Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Буденна небезпека в Зайцевому

Навіть під обстрілами мешканці прифронтових сіл не полишають домашніх справ. Шістдесятирічна пані Ніна зараз уже відходить від складної операції в центральній лікарні Бахмута. Лікарі кажуть, що жінка дістала важкі поранення внутрішніх органів, має велику крововтрату, період реабілітації буде довгим і нелегким. У лікарні вона перебуває під постійною увагою медичних представників, бо стан ще не стабілізувався.

«Це було вже після сьомої години вечора. Я вийшла по траву, щоб кинути коровам. Вони в мене тільки-но отелилися, тож треба добре годувати. На пасовище не випускаю, бо в нас постійно стріляють. Та й мінування небезпечне. А тут як бахне, я аж підскочила», — отямившись, згадує події минулої доби жінка.

 

Цього разу снаряд, що прилетів з боку Горлівки, поцілив просто в будинок на одній із крайніх вулиць Жованки, де Ніна мешкала разом із чоловіком Славком. Вмить будівля залишилася без даху, повибивало шибки, розлетілись осколки. Оцінивши катастрофу, старі побігли до сараїв дивитися, чи живі корови, бо вони єдині годувальники родини. Ніна пригадує, як усе трапилося:

 

«Я вже почала доїти корову, як побачила, що в мене кров на животі. Подивилась, а там невеличка дірочка. Подумала, що нічого страшного, чоловік приніс серветки, витерла та й усе. Але коли почало боліти, Славко каже: треба в лікарню. А як нам туди їхати, коли стріляти не припиняють? Наша лікарка Людмила, як завжди, телефонує волонтерам ASAP, що чергують біля Майорська. На них тільки й надія. Вони мене й повезли, а дорогою я вже кричала, бо було дуже боляче. Це диво якесь: така невеличка подряпина, а таке наробила...»

 

Читайте також: Обстріли під Торецьком: немає спокою ні живим, ні мертвим

 

Цієї миті до палати входить хлопець у камуфляжних штанах, запитує, де жіночка з Жованки. Пані Ніна не одразу впізнає, хто це.

 

«Це ж я вас учора привіз, зайшов подивитися, чи у вас усе добре», — каже Роман. Він уже не вперше допомагає вивозити з важкодоступних районів поранених, цивільних і військових. Залишає свій номер, каже, щоб телефонували, коли щось треба.

 

Читайте також: Відносні зони безпеки на війні

 

«Що там із моїми коровами? Чи допоможе сусідка? Бо в чоловіка немає потрібних навичок», — позіхає Ніна й заплющує очі. Їй треба відпочивати, тому ми з Романом виходимо в коридор. Там зустрічаємо чоловіка потерпілої, який нарешті приїхав. Каже, що немає зв’язку. Щоб його спіймати, треба лізти на пагорби. А коли так стріляє, то які там пагорби. Лікар розповідає йому про стан дружини, а ми запитуємо, чи сповістив він дітей.

 

«Так, вони живуть у Горлівці. Мабуть, сьогодні-завтра приїдуть. Кажуть, що заберуть нас. А як нам їхати в ті квартири? Їм на голову? Ми все життя жили на землі, у нас худоба, куди її? Здати на м’ясо? Але ж це такі копійки, що ви не уявляєте! Та й що ми робитимемо в місті? Не знаю, як одужає Ніна, думатимемо, що та як», — махає рукою чоловік і біжить до дружини, аби сказати їй, що з господарством усе добре, щоб вона не хвилювалася.

 

Чи вдасться забрати цих старих із небезпечної, але рідної для них землі — питання ще те. Кілька разів волонтери намагалися кудись прилаштовувати такі родини, але вони неодмінно поверталися: на городи, до корів, до рідних могил. Не можуть вони жити в якихось санаторіях чи гуртожитках. Навряд чи це можна зробити примусово, тому такі випадки по всій лінії фронту були, є і будуть. І зрозуміти тих, хто вже чотири роки живе під постійними обстрілами, але не їде геть, можуть хіба що такі самі...

 

Читайте також: Не знищувати, а відроджувати

 

«Ми зараз намагаємося вирішити питання з житлом для цієї родини. Шансів небагато, але є», — каже голова ВЦА Зайцевого Володимир Весьолкін. Він розуміє, що, незважаючи на велику кількість покинутих будівель у спокійніших селищах, не так просто вмовити власників (або спадкоємців) надати дозвіл, щоб перевезти туди родину з господарством хоча б на якийсь час. Але такі випадки є: нещодавно знайшлося тимчасове житло для Віктора Анатолійовича, будинок якого згорів 9 травня. Весьолкін розповідає, що одна з мешканок селища дала дозвіл на використання будинку родичів, а сусіди по крихтах зібрали побутові речі.

 

«Так багато поганого останнім часом. Але це не привід не помічати хороше. Вся Бахмутка збирала речі та побутове начиння, підключили електрику до нового будинку. А зовсім незнайомий переселенець із Горлівки через мого знайомого, теж переселенця, навіть подарував Вікторові Анатолійовичу телевізор. Так і живемо, не втрачаючи людських якостей...»