Суспільство

  ▪   Каріна Дорошенко

2,5 хвилини на збори

Помаранчевий магазинчик і яскрава усмішка Наталії з віконечка вітрини. Поряд сквер, пошкоджена будівля пошти й траурний вінок біля стіни. У сумнозвісному районі Східний у Маріуполі на майданчиках бавляться діти, їздять маршрутки, люди йдуть у своїх справах. Від трагічних подій 2015 року практично не залишилося ознак.
Матеріал друкованого видання
№ 23 (551)
від 7 червня

Наталія Логозинська переїхала до Маріуполя у 2015-му. Будувати життя з нуля довелося після обстрілів рідного Широкиного в лютому того самого року. Заховавшись із чоловіком у підвалі будинку, нарахувала 80 пострілів. Коли настала тиша тривалістю дві з половиною хвилини, родина остаточно вирішила, що треба швидко виїжджати. «Ми просто примчали до друзів до Маріуполя й півгодини не могли вийти з машини. Чоловік укляк, не відпускаючи кермо. Через кілька годин приїхав син, якого ще раніше друзі прийняли в себе, теж у Маріуполі».
Розуміючи, що війна не закінчиться швидко, будинок ущент зруйновано, але треба жити далі, Наталія вирішила поїхати на заробітки до Австрії. Позичивши непідйомну для родини на той момент суму на дорогу, чоловік із дружиною вирішують поїхати на півроку. Попри очікування, умови праці в затишній європейській країні виявилися нестерпними: робочий день до 15 годин, без перерв, зверхність роботодавця, постійні штрафи. Австрійські поневіряння не дали нормального доходу, ще й підірвали здоров’я. «Усе думала, що ж я таке зробила, що ми пережили такий обстріл, вижили, самі намагаємося знайти роботу, аби стати на ноги, а з нас просто-таки знущаються. Австрія мене дуже зламала психологічно та фізично. Але не було й думок, куди можна звернутися по допомогу, щоби відновити справедливість. Це стало болючим уроком, хоча й не порівнюваним із війною», — згадує Наталія.

 

Читайте також: Естетичне переселення


Розповідаючи про свої переживання та депресію після повернення, жінка таки з упевненістю каже, що почувається щасливою, адже збереглося найцінніше — життя. Щоб повернутися до нормального психічного стану, вона після повернення з-за кордону стала писати вірші. «Я весь біль виливала у віршовій формі в зошити: і про війну, і про Австрію, і про життя. Адже було відчуття безвиході», — ділиться Наталія. Вона з часом почала викладати свої тексти на сторінках у соціальній мережі. Поступово коло знайомств розширилося. Кількість прихильників творчості Наталії Логозинської зростала, бо для багатьох тематика текстів була дуже близькою. Читачі в коментарях радили різноманітні програми для внутрішньо переміщених осіб, усілякі ініціативи. Жінка підтверджує, що саме вірші допомогли зібрати всі сили й узятися за пошук шляхів виходу з нелегкої життєвої ситуації. Вона стала прислухатися до порад у пабліках, знаходила інформацію, ознайомлювалася самотужки з різними програмами, почала відвідувати всілякі тренінги. Не всі очікування були втішні із самого початку. Жінка зізнається, що на вступній зустрічі не розуміла жодного слова. Однак перший семінар із налагодження бізнесу Наталію не відлякав, бо вона була рішуче налаштована. Її заряджали люди, які теж пройшли відбір на цей тренінг. «Зі мною була жінка на останніх тижнях вагітності. І вона брала участь, ходила щодня. Я собі сказала, що теж зможу опанувати інформацію», — розповідає Наталія. Та цей тренінг не допоміг їй практично започаткувати свою справу, бо грант передбачений для підприємства, а на це жінка не мала стартового капіталу.


Одного дня трапилася невипадкова, на переконання Наталії, зустріч. У Тернопільському університеті, куди сім’я Логозинських перевела свого старшого сина на навчання з Донецька, якась жінка почула, що Наталія з Широкиного, і дала їй свою візитівку. Пізніше виявилося, що вона була з телебачення. До неї Наталія звернулася через певний час. Телевізійниця допомогла їй зустрітися із засновником мережі фастфудів. За два тижні вона пройшла тренінг у цього бізнесмена, онлайн і зустрічаючись особисто, дістала підказки, яке обладнання потрібно обирати. «Я в цей проект вклалася повністю. Зробила презентацію з усією душею. Для Маріуполя паніні було новинкою. Тут такого не знали. І мене підтримали», — ділиться Наталія.

 

Читайте також: Кава міцністю 5,45


Тож із другої спроби жінці таки вдалося отримати грант на розвиток власного бізнесу від Міжнародної організації з міграції. Вона купила обладнання для приготування паніні та знайшла для оренди місце. Однак багато не вистачало для повноцінного запуску справи. Тоді Наталія звернулася по допомогу в службу цивільно-військової співпраці, щоби допомогли їй вивезти з Широкиного за можливості техніку, що залишилася в магазині. «Вони самі розбирали там завали, вивезли все, що в нас уціліло. На перший час дуже допомогло. У нас тут і холодильник стояв, кулями пробитий. Ми скотчем його заклеювали, але двигун працював. Морозильна камера теж була вся побита осколками, але робоча. Тоді ці речі стали зв’язком із життям до й після обстрілу, якимось джерелом натхнення навіть. І ми запустили справу», — розповідає Наталія.
Так поряд зі сквериком утворився невеличкий магазинчик. Наталія Логозинська продає в ньому паніні й готує різноманітні чаї та каву. Багато спілкується з мешканцями прифронтового міста. Вона відкрита до порад іншим людям, які не знають, не розуміють, куди можна звертатися по підтримку. Таку ситуацію Наталія вже прожила й прагне тепер підтримати порадами та підказками інших.


Наталії легко вдається об’єднувати дов­кола себе людей. З її ініціативи мешканці району Східний власними зусиллями вирішили облаштувати скверик на вулиці Київській. Жінка знаходить креативний підхід до людей, аби переконати, що варто спільно стежити за чистотою у сквері. Одну зі стін свого магазину жінка розмалювала посланням у віршовій формі. «Хочеш жити краще — сам стань кращим» — каліграфічно виведена фраза на помаранчевій стіні магазинчика.

 

Читайте також: Краб із луком


Наталія Логозинська бере активну участь у громадському житті, є однією з активісток громадської організації «Врятуймо Широкине», де об’єдналися вимушені переселенці із сірої зони. Активісти збираються раз на тиждень обговорити поточні питання. Наталія час від часу ініціює літературні вечори та інші мистецькі заходи. Якось жінку знайшли й правозахисники Східноукраїнського центру громадських ініціатив. Було зрозуміло, що варто задокументувати її історію безпосередньо в знаковому сквері.


«Стривайте, — перебиває раптово розмову Наталія, — я принесла дещо спеціально вам показати». Вона виносить файл із чотирма купюрами та ікони. «Знаєте, що це? Це чотири купюри по 5 грн. Їх знайшли в Широкиному в касі магазину, де я працювала. Усе, що дивом знайшли. Тепер я вірю, що розбудую чотири точки з паніні та в кожній ця п’ятірка буде за основу. А ще ось ікони. Це я звернулася до «сіміків» (представники служби військово-цивільної співпраці. — Ред.), аби допомогли вивезти обладнання з широкинського магазину й заразом знайти хоч щось у нашому зруйнованому будинку. І вони через вісім місяців завалів відшукали там ікону. Жодної подряпини. А цю, — показує Наталія ікону Діви Марії, — мені вдалося знайти в руїнах і забрати, коли виїжджали. Якщо дві ікони таки з’єдналися, то впевнена, що в нас буде мир і єдина Україна».

 

--------------------

Матеріал підготовлено на основі інтерв’ю Східноукраїнського центру громадських ініціатив