи та підпалюючи цивільні будинки

Потрапити в селище Південне під Торецьком важко: на території, яку місцеві називають Чигарі, зараз майже завжди “червоний режим”. Коли та де почнеться черговий обстріл, вгадати неможливо. Селище, яке знаходиться між двох териконів, не було окуповане в традиційному розумінні цієї війни. Населений пункт довго був в неофіційному статусі “сірої зони”, де фактично не було жодних військових. Люди отримували соціальні виплати, до них потрапляли представники гуманітарних організацій, але фактично населення було дуже обмежено в пересуванні -  як в сторону звільненого Торецька, так і в сторону окупованої Горлівки. Окрім цього, в тих умовах було важко вчасно ремонтувати пошкоджені бойовими діями ділянки водогону, що призводило як до зменшення обсягу води, яка потрапляла в місто, так і до підтоплення будинків місцевих мешканців. Ну і звичайно, обстріли — з-під Південного постійно вівся вогонь про території, яка знаходиться під контролем України. В травні цього року ситуація дещо змінилась, військові зайшли в Південне, щоб позбавити окупантів зручної точки обстрілів. Але вороги почали активні бойові дії, направленні на знищення житлових будинків. Місцеві кажуть, що бойовики навіть попереджали: ми все спалимо. Мовляв, ми знищимо ваше селище, аби врятувати тисячі мешканців Горлівки. Так і сталося: “рятувальники” почали руйнувати хати, які прицільно обстрілювали спеціальними запальними снарядами. Бої на цьому напрямку майже не вщухають. Тому навіть повертаючись додому, щоб забрати щось із речей, мешканці, які останнім часом вирішили виїхати, ризикують. Не кажучи про тих, хто залишається в Південному, хоча таких з кожним днем стає дедалі менше. Місцева влада підготувала для переселенців з Чигарів кімнати в будівлі інтернату, але я побачила на власні очі, що там зараз порожньо: керівник закладу каже, що люди не звертаються для поселення. Люди, як можуть, вивозять хоч якісь речі, якось розміщати їх в великих загальних приміщеннях не дуже зручно. Та й в прифронтовому Торецьку орендувати житло не так вже і дорого, хоча ті, хто втратив свої помешкання вже остаточно, сподіваються, що в місті знайдеться можливість надати їм квартири з комунальної власності. Поки що люди складають акти щодо руйнувань та збирають документи.  

 

В самому Торецьку зустрічаю двох жінок з великими пакунками з лого міжнародних організацій. Питаю, чи бува, не з Чигарів, бо чула, що декілька фондів надають адресну гуманітарну допомогу для постраждалих з цього населеного пункту. Жінки підтверджують, розповідаючи, що саме знаходяться в процесі переселення: перевезли двох дідусів, один з яких паралізований, в орендовану квартиру в Торецьку. А зараз планують повернутися, поки будинки та те, що в них, ще цілі.

 

Читайте також: Буденна небезпека у Зайцевому

 

“Винаймаємо житло на дві родини, бо так вийде дешевше. Ми ж не знаємо, скільки тут пробудемо, тому треба забрати посуд, одяг, якісь побутові речі. Хоча страшно туди їхати”, - каже жінка, поспішаючи встигнути з’їздити додому до вечора.

 

Те, що небезпека може чатувати в Південному в будь-якому місці, напевно знає Володимир Заїка, який отримав важкі поранення, підірвавшись на розтяжці біля свого городу. 27 травня він вийшов до паркану подивитися, чи можна щось зробити з електродротом, який перебило під час обстрілу. Потягнувся до яскравої квітки, і відчув різкий біль.

 

“Він інстинктивно прикрив обличчя рукою, тому поранення голови виявились не дуже небезпечними. А ось рука та нога постраждали серйозно, було багато осколків по всьому тілу, почалася кровотеча”, - розповідає дружина Валентина, яка доглядає чоловіка в місцевій травматології Торецька. Зараз життя чоловіка вже в безпеці, родина отримала грошову допомогу від Червоного Хреста та інших гуманітарних організацій. Але ті спогади досить викликають сльози: “Я була в домі, почувши вибух. Ми вже знаємо, що під час обстрілу не треба вибігати на двір, тому чоловіка я побачила, коли він фактично доповз додому. Майже одразу до нас прийшли військові, побачивши, що Володимира поранено, надали йому першу невідкладну допомогу- перемотали бинтами, наклали джгути. Вони ж почали дзвонити, щоб приїхала Швидка. Але лікарі не приїхали, бо була інформація, що будь-яку машину будуть обстрілювати з боку Горлівки. Так він просидів три години, поки не придумали ми везти його на звичайній тачці. Військові хотіли допомогти, але всі розуміли: якщо його понесуть вони, вогнем накриють всіх. Тому місцеві чоловіки тягли аж до самого блокпосту цю тачку зі скривавленим Володимиром, де вже чекала Швидка. Побачивши, як чоловіка намагаються довезти, лікарі на Швидкій вирушили назустріч. І цією ж миттю їх обстріляли з боку шахти Гагаріна, яка в Горлівці. Ми всі були в шоці — це ж просто варварство!”

 

Читайте також: Відносні зони безпеки на війні

Родина поки що фактично мешкає в лікарні, коли повернуться додому, вони не знають. Нещодавно пані Валентина їздила в Південне, але коли вона збирала речі, військові наказали терміново виїздити, бо почався потужний обстріл. Але декому навіть для цього нема чому та куди їхати. Лідія Потапова мешкала в Південому з 1969 року до кінця травня 2018 року, коли її будинок був знищений прямим потраплянням. Жінка до пенсії працювала в Горлівці, чоловік був шахтарем. Після його смерті залишилась з молодшою донькою Юлією, інвалідом з дитинства по зору, вдвох. Всі ці військові роки їхати кудись не хотіла, бо каже, звикла навіть до обстрілів, а ще - мала господарство, великого старого собаку та голубів, як пам’ять про покійного чоловіка.

Лідія на Юлія Потапови

“Наше селище — в улоговинці, між двома териконами. За ними й стояли блокпости. Ми за стільки років просто звикли до цієї постійної канонади, над нашими головами чого тільки не літало, інколи від вибухів лопалося скло, були поранення та різні руйнування, бо війна є війна. Але зараз окупанти нас просто знищують- хату за хатою. Того вечора я залишилась одна, бо відправила доньку з сусідкою в Торецьк: Юлі треба раз на півроку проходити лікування, тому що через ці стреси вона майже зовсім осліпла. Вже збирались ми з Персиком спати, а тут почалось”, - розповідає Лідія Степанівна, чухаючи за вушком руде кошенятко, єдине, що врятувала з будинку, що згорів. “Спочатку я почула дуже їдкий запах, а потім — яскравий спалах. Вибігли у двір, сховались за вагон тритонний з боку України, бо розумію, що летить з протилежного. Хата палає, а ми сидимо... Тут підійшли військові, кажуть - там є ще хтось живий? А я відповідаю — я жива...”

 

Зараз Лілія Степанівна і Юля мешкають в двокімнатній квартирі, яку разом з двома сусідками орендують в Торецьку. Зі своїх речей - два різних чоботи, в яких вискочила з пожежі та невеличкий рюкзак, що донька забрала з собою в лікарню. Якісь чоловічий інструмент, що залишився цілим в гаражі, жінка попросила віддати військовим, щоб не вкрали мародери. Її сусідка та тезка, з якою вони разом винаймають житло, додає, що багато мешканців Південного, полишаючи дім, пропонують військовим користуватися побутовим приладдям, забирати консервацію в підвалах, збирати фрукти чи яйця, щоб не псувалось. “А ми, можливо, колись повернемось. В мене будинок ще цілий. Поки що...”- зітхає жінка.

 

Читайте також: Обстріли під Торецьком: немає спокою ні живим, ні мертвим

А Лідія Степанівна каже, більше додому не поїде. Навіть повз автобуса, який везе до Південного, проходить, заплющив очі. “Для мене ця сторінка життя перегорнулася. Як тоді, коли помер чоловік: прийшла я після похорон додому і кажу подумки йому: все, Микола, в нас починається нове життя. Мабуть, погане, але нове. Так і зараз, звертаюсь до нього: пробач, не вберегла те, що ти побудував. Стали ми з донькою безхатьками. Але повинні жити далі”. Юля, яка в селищі чи не єдина представниця молоді, намагається триматися мужньо. Кожного дня виходить в місто, щоб навчитися орієнтуватися на незнайомій місцині. Бо впевнена, що це надовго. А ось ще одна мешканка цієї переселенської “рукавички”, баба Клава, яку на дев’ятому десятку років майже обманом вивезли родичі з небезпечного селища, постійно плаче, витираючи зморщене обличчя хусткою: “Чого вони нас знищують? Це так страшно, коли хати починають палати! В мене всі шибки вже повилітали, весь двір згорів, але дім тримається. Мене сниться, що я повертаюсь додому. Я півня назвала Петром. Як кличу його, він, немов собака, біжить до мене і курочок веде. Зараз їх військові годують, але я вже переживаю, що зерно скінчилось”. 

 

Невеличкий різновіковий “жіночий батальйон” тримається вкупі в цих спартанських умовах: отримують довідки переселенців, допомагають один одному по-сусідському. Діляться своїми страхами та сподіваннями, обговорюють, як швидко очистять країну “до самих кордонів”, бідкуються, чи стане в нагоді диплом, який онука отримує в Донецьку, бо не було грошей, щоб відправити вчитися кудись далі. Відчайдушно шуткують, розповідаючи, як боялись вітати військових, які першими місяць тому зайшли в селище, бо не знали, чиї вони. А потім дзвонили дітям, та казали: “Дякувати Богу, то все ж була Укрпошта!”. Не маючи телевізора, самостійно організовують такі собі політінформації. Наприклад, обговорюючи причини сучасної війни, розповідають родинні історії часів Голодомору, після якого на територію Донеччини стали завозити робітників з Росії...