Суспільство

  ▪   Тарас Романюк

Між жадібністю та безвихіддю

фото: уніан
Чому українські спортсмени так часто змінюють громадянство
Матеріал друкованого видання
№ 15 (543)
від 11 квітня

Україна є одним із лідерів спортивної міграції у світі. У невтішному для нас напрямку. Щороку українське громадянство змінює щонайменше десяток перспективних спортсменів. Власне, перспективність — поняття відносне, адже чимало атлетів покидає країну в такому юному віці, що дати оцінку їхньому потенціалу складно. Інша річ, що знаходяться країни чи люди, готові вкладати в майбутнє. Тоді як українські спортивні чиновники готові попрощатися з атлетом, аби тільки не здіймати зайвого галасу, не псувати стосунків чи банально за гроші. Як наслідок — нагороди іншим державам приносять навіть ті спортсмени, на яких удома не ставили взагалі.

 

Втеча від реалій


Найобговорюваніший випадок переїзду в наш час — фігуристка Альона Савченко. За останні півтора місяця вона виграла свою третю олімпійську медаль, вперше стала олімпійською чемпіонкою і вшосте ­виграла чемпіонат світу. Альона друга після росіянки Ірини Родніної фігуристка, яка отримувала нагороди на Іграх із двома різними партнерами. Свої медалі уродженка Обухова на Київщині принесла ­Німеччині.


Туди Савченко перебралася у 2004-му, до того пізнавши всі принади спортивного життя по-українськи. Впродовж дев’яти років їздила по 45 км в один бік з Обухова до Києва й назад на тренування в столичну «Крижинку». Була впертою, завзятою. У 2000-му разом зі Станіславом Морозовим виграла золото юніорського чемпіонату світу. Ще через два роки пара виступила на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті. Під українським прапором. Після того партнери розійшлися. Партнера собі Савченко знайшла в Росії, але коли ­запропонувала українській Федерації фігурного катання створити для них умови, то їй відповіли відмовою, назвавши дівчину безперспективною.

 

Читайте також: Паралімпійська ширма


У Німеччину Савченко поїхала не на заробітки, а виключно заради можливості займатися улюбленою справою. Знайшла хорошого тренера, титулованого німецького фігуриста Інґо Штоєра. Потім виявиться, що Інґо ще в юні роки запідозрили в співпраці зі Штазі, а отже, на державне фінансування його підопічним розраховувати не варто. Щоб орендувати лід для тренувань та оплачувати виїзди на змагання, Савченко разом із новим партнером Робіном Шолкови довелося брати участь у льодових шоу. Проте в Україні дівчина не мала б навіть того, а тому за можливість працювати в людських умовах вхопилася міцно.


З Шолкови Альона виграла чотири чемпіонати Європи і п’ять чемпіонатів світу. Лише з Олімпіадами не складалося. Після бронзових нагород у Ванкувері й Сочі Савченко не могла стримати сльози розчарування. Щоб втілити мрію, екс-українці довелося адаптуватися до катання з новим партнером екс-французом Бруно Массо.


Власне, Савченко одна з багатьох, хто втік від хаосу в українському фігурному катанні. Киянин Олексій Биченко подався до Ізраїлю в 2010-му. Так, у нього є єврейські корені, але головною причиною переїзду було свавілля людей, відповідальних за склад збірної. Напередодні Олімпіади-2010 Биченко був єдиним українським фігуристом, який мав у своєму арсеналі стрибок у чотири оберти. Проте перед чемпіонатом України-2009 йому сказали: «Стрибни навіть три чотирних, усе одно нікуди не поїдеш».


Після такого нахабства Олексій не займався катанням майже рік. Доки не з’явився варіант з Ізраїлем. Набувши громадянства нової країни, він дістав можливість тренуватися в ідеальних умовах у Нью-Джерсі. З ним працює ціла група спеціалістів. Биченко прогресував вельми стрімко: у 2014-му дебютував на Олімпіаді в Сочі, а через чотири роки на Іграх у Пхьончхані був 11-м. У 2016-му екс-українець виграв срібло чемпіонату Європи, а на цьогорічному чемпіонаті світу в Мілані зупинився за крок від п’єдесталу, ставши четвертим. Якби Биченко залишився в Україні, про нього як фігуриста сьогодні ніхто вже не згадував би. Як не згадували б і про Савченко. Як не згадують про десятки інших з-поміж тих, хто подавав надії, але був не таким упертим, як Олексій чи Альона.

 

Азербайджанські гроші


Ситуація в українському фігурному катанні специфічна, але для реалій нашого спорту не унікальна. Схожі приклади є і в інших видах. Взяти бодай жіночу боротьбу. У 2006-му перспективна львів’янка Марія Стадник у 17-річному віці стала чемпіонкою Європи. Втім, медаль у дівчини забрали, оскільки виявилася позитивною допінг-проба. Сама спортсменка не сумнівається, що із забороненими препаратами її підставили. Так чи інакше, а до Олімпіади в Пекіні було ще два роки, і Стадник збиралася вибороти право виступати на Іграх у Пекіні. Доки її не поставили перед фактом: у її ваговій категорії за будь-яких обставин у Китаї виступатиме олімпійська чемпіонка Ірина Мерлені.

 

Читайте також: Гріє, але не пече


Довго побиватися Стадник не довелося. Невдовзі вона дістала помітно привабливішу з матеріального погляду пропозицію з Азербайджану, який швидко вирішив питання стосовно скорочення терміну дискваліфікації та погодив усі питання з Асоціацією спортивної боротьби України на чолі з Тедеєвим. У Пекіні Стадник здобула бронзу вже для Азербайджану, причому поділила її з Мерлені. Натомість у Лондоні-2012 саме Марія, здобувши срібло, позбавила Ірину медалі в очній сутичці. Так само другою Стадник була й на Іграх-2016 у Ріо-де-Жанейро. Крім того, Стадник здобула для Азербайджану шість золотих нагород чемпіонатів Європи і золото чемпіонату світу-2009. Переїхавши, вона забезпечила безбідне життя собі та своїм дітям. Достатньо сказати, що лише за срібну олімпійську медаль в Азербайджані платять $255 тис. (в Україні $80 тис.).

Реалії нашого спорту спонукають людей не терпіти й шукати варіанти, за яких у той короткий проміжок,  що вважається золотим для спортсмена віком, можна було б найкраще реалізуватися. А часто навіть не найкраще, а просто реалізуватися


Зрештою, у Стадник для переїзду були навіть моральні підстави. Чого не скажеш про іншу українку байдаристку Інну Осипенко-Радомську, яка виграла для нашої країни на трьох Олімпіадах золото, два срібла та бронзу. Як відомо, олімпійські нагороди в Україні оплачуються доволі добре. Нехай це не $500 тис., але суми теж доволі пристойні й дають спортсменам змогу почуватися матеріально незалежними. Однак Інні цього виявилося мало, і в 2014-му вона у 34-річному віці вирішила виступати за Азербайджан. То був перехід виключно заради грошей, і в принципі свого Осипенко-Радомська домоглася. Здобувши в Ріо бронзу, вона отримала $130 тис. преміальних, що на $5 тис. більше, ніж в
Україні за золото.


Загалом на Олімпіаді-2016 під прапором Азербайджану виступали 11 українців. На наступних Іграх може бути ще більше, адже зараз у збірній цієї країни з жіночої боротьби представниці нашої держави (переважно львів’янки) є майже в кожній ваговій  категорії.

 

Гроші не пахнуть


Азербайджан висмикує українських атлетів за допомогою великих грошей. Власне, не лише українців, а й білорусів, росіян, навіть іранців, кубинців і турків. Не найтитулованіші спортсмени з не найзаможніших зі спортивного погляду країн отримують немислимі для себе суми, від яких важко відмовитися. Одним із таких персонажів був і запорізький гімнаст Олег Степко. Пропозицію від азербайджанців він дістав після перемоги на чемпіонаті Європи-2014 у вправах на брусах. В Олега тоді була травма руки, й Азербайджан пообіцяв повністю оплатити лікування, реабілітацію та відновлення. Степка вразила така щедрість, і золото чемпіонату Європи-2015 він уже виграв для нової країни.
Виступав би собі, мабуть, за гроші й ніхто його особливо не засуджував би. Але ж ні, цієї зими Степко переїхав до Росії. Каже, що програє там матеріально, але хоче прогресувати зі спортивного погляду. Про те, що його історична Батьківщина вже п’ятий рік у стані війни, «спортсмен поза політикою», мабуть, не відає.

 

Читайте також: Допінг: нульова толерантність


Взагалі Росія ніколи не нехтувала українською спортивною сировиною. Саме сировиною, бо часто перспективних українців північно-східні сусіди висмикували мало не в шкільному віці. Найобурливіший у цьому контексті випадок із хлопцями 1988 року народження, які займалися волейболом у харківській Юракадемії. Група була вельми перспективною, і її ще до випуску в повному складі викупили в російський Бєлгород. Домовленостей досягли виключно на рівні батьків та дитячих тренерів. Серед хлопців був, зокрема, й уродженець Макіївки, що на Донеччині, Дмитро Мусерський, який майже власноруч виграв для Росії олімпійський фінал із бразильцями в Лондоні-2012.


Власне, враховуючи, що тривалий час Федерація волейболу України торгувала спортсменами вкупі з громадянством направо й наліво, нічого дивного в такому стані речей немає. Намагаючись продати хлопця чи дівчину, дитячі тренери фактично грали на випередження і старалися заробити самі. Таких випадків у 2000-х було десятки. Володимир Туровський замінив екс-голову Держкомзему Миколу Сидоренка на посаді очільника ФВУ саме під гаслами боротьби з незаконною еміграцією. Однак невдовзі сам продав у Казахстан, можливо, найталановитішу нападницю того часу Ольгу Дробишевську. За нову країну вона стала виступати під фіктивним прізвищем. Не змінила лише зовнішності, що її й викрило.


Свого часу кадровий військовий Олег Гончаров намагався вберегти своїх доньок Наталію та Валерію, не бажаючи, щоб вони мали справу з такими пройдисвітами. Діти народилися в Сколе на Львівщині, а виросли й отримали перші волейбольні уроки в Івано-Франківську. На дівчат швидко звернули увагу всі провідні клуби України. Утім, Олег Гончаров усіх відфутболював і прилаштував дівчат у скромній вищоліговій «Регіні» з Рівного в талановитого тренера Валерія Пархоменка. Там сестри пройшли хороший вишкіл у дорослому волейболі, а потім зусиллями батька потрапили до московського «Динамо». Набуття російського громадянства не забарилося, і вже у 2010-му Наталія Гончарова була лідером збірної, яка виграла чемпіонат світу. Безперечно, кар’єру доньок Олег Гончаров влаштував ідеально. Про патріотизм кадрового військового в контексті цієї історії говорити зайве.

 

Приречені


Загалом, якщо абстрагуватися від морально-етичного боку справи, переїзд майже кожного спортсмена за кордон можна виправдати. Реалії нашого спорту спонукають людей не терпіти й шукати варіанти, за яких у той короткий проміжок, що вважається золотим для спортсмена віком, можна було б найкраще реалізуватися. А часто навіть не найкраще, а просто реалізуватися.

 

Читайте також: Український спорт: життя в борг


Звичайно, є такі спортсмени, як стрільці Артур Айвазян і Владислав Прянишников, легкоатлетка Віра Ребрик, важкоатлет Артем Іванов, котрі переметнулися на російський бік після того, як країна-агресор анексувала Крим. Але є, скажімо, представники інтелектуальних видів, як-от шашкістка Дарія Ткаченко, шахісти Катерина Лагно та Сергій Карякін. Проте всі, хто бодай трохи ознайомлений зі станом справ в інтелектуальних видах спорту в Україні, самого факту переходу не засуджуватимуть.


Адже, попри стабільні успіхи українських шахів, попри чотири титули чемпіонки світу Дарії Ткаченко в шашках, на ці види в нашій країні взагалі не звертають уваги. Ні спонсори, ні держава. І так триває від перших років незалежності, коли, втомившись від постійних побрехеньок, вирішив переїхати до Словенії один із найсильніших гросмейстерів світу 1980‑х років Олександр Білявський. У середині 2000‑х тим самим шляхом пішла майбутня чемпіонка світу львів’янка Анна Музичук. У 2014-му, після приходу нового керівництва Федерації шахів, вона повернулася на Батьківщину й здобула для України вже три титули чемпіонки світу. Проте чи не шкодує про це спортсменка з огляду на історію, яка трапилася з її сестрою Марією, котрій організатори матчу за Світову шахову корону (чи то Міністерство спорту України, чи то львівська мерія) впродовж двох років не могли повернути законно заробленого?