Суспільство

  ▪   Ганна Чабарай

Олександр Лінчевський: «Мета медреформи — відсіяти лікарів із хибною мотивацією»

Фото: Андрій Ломакін
Заступник міністра охорони здоров’я Олександр Лінчевський розповів Тижню про проблеми медичної освіти та нову медичну культуру.
Матеріал друкованого видання
№ 15 (543)
від 11 квітня

Чому саме зараз парламентський Комітет з питань охорони здоров’я вирішив вимагати звільнення Уляни Супрун?


— Мені осоружні всі ці ігри в політику: комусь ми зручні, комусь ні. Воювати проти Комітету мені нецікаво. Відбувається війна цінностей. Ми воюємо не проти, а за. За якість, за нову медичну культуру, за медицину для лікаря та пацієнта.

 

На рівні суспільного сприйняття медична галузь вважається однією з найкорумпованіших. Як подолати цю недовіру?


— Надважливість питання корупції в медицині — це хибне, але дуже вкорінене в суспільстві уявлення. Створюється враження, що після її подолання медицина запрацює. Але це не так. Навіщо потрібна охорона здоров’я: щоб люди були здорові й одужували, коли захворіли. Нам треба, щоб наші батьки жили довше, а діти народжувалися та виростали здоровими. І щоб нам самим було не боляче.

 

Читайте також: В. о. в метро


Для досягнення цих цілей є чимало складових. Здоров’я — це нормальний спосіб життя людини та лікування. Таблетку треба купити, але важливо, щоб вона була правильна. Треба мати чим діагностувати хворобу, а голов­не — уміти це робити. Підготовка лікаря щось коштує для суспільства, але велике значення має те, який його рівень. У цьому процесі, ймовірно, наявна корупція та щось працює не так. Але питання якості відіграє набагато більшу роль, ніж питання грошей. Півтора року тому, коли ми тільки прийшли в міністерство, я казав, що якість має бути нашим слоганом. Помилково. У мене запитували: чим є наша реформа? Що ми повинні дати людям? Я спочатку казав тільки про якість. Але зараз мій слоган змінився: кажу, що це зміна культури. Культури відносин між лікарями, лікарем і пацієнтом, суспільством і медициною.

 

Винятково важливим є те, що відбувається між пацієнтами й лікарями. Першим здається, що медики — окрема каста. А другі думають: «О, ці пацієнти…» І немає розуміння, що ми разом. Одні від одних залежать, але не будують довірливих відносин. Лікарі кажуть: «Ви нас не цінуєте». Пацієнти відповідають: «Ви не заслуговуєте на оцінку». Це головна біда.


Хтось у когось випросив 50 грн, але не в цьому ж річ. Так, це погано! Хтось змахлював на закупівлях і вкрав міль­ярд — це теж дуже погано. Але не в тому суть, бо якщо усунути цей фактор, то краще не стане. Наші з вами відносини однаково не поліпшаться, пацієнти так само не вкладатимуть у лікаря ні прямо, ні опосередковано. А останній усе одно не задовольнятиме як слід потреби тих, хто до нього звертається. Корупція є, але від її подолання культура не з’явиться. Ми боремося проти неї, але це побічне явище. Пробуємо міняти культуру відносин, і як результат — маємо вплив на корупцію.

 

Читайте також: Ґерольд Штукі: «Найважливіше в реабілітації — це лікування не тіла, а людини»


Мій улюблений приклад, наймасштабніший: є пацієнти з діабетом, які колють собі інсулін щодня. Держава дає гроші в область, остання оголошує тендер, закуповує інсулін і роздає лікарям. Раніше хворі приходили до лікаря, який видавав їм із холодильника їхні шприци. Чим погана така схема? Тендер блокується, бо хтось вирішує свої фінансові проблеми. Тож інсулін не закуповується та пацієнти змушені платити за препарат самостійно, бо жити без нього не можуть. Вони заручники. Бачимо поганий спосіб закупівлі й забезпечення людей препаратом, їхню залежність від лікаря, від закупівлі. Так не має бути.


Що ми хочемо: щоб інсулін для хворого був у кожній аптеці й людина не займала чергу в клініці чи ще десь. Нам потрібен комфорт пацієнта, щоб він по-людськи лікувався. І ми зробили це: впровадили електронний реєстр, у якому записані всі пацієнти, усі лікарі та всі аптеки — одна велика електронна система. Тепер хворий може прийти до лікаря, до аптеки, його побачать у системі та видадуть інсулін. Проблеми немає. Тільки паралельно виявилося, що в нас не 220 тис. пацієнтів, а набагато менше. За час роботи реєстру ми виявили понад 40 тис. «мертвих душ». Коли запитували в областей, скільки в них хворих, нам називали більшу цифру. Це півмільярда переплати на рік. Через відсутність тендерних воєн, приписок, відкатів ця історія припинилася. Ми не бігали за корупціонерами по регіонах, а зробили електронну систему, зручну передусім для пацієнта.

 

Як ви оцінюєте рівень вищої медичної освіти в Україні?


— Ми з вами маємо потребу в освічених лікарях. Є абітурієнти, які вступають до університету. Суспільство платить податки, із них частина спрямовується на медичну освіту. Студенти довчаються до шостого курсу, а потім із них виходять не найкращі лікарі. У нас слабкі медичні університети — усі як один. Наш диплом не визнається у світі.


Якщо казати про медичні проблеми, то це проблеми освітні. Головне — якість лікаря, бо ця людина вас обстежує, встановлює діагноз, лікує. Вона має знати, яка хвороба якою таблеткою лікується. Наші медики на цьому розуміються не так добре, як хотілося б. Від того біди набагато більше, ніж від корупції. Слабка освіта з’їдає куди більше людей і здоров’я. Справжнє лихо — це студент, який не прочитав книжку, і викладач, який не дав її студентові для прочитання.
Міністерство цю ситуацію змінює. Рік тому ми дали українським лікарям-інтернам відповісти на питання американського тесту USMLE. Його склало лише 3%. Ми думали, що в одних університетах складатимуть добре, а в інших гірше. Не вгадали: усюди однаково погано. Це питання також філософське, бо Радянський Союз завжди цікавило не те, який лікар, а те, скільки їх. У селі немає медика — давайте в кожне село по лікарю, у кожну область по медуніверситету! Зробимо стільки їх, щоб черг не було, щоб доктор сидів і чекав на вас! Це був радянський підхід.

 

Читайте також: Вибираючи лікаря


Ми одні з перших у світі за кількістю лікарняних ліжок на душу населення. Радянська модель насичувала ринок праці. Про відбір кращих, мотивацію, справедливу винагороду не йшлося, натомість у звітах усе було добре. Зараз люблять згадувати про досягнення радянської диспансеризації. Але, до прикладу, пацієнти з онкологією виявлялися все одно тільки на пізніх стадіях, коли нічого не можна було вдіяти. Робився висновок, що, мабуть, охоплення лікарями недостатнє, треба їх ще більше, «подворові обходи». Але який був сенс від того, що замість одного два погано навчені лікарі оглядали пацієнта?


Університет має не готувати гвинтиків, яких потім примусово розподілятимуть по селах, а виховати нормального лікаря та громадянина, який розумітиме, навіщо він потрібен. Крім культури відносин є ще одне не знане раніше словосполучення — хибна мотивація. Таких зустрічаємо серед лікарів і викладачів. Вони працюють не для того, щоб вам допомагати: у когось це сімейна традиція, хтось вирішив заробити грошей або переїхав у місто й вступив в інститут. Це люди, які прийшли в професію з хибною мотивацією. Уявіть собі лікаря, який став ним, бо хоче допомагати людям. Не тому, що в нього тато був лікарем, не тому, що можна добре заробляти або більше не було куди йти. Це саме той, кого шукають пацієнти, той, хто слухатиме й чутиме. Такі лікарі нам потрібні.


Як держава ми вводимо мінімальний бар’єр 150 балів ЗНО під час вступу на медичні спеціальності. Таким чином, обираємо кращих «на вході». Далі широкий конкурс: місця державного замовлення розподіляються туди, куди подаються найкращі абітурієнти. Близько 4 тис. місць держзамовлення будуть пропорційно розподілені між вишами з найкращими балами в абітурієнтів. Ми створюємо конкурентне середовище між університетами, змушуємо їх боротися одне з одним і бути кращими. Третя річ — єдиний державний кваліфікаційний іспит. Це державний інструмент контролю якості освіти: хто не склав, той диплом не отримає. Зазіхання на цей інструмент є неприпустимим. Якщо держава централізовано не контролює університети, вони починають видавати дипломи, кому захочуть: заплатив — отримав. І ми втрачаємо контроль над якістю. Так бути не може.

 

Читайте також: Медична реформа за графіком


Уявляєте, як нас «люблять» університети? Введення прохідного бала 150 ЗНО не допустить до навчання близько 30% абітурієнтів, переважно контрактників. Університети втратять гроші, але пацієнт отримає кращого студента та кращого лікаря. Тепер ми кажемо, що випускний єдиний державний кваліфікаційний іспит буде жорстким: з англійською мовою професійного спрямування, субтестом міжнародного зразка, практичним іспитом і водночас з можливістю тільки одного перескладання, а не безлічі, як було раніше. На це виникає супротив старої системи: вона захищається. Воюємо за те, щоб дати країні нормального лікаря, а виходить так, що корупціонери страждають.

 

Як ви оцінюєте рівень знань і навичок українців у сфері надання домедичної допомоги?


— Їх немає.

 

Що з цим можна зробити?


— Глобально багато чого треба робити. Якщо похвалитися, то міністерство взяло якісний іноземний курс першої допомоги, затвердило його в Україні. Курс є, а інструктори хто? Де їх узяти? Треба, щоб був попит. Припустімо, ми їх знаходимо, але немає ринку цієї послуги. Ми з вами як громадяни ще не готові заплатити ні через податки, ні особисто за те, щоб нас навчили надавати цю допомогу.


Можна було хоча б учителів цього навчити. Але батьків у школах цікавить ремонт, а не курси для вчителів із надання допомоги. Людей цікавить скандал і корупція, але ніколи освіта. Та нам погано не від корупції, а від невігластва.
Так чи інакше вже затверджені курси першої допомоги на місці події, які читатимуться професійним водіям, учителям, стюардесам. Створюється агентство екстреної медицини, яке сертифікуватиме інструкторів: щоб інструктажі були неформальними, а навчені справді могли комусь допомогти. Для цього їх треба навчити, потрібні манекени, години тренувань, багато складних іспитів, як це відбувається в інших країнах. Ми, зі свого боку, це зробимо, але чекаємо на відповідну підтримку та розуміння громадян, що це справді важливо.

 

Читайте також: Реформа медичної відповідальності

 

Як МОЗ планує боротися з гомеопатією та «фуфломіцинами»?


— По-перше, це також проблема освітня. Коли ми відсі­каємо людей із хибною мотивацією, лише найкращим даємо можливість навчатися та ставати медиком, то лікар сам прагне справді допомогти. Чому медик призначає «фуфломіцини»? Або він неграмотний, або йому заносять «відкат». Можна на нього поскаржитися, але це неефективно, тому що нарікати треба чи не на всіх. Після відсікання фахівців із хибною мотивацією залишатимуться ті, хто прочитав і знає, що «фуфломіцини» не працюють.


По-друге, фінансові механізми. Національна служба здоров’я не платитиме за «фуфломіцини». Ще один регуляторний вплив: ми затвердили міжнародні клінічні протоколи, які ляжуть в основу роботи НСЗУ. Національна служба здоров’я візьме європейський протокол лікування із сотнею найпоширеніших хвороб. Уявіть: медики матимуть змогу лікувати вас так, як лікують у Фінляндії! «Фуфломіцинів» там не буде.

 

------------------

Олександр Лінчевський народився в Києві 1975 року. Закінчив Національний медичний університет імені О. О. Богомольця. Проходив низку практикумів і навчальних курсів у різних країнах Європи. Кандидат медичних наук. Протягом 17 років працював хірургом відділення політравми Київської клінічної лікарні № 17. Після початку війни на Сході — начальник медичної частини Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Від 2016‑го — заступник міністра охорони здоров’я.