Суспільство

  ▪   Максим Віхров

Право на компенсацію

Фото: Українське фото
Як і навіщо переконувати світ, що Україна — жертва не лише російської агресії, а й російського імперіалізму
Матеріал друкованого видання
№ 23 (551)
від 7 червня

Під тиском історичних обставин поведінка Української держави нарешті набуває цілісності: спротив російській агресії сполучається з внутрішнім курсом на дерусифікацію. Очищення топоніміки, введення квот на українську мову та медіа-продукцію, удосконалення мовного й освітнього законодавства — з погляду націєтворення ці та інші заходи не менш важливі, ніж утримання позицій на Донбасі чи боротьба за повернення Криму. Але якщо наше право на оборону міжнародна спільнота визнає практично одностайно, то внутрішні деколонізаційні заходи часто наражаються на нерозуміння та навіть відвертий осуд.


Прецедентів чимало: ЄС критикує новий український закон про освіту, ОБСЄ — закони про декомунізацію, «глибоку стурбованість» щодо різних моментів висловлює ціла низка авторитетних міжнародних організацій. Окрім усього, це свідчить про брак розуміння Заходом природи російсько-українського протистояння. Зрештою, ідеться не тільки про Захід: ті чи інші дії щодо дерусифікації не підтримує значна частина українців, на чому активно паразитують проросійські сили. Для того щоб переломити ситуацію та переконати зовнішніх і внутрішніх критиків у праві на дерусифікацію, Україні доведеться провести серйозну системну роботу.

 

Читайте також: Хто воює проти нас на Донбасі


Завдяки тому що Росії не вдалося нав’язати міжнародній спільноті міфологему про «громадянську війну» в Україні, світ (принаймні його цивілізована частина) визнав наше право на збройний спротив і навіть надав підтримку, як це годиться у разі, коли одна держава зазіхає на суверенітет іншої. Проте сприйняття російсько-української війни як міждержавного конфлікту є дуже спрощеним, оскільки не враховує історичний контекст, а саме історію довготривалої колоніальної залежності України. Без цього правильно відкалібрувати бачення російсько-української війни неможливо, а отже, неможливо коректно оцінювати заходи українського уряду, спрямовані на усунення наслідків системної дискримінації, під котру українці підпадали в часи Російської імперії та СРСР. Не усвідомлюючи останнього, легко побачити в українізації таку собі «внутрішню колонізацію», зміцнення позицій панівної нації через національні меншини. А оскільки така політика суперечить сучасним уявленням про демократію та права й свободи, вона автоматично підпадає під осуд. Цим, з одного боку, силкується скористатися Росія, щоб ускладнити деколонізаційні процеси в Україні та утримати її в орбіті «русского мира», а з другого — низка східноєвропейських країн, котрі намагаються реалізувати в ній свої постімперські поривання.


Переконати світ у тому, що Україна як постколоніальна держава має право на українізацію, непросто: для цього потрібні сильні аргументи. Емський указ та Валуєвський циркуляр, численні репресії, що їх чинила Москва, переконати світ не здатні: тут ідеться не про кількість, а про якість. Імперські зазіхання путінського режиму були помітні давно, проте можливість ігнорувати їх світ втратив після анексії Криму, вторгнення на Донбас і на додачу збитого Boeing МН17. Так само ігнорувати історичні злочини імперії проти України було б неможливо після визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом — найтяжчим міжнародним злочином, котрий може бути здійснений проти будь-якої спільноти. Визнання Голодомору геноцидом змушує зрозуміти становище, у якому перебували українці, а також усвідомити постколоніальну та постгеноцидну реальність сучасної України. А отже, цілком природним виявляється її право на застосування стверджувальних дій (affirmative actions), спрямованих на усунення наслідків системних утисків у минулому. У такому разі чутливість Заходу до питань дискримінації буде на користь Україні, адже ще недавно українці й були дискримінованою, упослідженою меншиною.

 

Читайте також: Прокинутися «ополченцем»


Щоб зробити такий «коперніканський переворот» у сприйнятті нашої країни, однієї риторики та просвітницьких кампаній замало — треба продемонструвати світові відповідну державну політику. Він не повірить у те, що Україна — постколоніальна та постгеноцидна нація, допоки вона не почне діяти відповідним чином. Чудовий приклад подають нині Естонія, Латвія та Литва, котрі вже давно педалюють тему радянської окупації, а у 2015-му уклали меморандум на рівні міністрів юстиції щодо спів­праці в стягненні з Росії відшкодування. Піти цим шляхом для України проблематично, оскільки серед країн — заснов­ниць СРСР формально значилася також УРСР, правонаступницею якої оголосила себе незалежна Україна. Однак у цьому випадку державна позиція має набагато більше значення, ніж реальна можливість стягнути компенсації з Москви, оскільки йдеться не про гроші, а про державну позицію. У тому, що стосується Голодомору, низку кроків у правильному напрямку вже зроблено: у 2006 році Україна офіційно визнала Голодомор геноцидом, у 2010-му український суд поіменно назвав винуватців і виніс вирок. Вочевидь, на часі розпочати підготовку до того, щоб висунути до Росії претензії щодо компенсації, хай би й у форматі офіційних вибачень. На тлі мовчазної реабілітації сталінізму в Росії це був би слушний і своєчасний крок.


Але й цього замало. Розмова про злочини Росії в Криму та на Донбасі неможлива без конкретних фактів, зокрема цифр, що відображають збитки України від російської агресії — це важливо не менше, ніж фіксація злочинів окупаційних військ тощо. На жаль, сьогодні Україна може оперувати досить приблизними цифрами. За даними Луганської та Донецької ВЦА, матеріальні збитки регіону становлять 13 млрд грн, і це без урахування економічних та інших втрат. Збитки України від анексії Криму оцінюються у $100 млрд — таку цифру торік називав очільник Міністерства юстиції Павло Петренко. Зрозуміло, що врегулювання «конфлікту» між Україною та Росією неможливе без точного обрахування та відшкодування збитків агресором, принаймні вимагати це Україна має не лише право, а й обов’язок. Так само вона має оцінити та підрахувати втрати, яких зазнала в часи колоніального поневолення, принаймні в радянський період. Для цього слід створити відповідну державну комісію, учасники якої спробують підбити історичні підсумки. Це стосується не тільки втрат унаслідок голодоморів і кількості репресованих: ідеться також про нищення української культури та церкви, штучну й насильницьку зміну суспільної структури тощо. Доробок цієї комісії становитиме обґрунтування для претензії, яку вітчизняний уряд офіційно заявить до Росії, вимагаючи щонайменше вибачень. Уявити, що Москва — за Путіна чи після нього — такі вибачення попросить, неможливо. Проте, повторимося, річ не в Росії, а в тому, що українська державна політика має бути послідовною, навіть якщо це стосується таких «ефемерних» (а насправді екзистенційних для нації) питань. До того ж підбиття підсумків колоніального поневолення потрібне передусім українському суспільству, щоб унаочнити, як дорого обходяться бездержавність і «дружба з Росією».

 

Читайте також: ОРДіЛО. Законсервований стан


Немає жодних сумнівів, що РФ — зокрема, через своїх соратників усередині України — чинитиме цьому шалений спротив. І річ не лише в страху перед компенсаціями за Голодомор чи за інші історичні злочини, яких теоретично може зажадати Україна: якраз таки це Москва може легко проігнорувати. А от легітимізація українізації в очах міжнародної спільноти здатна всерйоз поруйнувати російську тактику в Україні. Колись джерелом спротиву українізації були проросійські сили, що сповідували доктринальну українофобію та імперський реваншизм. Але згодом адепти «русского мира» в Україні стали апелювати до європейських цінностей. Так, сумнозвісний закон Ківалова — Колесніченка, який повертав українській мові статус необов’язкової (як у радянські часи) у найбільш зросійщених регіонах, ухвалювався під гаслами захисту прав національних меншин. На відміну від імперців 1990-х — початку 2000-х його лобісти апелювали не до валуєвської максими, згідно з якою «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає та бути не може», а до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Відтоді всі заходи, що не задовольняють російське лобі в Україні, — мовні квоти, новий закон про освіту, скасування закону Ківалова — Колеснічєнка, — тавруються як порушення прав нацменшин. Так європейські норми, покликані захистити дискримінованих, стають в Україні інструментом консервації наслідків дискримінації українців. Є всі підстави очікувати, що з часом проросійські сили озброяться концепцією мультикультуралізму, щоби під шильдом впровадження його принципів примусити Україну легітимізувати осередки «русского мира» якщо не на національному рівні, то в регіонах. Причому примушуватиме до цього Україну Захід, якщо до того часу вона не розтлумачить, чия культура насправді потребує тут захисту та підтримуючих преференцій.


Але передусім українозахисна політика має бути легітимною в очах самих українців. Приміром, торік, за даними соціологічної групи «Рейтинг», Голодомор визнавали геноцидом 77% українців. Але насправді цей показник відчутно нижчий, оскільки опитування не охоплювало населення окупованих та анексованих територій. Що ж до розуміння колоніального минулого України, тут ситуація ще складніша: навіть без урахування населення Криму та ОРДіЛО за СРСР сьогодні сумують 30% українців (причому на Півдні та Сході показник подекуди сягає 40–50%). Допоки в Україні не сформується стійкий суспільний консенсус щодо її минулого, українізація наражатиметься на нерозуміння значної частини суспільства. А крім того, без консенсусу будь-яка довготривала державна стратегія буде під загрозою, оскільки прихід до влади ідеологічних опонентів означатиме зміну курсу. Приміром, так було після реваншу Віктора Януковича, який загальмував чимало ініціатив, розпочатих у часи Віктора Ющенка. І хоча сьогодні проросійський реванш видається малоймовірним, легковажити цим небезпечно. Будівництво ж суспільного консенсусу можливе за умов продуктивної комунікації влади: з одного боку, із національною інтелектуальною елітою, а з другого — із широкими верствами населення. А крім того, у розпорядженні влади має бути ефективний державний апарат, здатний втілювати в життя ті чи інші українозахисні ініціативи. Без усього цього заходи з подолання постколоніальних травм суспільство сприйматиме як необов’язкові й необґрунтовані, а міжнародна спільнота — як безладне шарпання, зважати на яке не слід.